Бібліографічне посилання: Пінчук Ю.А.,
Завальнюк О.М.
ОГІЄНКО Іван Іванович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Ohiienko_I (останній перегляд: 19.03.2024) Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці
ОГІЄНКО ІВАН ІВАНОВИЧ
ОГІЄНКО Іван Іванович (митрополит Іларіон; псевдоніми – Дід Огій, Пошкодований, Іван Рулька та ін.; криптоніми – І., І.О., М.І. та ін.; 15.01.1882–29.03. 1972) – історик і письменник, мовознавець, видавець, педагог, громад., політ. і церк. діяч. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1922), Української вільної академії наук. Професор (1926), д-р філософії (1931). Н. в м-ку Брусилів Радомишльського пов. Київ. губ. (нині с-ще міськ. типу Житомир. обл.) в сел. сім'ї. По закінченні Брусилівської чотирирічної та Київ. військово-фельдшерської шкіл служив фельдшером у Київ. військ. шпиталі. 1903 склав іспити на атестат зрілості при Острозькій г-зії, вступив на мед. ф-т Київ. ун-ту, згодом перевівся на історико-філол. ф-т цього ж ун-ту. 1909 завершив навчання в Київ. ун-ті, 1915 захистив магістерську дис. на тему: "“Ключ розуміння” Іоаникія Галятовського". 1907–14 – член-співзасновник "Семінарія російської філології" проф. В.Перетца, 1915–18 – приват-доцент Київ. ун-ту, співзасновник Укр. народного (1917) та Укр. державного (1918) ун-тів у Києві, фундатор і перший ректор Кам'янець-Подільського держ. укр. ун-ту (1918), один із активних діячів УАН, мережі нац. вищих навч. закладів, міністр нар. освіти УНР (1919), міністр сповідань, головноуповноважений міністр УНР (1919–20), професор теологічного ф-ту Варшавського ун-ту (1926–32), єпископ, архієпископ, митрополит Холмський і Підляський (1940–44). З 1947 – у Вінніпезі (Канада), першоієрарх Укр. греко-правосл. церкви в Канаді (1951–72). Переважно дотримувався принципу позапартійності та позафракційності. О. – перекладач Біблії та низки богослужбових книг на укр. мову, автор віршованих творів реліг. змісту, багатьох праць з історії, к-ри, канонічного права, славістики, мовознавства й ін. дисциплін. Серед них: "Українська культура" (1918), "Історія українського друкарства" (1925), "Пам'ятка старослов'янської мови 10–11 вв." (1929), "Складня української мови" (т. 1–2, 1937–38), "Українська церква" (1942), "Слово про Ігорів похід" (1949), "Історія української літературної мови" (1950), "Українська церква??за Богдана Хмельницького: 1647–1657" (1955), "Українська церква за час Руїни" (1956), "Князь Костянтин Острозький і його культурна праця" (1958), "Розп'ятий Мазепа" (1961), "Релігійність Тараса Шевченка" (1964), "Дохристиянські вірування українського народу" (1965). Наук. доробок О. не співвідноситься з якоюсь конкретною галуззю знань. Це – широкий спектр гуманітарних досліджень. За їхнім характером учений належав до представників укр. державницької школи, що постала в його творчості із критичного переосмислення новонародницької, консервативної і національно-державницької ідеологій. Він відстоював ідею політ. самостійності д-ви та опори на власні сили у вирішенні її внутр. проблем. Його державотворчій концепції притаманний дуалізм, який виразився у визнанні того, що укр. державність може відбутися лише на основі тісної співпраці народу і нац. еліти. Він зробив значний внесок у розбудову архів. справи України, як джерелознавець увів до наук. обігу велику кількість цінних істор. пам'яток, у числі яких – українські, російські, білоруські, молдовські, польські, словацькі, чеські, грецькі та ін. На основі виявлення джерел написав цикл монографій, розвідок, нарисів, посібників. Серед них: "Загублений Крем'янецький стародрук: “Синод луцький 1638”" (1931), "Програма опису кирилівських стародруків: Для вжитку палеографічного семінару" (1932), "Загублена українська грамота першої половини ХV віку: Палеографічно-лінгвістичний нарис" (1935). Завдяки опрацюванню тем із палеографії і палеотипії, походження письма й літ. мови учений визначив місце укр. духовної, освіт., наук. к-ри в європ. к-рі. Великим є його внесок в укр. лексикографію. Словники О. вирізняються різноманіттям матеріалу та універсальністю. Він спростував тезу про класовість к-ри, доводив, що нац. к-ра змістовно становить єдине ціле. Охарактеризував визначних укр. письменників і мовників, творцем загальнонац. укр. літ. мови вважав Т.Шевченка. Друкував праці в численній періодиці ("Записки Наукового товариства імені Шевченка", "Літературно-науковий вістник" та ін.) й окремими виданнями. Редагував часописи "Рідна мова" (1933–39), "Наша культура" (1935–37, 1951 –53), "Слово істини" (1947–51), "Віра й культура" (1953–67). Залишив мемуарні праці: "Моє життя" (1935–37), "Раз добром налите серце…" (1937), "Світлій пам'яті Івана Липи" (1937), "Рятування України" (1968), які є важливим джерелом вивчення державотворчих процесів в Україні 1917–20. О. – член Історичного товариства Нестора-літописця, "Просвіти" та багатьох ін. т-в, архів. комісій та ін., фундатор і голова науково-богословського т-ва у Вінніпезі. Як церк. діяч він сприяв утвердженню автокефальних засад Укр. правосл. церкви, екуменічній співпраці з ін. реліг. об'єднаннями. В історію України О. увійшов як патріот-соборник, постать загальноукр. значення. П. у м. Вінніпег, похований на правосл. секції Меморіального парку "Глен Іден" (Канада). Розпорядженням КМ України 20 серпня 2008 ім'я О. присвоєно Кам'янець-Подільському нац. університетові. |