ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ

  Бібліографічне посилання: Галенко О.І. ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Osmanska_imperiia (останній перегляд: 19.03.2024)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ – д-ва, заснована і керована династією Османів від прибл. 1300 до 1922. О.і. належала до типу степових імперій, але вона увібрала держ. й культ. традиції завойованих земель. Через тюркське походження династії та панівну к-ру О.і. в Європі та на Україні називали Туреччиною, її правителів – турец. султанами, а підданців – турками. Самі підданці О.і. іменували себе "османли" (прибічники Османа), а свою д-ву – Девлет-і Алійє-і Османійє ("Висока Османська держава") або скорочено Девлет-і Алійє ("Висока держава").

Поставши на пн. зх. п-ова Мала Азія (Анатолія), О.і. в зеніті своєї могутності в 16–17 ст. включала весь п-ів Мала Азія, Балканський п-ів, араб. землі Бл. Сходу та Пн. Африки, значну частину Закавказзя, Пн. Причорномор'я заг. площею 5,2 млн км² із населенням від 15 до 30 млн людей. О.і. була найбільшою ісламською д-вою після Араб. халіфату й найдовше живучою з усіх степових імперій. Від кінця 17 ст. О.і., унаслідок експансії європ. д-в і розвитку нац. рухів, втрачала території в Європі та на Бл. Сході. Її політ. спадкоємцем стала Турец. Республіка.

Становлення імперії (1300–1402). Засновником і – за степовою традицією – епонімом О.і. був тюркський ватажок Осман. Його першим володінням стало бл. 1300 місто Сьоґют з околицею на пн.-зх. прикордонні Сельджуцького султанату.

Походження Османа невідоме. Осман. літописи виводили династію Османів із племені тюрків-огузів Кайи та від легендарного прародителя тюрків Огуз-хана. Неосман. джерела свідчать про малопрестижне її походження. Візант. історик Георгій Пахимер називав Османа простим турец. ім'ям Атман (Атаман). Перський історик Хондемір стверджував, ніби Осман прибув у Анатолію із Золотої Орди, що узгоджується з розпадом імперії, яку невдало намагався створити золотоординський улусний бег Ногай. Легенда про сон Османа, який передвіщав йому світ. панування, засвідчує ще живу традицію шаманізму османців. Засвідчений титул Османа – бег (князь; див. Бей) – був подібний до титулів бейських родів, що правили сусідніми бейліками Каресі, Ґерміян, Сарухан, Айдин, Ментеше, Джандар та ін.

Попри прагнення осман. літописців надати ранній осман. д-ві від її заснування ісламського характеру вони засвідчили тривалість її степових політ. традицій та інститутів: династійні усобиці та війни із сусідніми тюркськими ватажками, воєнізований побут двору, агресію та розбій у зовн. політиці, союзників правлячої династії, використання рабів і підкорених підданців на військ. і держ. службі, придворні бенкети тощо.

Утвердженню на цивілізованих землях Візантії примітивної степової державності сприяли обставини, що склалися в Старому світі внаслідок монгол. завоювань. Відкриття трансконтинентальної торгівлі між Середземномор'ям і Китаєм перетворило Анатолію на один із гол. транзитних пунктів, чим забезпечило Османам можливість продавати за гроші воєнну здобич, здебільшого рабів. Перспектива збагачення приваблювала до Османів чимало туркменів із політично нестабільних Персії й Центр. Азії. Вони забезпечували бейлік тренованим військом акинджиїв ("рейдерів"), а ті приносили багату здобич і служили опорою примітивного вождівства.

Поширення серед туркменів ісламу, хоча б представленого містичними течіями, визначило реліг. приналежність османців. Водночас Османи рано проявили себе покровителями ортодоксального ісламу, який прижився в Анатолії за правління Сельджукідів. Свідченням цього є перший відомий осман. документ – персомовна грамота 1324 р. на утворення вакфу від імені Орхана, сина Османа. Вона також відображає раннє залучення до держ. управління ісламських законознавців і грец. бюрократів.

