Бібліографічне посилання: Бойко О.Д.
ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Михайло Володимирович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Omelianovych_Pavlenko_M (останній перегляд: 28.03.2024) Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці
ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ
ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Михайло Володимирович (08.12. 1878–29.05.1952) – військ. діяч, генерал-полковник Армії УНР, головнокомандувач Української Галицької армії та Армії Української Народної Республіки. Брат І.Омеляновича-Павленка. Н. в Тифліській губ. (нині територія Грузії). Походив зі старовинного козац. роду, 1912 до власного прізвища "Павленко" додав родове "Омелянович" і став називатися Омелянович-Павленко. Закінчив Павлівське військ. уч-ще в Санкт-Петербурзі (1900), Офіцерську стрілец. школу в Оранієнбаумі (1913). Учасник російсько-японської війни 1904–1905, де був відзначений кількома бойовими нагородами та достроково отримав черговий чин штабс-капітана. Нач. навч. команди (1906–13), командир роти лейб-гвардії Волин. полку. Результатом його військово-пед. діяльності стало видання методичної навч. літератури: "Обучение молодых солдат, старослужащих и запасных" (1905), "Тактическая подготовка унтер-офицеров" (1907), "Программа для боевой подготовки молодых офицеров" (1914). Учасник Першої світової війни, полковник гвардії (1915). 1916 після 2-х поранень переведений на штабну роботу, був спостерігачем за роботою навч. команд та запасних гвард. частин Петрограда (нині м. С.-Петербург), очолював Петергофську школу прапорщиків. З кінця 1916 – нач. 2-ї Одес. школи прапорщиків. З перших днів революції підтримав укр. рух, активний учасник українізації армії, один із засновників Одес. військ. громади, яка надіслала делегатів на Перший Український військовий з'їзд. У липні–серпні 1917 командував гвардії Гренадерським полком на Південно-Західному фронті, повернув боєздатність військ. частині, яка була розкладена більшовиками. З серпня 1917 – командир військ. гарнізону Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ), на цій посаді підтримував укр. рух та українізацію військ. частин. З грудня 1917 – укр. військ. комісар Одеси, потім перебував на Румунському фронті. З квітня 1918 працював у Гол. штабі укр. армії в Києві. За Української Держави – командир 11-ї піх. д-зії в Полтаві (складалася з українізованих частин Румун. фронту), генерал-хорунжий. Отаман Катериносл. козац. коша (листопад 1918). Перейшов на бік Директорії Української Народної Республіки. У грудні 1918 відряджений з групою вищих офіцерів до Західноукраїнської Народної Республіки. Очолив УГА, провів переформування УГА та довів її до боєздатного стану. З червня 1919 – військ. радник диктатора ЗУНР Є.Петрушевича. Після об'єднання армій УНР і ЗУНР був генералом для особливих доручень штабу Гол. отамана С.Петлюри, командиром Запорізького корпусу Армії УНР, очолював делегацію на переговорах з командуванням білогвард. Добровольчої армії. З 5 грудня 1919 – командувач Армії УНР (до липня 1921), здійснив Перший Зимовий похід Армії УНР 1919–1920, яким урятував армію від остаточної катастрофи, брав участь у польсько-радянській війні 1920, генерал-поручник Армії УНР. Після інтернування Армії УНР в Польщі перебував у Каліші, Тарнові. З 1924 – у Чехословаччині, мешкав у Празі, викладав у вузах, очолював Союз укр. ветеранських орг-цій, 1925 заснував і очолив Музей визвольної боротьби України. Співробітничав з Українською військовою організацією та Організацією українських націоналістів. У січні 1942 в числі 5-ти укр. діячів (М.Величківський, А.Лівицький, А.Мельник, А.Шептицький) звертався до А.Гітлера з вимогою визнання і поваги прав укр. народу, права України "на незалежне існування". Після Другої світової війни жив у Німеччині та Франції. 1945 став одним із засновників і першим головою Т-ва (Союзу) укр. вояків. Голова Вищої військ. ради (1945), військ. міністр Державного центру УНР на еміграції (1947–48), генерал-полковник. П. у м. Париж (Франція), похований на кладовищі Пер-Лашез. |