У готовності Османів скористатися всіма доступними ресурсами досвідчених бюрократів незалежно від їхньої реліг. приналежності полягав ключ до їхнього успішного контролю та екон. визиску осілих територій і один з осн. чинників їхньої швидкої експансії та держ. консолідації. При цьому осман. бейлік розростався як за рахунок християн. Візантії, так і сусідніх мусульманських бейліків.

На перших порах дії османців полягали в грабіжницьких набігах, локальних боях і тривалих облогах фортець. Лише раз 1302 Османові пощастило при Бафеоні розбити порівняно значний візант. загін. Перше велике місто – візант. Пруса (нині м. Бурса, Туреччина) – центр караванної торгівлі й шовкоткацтва – здалося Осману під кінець його життя (1326). Його син Орхан перевів туди свій двір і розгорнув буд-во – донині збереглася його мечеть (зведена 1337). Далі йому піддалися міста Нікея (нині м. Ізнік; 1331) та Нікомедія (нині м. Ізміт, обидва в Туреччині; 1337). 1346 він приєднав до своїх володінь сусідній бейлік Каресі. Завдяки запрошенню до усобиць у Візантії 1337 Орхану відкрилися можливості грабунку Балканського п-ова, що спрямувало подальшу експансію. 1352 його син Сюлейман захопив перший замок Цимпе на європ. березі протоки Дарданелли, 1354 – місто Галліполі, діставши плацдарм для самостійних набігів на Балкани. 1352 Орхан уклав торг. угоду з Генуєю (Італія) – осн. агентом на мор. шляху з Європи в Золоту Орду. Його авторитет у регіоні підтвердив і підніс ще вище шлюб із Теодорою, донькою візант. імператора Іоанна VI Кантакузена.

Мурад успадкував володіння Орхана через передчасну смерть старшого брата Сюлеймана-паші (1357), але йому довелося відстоювати своє право на престол до 1365 в боротьбі з молодшими братами, які заручилися допомогою бейліків Караман і Еретна. Надалі він спрямував свою експансію переважно на Балкани. Сполучаючи прямий воєнний тиск з укладанням династичних шлюбів, Мурад утричі збільшив територію успадкованих володінь та нав'язав підданство сусіднім д-вам.

Для контролю Балканських володінь Мурад санкціонував переселення туди кочовиків з Анатолії. Водночас він надавав воєнні пожалування (тімари) місц. слов'ян. знаті, заохочував до походів селян, створивши з них іррегулярні корпуси піхоти (яя) та кінноти (мюселлем). Мураду приписується заснування яничарського корпусу – персональної гвардії, що комплектувалася з дітей підкорених християн. Від правління Мурада відомі перші імена урядовців – везіра Кара-Халіля Хайреддіна-паші, губернатора (бейлербея) Румелії Лала Шагіна-паші.

Символічним утіленням зростаючої зрілості О.і. стали великі битви, виграні Османами. 1369 війська Мурада захопили м. Адріанопіль (нині м. Едірне, Туреччина), яке скоро стало ще однією столицею імперії і стратегічною базою Османів в Європі. Спроба сербів вибити звідти османців скінчилася їхньою великою поразкою на р. Маріца 1371. 1385 Мурад оволодів Софією (нині столиця Болгарії) і Нішем (нині місто в Сербії), 1387 – Салоніками (нині місто в Греції). Після поразки від сербського князя Лазаря при Плошніку (1387) османці одержали над сербами повну перемогу на Косовому полі (15 червня 1389), хоча Мурад загинув у бою.

Правління Баєзіда I, який уже на час сходження на престол здобув собі воєнну репутацію, звідки й прізвисько Блискавичний (Йилдирим), пройшло у війнах. Він розсунув кордони своїх балканських володінь до Дунаю. Там біля м. Нікополь (нині м. Нікопол, Болгарія) 1396 він одержав велику перемогу над угорсько-франко-нім. хрестоносним військом. Після цього Баєзід узяв у облогу Константинополь і спробував поставити під контроль протоку Босфор, побудувавши фортецю Анадолу-Гісари. В Анатолії йому вдалося через династичні шлюби дістати значну частину бейліка Ґерміян та бейлік Гамід. 1390–91 Баєзід за допомогою своїх сербських і болгарських підданців завоював бейліки Сарухан, Айдин, Ментеше, Ісфендіяр. 1398 він завоював бейліки Караман і Еретна, розсунувши сх. кордони до р. Євфрат. Ця експансія викликала зіткнення із правителем Самарканду еміром Тімуром. У битві під Анкарою (нині столиця Туреччини) 28 липня 1402 Баєзіда зрадили війська нещодавно завойованих анатолійських бейліків, він був розбитий, потрапив у полон, а наступного року помер.

Тімур відновив старі бейліки в Анатолії. Між нащадками Баєзіда негайно розпочалася боротьба за владу і відновлення імперії, що знайшло підтримку серед населення Анатолії та Балкан і спиралося на її держ. апарат. Усобиця між синами Баєзіда скінчилася 1413 перемогою принца Мегмеда. Відновлена д-ва пережила потужне нар. повстання під проводом шейха Бедреддіна, яке охопило як мусульманське, так і християн. населення і проходило під гаслами запровадження спільної власності та єднання релігій. Воно стало своєрідним проявом процесу асиміляції різнорідних елементів сусп-ва імперії. Його придушення посилило авторитет ортодоксального ісламу в О.і. Чисельно ж більшість населення складали християни.

Мурад II, син Мегмеда, провів царювання, переважно відстоюючи трон і цілісність володінь від заколотників і повсталих васалів. Він також зумів повернути до складу О.і. анатолійські бейліки, і їхні колишні династи увійшли до правлячого класу д-ви. За його правління значно розвинулася міжнар. торгівля за участю купців Венеції (Італія), Генуї, Дубровніка (нині місто в Хорватії). 1444 Мурад II одержав перемогу над хрестоносцями під проводом угор. і польс. короля Владислава III під Варною. Мурад II спробував добровільно зректися престолу на користь сина – Мегмеда II, проте йому не вдалося створити прецедент для врегулювання правил наслідування престолу, і він був змушений повернутися на трон.

Імперія в апогеї могутності (середина 15 – 17 ст.). Із правлінням Мегмеда II (див. Мехмед II) О.і. повернулася до активної експансії, що тривала два з половиною століття. Захоплення Мегмедом II Константинополя 29 травня 1453 надало імперії стратегічно важливий для неї контроль над протоками Босфор і Дарданелли, пишну столицю й піднесло міжнар. престиж д-ви і династії. Завоювання реалізувало давні амбіції ісламського світу й піднесло власні амбіції султана як завойовника світу. Мегмед II прийняв не лише прізвисько Фатіг ("Завойовник"), але й вищі титули суверенних правителів світу – хакан (див. Каган), кайсар (кесар, цар), падішаг. Амбіції всесвітнього панування послужили гол. рушієм його завойовницької політики. Мегмед II оволодів майже всім Балканським п-овом, запровадивши там уніфіковану імперську адміністрацію. Були приведені в підданство князівства Молдавія й Валахія, Кримський ханат. Завоювання Трапезундської імперії (1461), італ. колоній у Криму 1475, а за правління Баєзіда II фортець Кілія та Аккерман (нині м. Білгород-Дністровський) 1484 надали О.і. контроль над Чорним морем і ресурсами його узбережжя – вони стали осн. ресурсом постачання Константинополя (Стамбула). В Анатолії було знищено бейлік Караман і д-ву Ак-Коюнлу (1473). 1480 Мегмед захопив м. Отранто на Апеннінському п-ові, плануючи здобути Італію і Рим.

Оволодіння Мегмедом II торг. шляхами із Середземномор'я в Азію, зокрема перетворення Чорного моря на "внутрішнє озеро" О.і., стало одним із гол. стимулів до пошуків європ. д-вами шляхів у Китай по океанах.

Успіхи Мегмеда спиралися на потужні людські й матеріальні ресурси імперії, її адм. систему. Гол. ланками останньої були центр. уряд з ефективним комісаріатом у провінціях та система службових пожалувань – тімарів (див. Тимар). Перший забезпечував мобілізацію ресурсів – від воєнних кампаній до благоустрою міст. Остання ж забезпечила держ. прибутки й утримання чисельної і боєздатної кавалерії – осн. ударної сили осман. війська – за рахунок експлуатації осілого населення. Важливим чинником перемог Мегмеда II було заведення у війську вогнепальної зброї, завдяки якій османці могли брати фортеці штурмом. Османці опинилися далеко попереду своїх сусідів у Європі та Азії у використанні гармат і рушниць.

Однак амбіції Мегмеда II перевищували потенціал д-ви, тому для мобілізації ресурсів для війни він не раз вдавався до девальвації монети, конфіскації власності аристократії та реліг. фундацій (вакфів), посилення податкового тягаря, що викликало соціальне напруження. Експансія привела до конфліктів з Угорщиною й мамлюцьким Єгиптом. Тому правління його сина Баєзіда II позначилося значним спадом воєнної активності, консолідацією держ. апарату, стабільним екон. піднесенням і посиленням авторитету ісламу в усіх сферах політ. і культ. життя імперії. Проте під кінець правління Баєзіда в правлячому класі, у т. ч. серед яничарів, взяли гору войовничі настрої, на хвилі яких принц Селім змусив батька зректися влади.

За коротке правління Селіма I османці одержали великі перемоги над Персією при Чалдирані (1514) та мамлюцьким Єгиптом при Мардж-Дабіку (1516). В результаті до О.і. були приєднані значні території Закавказзя, Пн. Месопотамії та мамлюцькі володіння – Сирія, Єгипет і Аравійський п-ів зі священними містами ісламу Мекка і Медина (нині обидва міста в Саудівській Аравії). Завоювання на Бл. Сході привели до того, що населення О.і. стало переважно мусульманським. Це відкрило доступ до виключно важливого джерела знань і кадрів держ. управління.

За Сюлеймана I (див. Сулейман I) імперія після перемоги під Могачем (Угорщина; 1526) оволоділа більшою частиною Угорщини, що привело її в зіткнення з Габсбургами, а також відібрала Ірак у правителів Персії Сефевідів (1536). Воєнне суперництво з Габсбургами та Сефевідами визначило осн. фронти імперії до серед. 18 ст.

У ході воєн із Габсбургами османці доклали значних зусиль до оволодіння контролем над Середземномор'ям та розвитку військ. флоту. Після переможної битви під Превезою (нині місто в Греції; 1538) О.і. здобула зверхність у Середземномор'ї, завдяки чому в її підданство ввійшли правителі північноафр. д-в, включно на короткий час із шаріфом м. Фес у Марокко (бл. 1580). Однак осман. флот, ударну силу якого складали гребні судна, поступався вітрильникам португальців, котрі взяли під контроль мор. шляхи до Індії. Гегемонії О.і. на морі було покладено кінець з поразкою при Лепанто (нині м. Навпакт, Греція; 1571). І хоча ресурси давали змогу імперії утримувати великий флот, після того він виконував переважно оборонні завдання.

У Сх. Європі османці уникали активної політики, що зумовлювалося важким доступом до цього ареалу. Їхня політика зводилася до забезпечення лояльності крим. династії Ґереїв (див. Гіреї) та підтримання нейтральних стосунків із Польсько-Литов. д-вою й Московією. Пасивність Османів у цьому ареалі при тому, що степова кавалерія Крим. ханату була безсилою проти фортець і піхоти, оснащеної вогнепальною зброєю, привела до посилення в причорноморських степах українського й донського козацтва, поступу колонізації надчорноморських степів Річчю Посполитою, воєнної й колонізаційної експансії Моск. д-ви. Спроба османців відібрати в Москви Астрахань (нині місто в РФ) і тим самим перехопити контроль над Поволжям і Пн. Кавказом була погано організована й зазнала краху (1569).

За умов воєнної революції в Європі, що привела до гегемонії вогнепальної зброї на полях битв та відповідних змін у воєнній тактиці й фортифікації, війни О.і. проти Габсбургів точилися з перемінним успіхом і не відзначалися істотними завоюваннями. Екон. і воєнне піднесення Персії за правління шага Аббаса призвело до втрат на Закавказзі та в Іраку. Мор. походи українського й донського козацтва на Чорному морі поставили під загрозу узбережжя Румелії, Анатолії та й навіть самої столиці.

Воєнна революція кинула виклик і соціальному й політ. ладу імперії. Тімарна система не сприяла оснащенню війська вогнепальною зброєю. Для цього була потрібна концентрація коштів на організацію складного вир-ва та забезпечення ін. воєнних потреб, на що прибутків від індивідуальних тімарів просто не вистачало. Збільшення оподаткування селянства було малоефективним і до того ж вело до його зубожіння, припинення робіт і соціальних повстань. Тягар воєнних витрат відтоді переносився на центр. держ. бюджет, що призвело до поширення практики відкупу приватними особами держ. прибутків, у т. ч. прибутків від оподаткування селян, які живили тімарну систему. Відмовитися ж від тімарної системи, на якій покоїлася місц. адміністрація, було неможливо. Податковий тягар і відкупи призвели до втрати тімаріотами й селянами земель, що викликало масові повстання у 2-й пол. 16 – на поч. 17 ст. в більшій частині Анатолії, відомі під назвою "джелялі".

Держ. апарат імперії не міг адекватно реагувати на зовн. і внутр. загрози. Через зростання ролі бюрократії важелі влади фактично перейшли від султана до уряду (Баб-і Алі – "Висока Порта") на чолі з верховним везіром (див. Візир). Але верховна влада, і передусім ініціатива кадрових призначень, залишалася в руках султана, який, по суті, віддалився від управління держ. справами. Це стимулювало виникнення численних груп, що змагалися за вплив на султана шляхом інтриг і заколотів. Самі султани часто ставали їхніми жертвами: у 17 ст. від влади були насильно усунуті Мустафа (1618, 1623), Осман II (1622), Ібрагім (1648), Мегмед IV (1687). Сам центр. уряд із часто і довільно змінюваними керівниками не мав ані стабільності, ані стимулів для військ., екон. і соціальних реформ і тому не міг протиставити названим викликам нічого дієвішого за дисциплінарні заходи, тим більше, що вони не суперечили дедалі міцніючій ісламській ортодоксії, яка не сприймала новизни. Стабільний контроль посади верховних везірів родиною Кьопрюлю протягом 1656–1702 привів до покращення фінансового стану й держ. дисципліни в О.і. Це сприяло екон. піднесенню й значним воєнним успіхам, зокрема завоюванню о-ва Крит (1669), Поділля (1672), Чигирина (1678). Однак існуючий політ. й екон. режим не дав можливості розвинути ці успіхи. Більше того, саме в цей час (1695) було запроваджено практику довічних відкупів (малікяне), що посилювала фінансову залежність д-ви від відкупників і збільшувала експлуатацію селянства.

Поразка під Віднем (1683), територіальні втрати в Угорщині та в Пн. Причорномор'ї, закріплені Карловицьким миром (1699; див. Карловицький конгрес 1698–1699) та Константинопольським мирним договором 1700, ставили імперську еліту перед необхідністю проведення кардинальних реформ д-ви. Однак процес формулювання завдань для реформ розтягнувся надовго, й імперія дедалі більше зосереджувалася на обороні своїх володінь.

Занепад і децентралізація (18 – початок 19 ст.). 1-ша пол. 18 ст. відзначилася перемінними успіхами імперії. Коротка війна з Рос. д-вою, відома як Прутський похід 1711, принесла османцям розраду від перемоги. Проте у війні з Австрією 1716–18 О.і. втратила рештки Угорщини й Трансильванії і навіть території за Дунаєм, включно з Бєлградом (нині столиця Сербії). Та 1740 Османи знову повернули собі Бєлград. Тоді ж вони не піддалися тиску воєнних перемог Російської імперії (її війська двічі вдиралися в Крим 1736–37 і здобули Хотин 1739) і відстояли недоторканність кордонів на дипломатичних переговорах. Війни з Персією, попри успіх останньої, не привели до зміни кордонів.

Кілька періодів миру за правління султанів Агмеда III та Магмуда I дали можливість імперії відновити держ. фінанси, оновити фортеці на кордонах відповідно до нових вимог війни. Султанський двір вдавався до пишних святкувань і буд. проектів. При цьому вперше османці почали позичати ідеї з європ. столиць. Особливою екстравагантністю й святковістю відзначився період 1718–30, прозваний пізніше "добою тюльпанів". Однак соціальне напруження та децентралізація влади давали про себе знати вибухами кривавих соціальних протестів і воєнними поразками.

Брак волі центр. уряду до проведення реформ пробудив правлячий клас до ідей реформ. Осман. першодрукар Ібрагім Мютеферріка випустив власний трактат про причини воєнної слабкості османців, в якому обстоював необхідність реформ на взірець проведених у Рос. д-ві Петра I. Це був приклад ідей вестернізації, що зріли. Проте уряд обмежив свої практичні кроки в цьому напрямі звичайною практикою запрошення іноз. фахівців. Останніх було небагато. Із них найвідоміші були франц. офіцери граф К.-А. де Бонневаль і барон Ф. де Тотт. Вони працювали над реформуванням корпусу бомбардирів і запровадили навчання з викладанням вищої та прикладної математики.

Султан Селім III 1792–93 ініціював першу широкомасштабну воєнну реформу, організувавши, серед іншого, корпус війська "нового зразка", навченого на європ. взірець. Чисельність корпусу сягнула 23 тис. осіб. Для проведення реформи султан, щоб не дратувати яничарський корпус та консервативне духовенство, заснував спец. фінансове відомство, відкрив спец. військ. уч-ща. Проте він не зміг уникнути надзвичайних витрат на реалізацію реформ, що спричинило посилення податкового гніту і широке сусп. невдоволення. Цим, зрештою, скористалися супротивники реформ, піднявши повстання, яке коштувало султанові трону.

Епізодичні реформаторські проекти не змогли докорінно змінити військо, і воно зазнавало нищівних поразок під час кількох війн з Рос. імперією (1768–74, 1789–92, 1806–12). Внаслідок їх уся територія Пн. Причорномор'я до річок Прут (прит. Дунаю) і Дунай була завойована і включена до складу Рос. імперії.

Воєнні поразки підштовхнули уряд у бік налагодження реалістичних дипломатичних стосунків з європ. д-вами. На додачу до старої практики присилки постійних резидентів із боку партнерських д-в (Франція, Англія, Голландія, до яких долучилися Швеція, Данія та Пруссія) уряд О.і. почав відряджати власних послів. Турец. союзники в Європі, поціновуючи свої торг. і політ. зв'язки з нею, надавали Порті вартісні послуги, справляючи в загрозливих для неї ситуаціях тиск на її супротивників. Зворотним боком цього партнерства були торг. угоди (капітуляції). Передусім це стосувалося Франції, яка одержала надзвичайні привілеї 1740. Перше постійне посольство О.і. за кордоном було відкрите в Лондоні 1793, за ним 1795 виникли посольства в Берліні, Відні та Парижі.

Естетичні запити султанського двору та нові функції держ. апарату сприяли підготовці кадрів бюрократів із доброю цивільною освітою поза межами стану реліг. законознавців. Вони стали попередниками майбутньої осман. інтелігенції, що постала в 19 ст. Співробітники бюро завідуючого держ. канцелярією (реісулькюттаб), які відповідали за дипломатичні стосунки, стали фактично першими цивільними службовцями. Проте все ще за традицією рекрутування персоналу султанського палацу вони були рабами султана.

Назагал же центр. уряд імперії втратив ефективний контроль над провінціями. Там стихійно постав інститут аянів – виборних представників інтересів територіальних громад. Ними були заможні й впливові особи. Вони зосередили у своїх руках велику владу, у т. ч. контролювали суд, збирання податків, тримали власні збройні сили. Імперський уряд формально визнавав їх авторитет, призначаючи на посаду заступників губернаторів (бейлербеїв), та вони не раз були фактичними правителями окремих територій. Серед найпотужніших аянів були Осман Пазвандоглу у Відіні, Тепеделенлі Алі-паша Янінський, Караосманоглу в Зх. Анатолії, Текеліоглу в Антальї та ін. Султани змушені були радше домовлятися з аянами, аніж іти на конфронтацію. Алжир, Туніс і Триполі управлялися спадковими беями. Влада в Єгипті була узурпована 1767 Алі-беєм. Ліванські друзи мали свого аміра. В Аравії ваххабіти 1803 встановили контроль над Меккою. По суті самостійним був Ємен.

На поч. 19 ст. виникли нац. рухи. Повстання 1804 і 1815 спричинили набуття Сербією статусу автономії. 1821 розпочалося повстання в Греції, яке привело до утворення незалежної д-ви (1829). В Єгипті намісник Мугаммед-Алі проводив незалежну політику і спромігся створити потужне військо і флот. Спроба відновити контроль над Єгиптом скінчилася невдачею і визнанням Мугаммеда-Алі спадковим правителем (1840).

Модернізація та розпад (1826–1922). Султан Магмуд II із початку правління прагнув приборкати сепаратизм аянів. Проте небоєздатність урядового війська, передусім яничар, звела нанівець його зусилля. Грец. повстання виявило повну воєнну неспроможність центр. уряду. 1826 султан умовив вище духовенство дозволити організацію 8-тис. корпусу нового регулярного війська під кер-вом єгипетських офіцерів. Яничари у відповідь піднялися на повстання, але 15 червня 1826 воно було придушене, і весь яничарський корпус був знищений. Це відкрило шлях до реформ у війську, а затим – і в усіх сферах життя імперії.

Тімарна система була скасована. Тімари було забрано до скарбниці і перетворено на приватні володіння. Було проведено адм. реформу, за якою вся територія була одноманітно поділена на вілаєти та санджаки, що були поставлені під владу чиновників, яких призначав уряд. Було відкрито медичне, воєнне та морське інженерне уч-ща. Розпочато видання газет.

У листопаді 1839 султан Абдул-Меджид підписав указ, відомий як "Хатт-і шериф-і Ґюльхане" про запровадження громадян. свобод, а саме: гарантії безпеки, честі та недоторканності майна для всіх підданців О.і. без огляду на реліг. приналежність, справедливе оподаткування, впорядкування рекрутського набору у військо та скорочення терміну військ. служби. Невдовзі за цим актом прийнято карний кодекс, вироблено торг. кодекс, упорядковано збирання податків, проведено ін. демократ. реформи.

Епоха реформ, розпочата цим актом, дістала назву "танзімату" (реорганізацій). Проведенням реформ займалася спец. Вища рада юрид. постанов, що 1854 була реорганізована у Вищу раду реформ.

Новий етап нововведень розпочався наступним "покровительським указом" (хатт-і гюмаюн) від 18 лютого 1856. Підтвердивши положення Ґюльханейського указу, новий указ декларував допуск немусульман до держ. і військ. служби, рівне оподаткування, містив обіцянки скасувати відкуп податків, щодо утворення держ. бюджету, запровадження кредитно-банк. системи, покращення шляхів сполучення.

Реформи згори посилили контроль центр. уряду на місцях. У свою чергу, це збільшило потребу в урядових службовцях, і їхня кількість зросла в десятки разів, перевищивши 100 тис. осіб. Д-ва запровадила світську освіту для мусульман і немусульман. Прийнятий 1868 закон про нар. освіту постановляв, що початкова освіта мусила стати заг., обов'язковою та безплатною.

Оновлене військо, що комплектувалося рекрутськими наборами, налічувало 210 тис. солдатів і офіцерів, а також 490 тис. резервістів.

Реформи надали іноземцям право набувати землю й нерухомість. Уряд почав роздавати концесії на буд-во залізниць, експлуатацію надр, транспортні перевезення. 1855 було відкрито Осман. банк – перший іноз. банк з англо-франц. капіталом.

Сусп-во також відгукнулося на реформи, у т. ч. піднесенням патріотизму під впливом ознайомлення з європ. інтелектуальним і політ. життям. 1851 в Стамбулі було утворене "Товариство знань" (Енджумені-і даниш), яке взялося поширювати знання шляхом друкування книжок із різних наук турец. мовою. Виникли друкарні і т-ва просвіти. У середовищі нової осман. інтелігенції виникали різні політ. гуртки. Один із них на чолі з письменниками Намиком Кемалем, Ібрагімом Шинасі, Алі Суаві та Зія-беєм утворив рух "нових османів", який сформулював ідею патріотизму у формі "османізму" – лояльності всіх підданців О.і. як батьківщині. Нові османи також сформулювали свій політ. ідеал, яким стало утворення конституційної монархії в країні.

Однак османізм уже не міг задовольнити нац. рухи нетурец. народів. Дефіцит бюджету й великий держ. борг, що їх уряд компенсував за рахунок податків, теж спричиняли загострення нац. конфліктів усередині імперії, а з ними також сприяли втручанню іноз. д-в. На хвилі наростаючої загрози територіальній цілісності нові османи, сподіваючися стримати нац. рухи запровадженням конституційного ладу, 30 травня 1876 спровокували заколот і повалення султана Абдул-Азіза. На престол було зведено Мурада V, який обіцяв проголосити конституцію, однак через спротив вищого духовенства і власну психічну неврівноваженість на місце Мурада було поставлено його брата Абдул-Гаміда II. 23 грудня 1876 султан оголосив про запровадження конституції, розробленої великим везіром Мідгатом-пашою та Намиком Кемалем. Вона проголошувала громадян. свободи, запроваджувала двопалатний парламент, хоча й гарантувала необмежені права султана.

У березні 1877 було відкрито першу сесію парламенту (меджлісу). Критика, що зазвучала з його трибуни, а в лютому 1878 висловлення недовіри великому везіру та його кабінету за поразки у війні з Рос. імперією, дали султанові підстави побоюватися повстання, і він розпустив парламент, не давши йому навіть ухвалити бюджет.

Абдул-Гамід II обрав традиційну для султанату політику самодержавства й тиранії. Ліберальну опозицію всередині країни було придушено, були навіть заборонені публічні зібрання. Султан запровадив ефективний контроль за пресою й поліцейський нагляд за підданцями. Для цієї ж мети він протегував розвиткові сучасних засобів транспорту і зв'язку: було організовано імперський телеграф і пошту, споруджувалися залізниці. Мало подорожуючи країною, він широко користувався фотографіями для оцінки ситуації на місцях. В ідеології він зробив ставку на панісламізм і підносив власну роль халіфа як голови всіх мусульман. У той же час за його правління значно зросла кількість світських шкіл. Він сприяв книгодрукуванню, причому як виданню творів турец. словесності, так і перекладів книжок з європ. мов.

На правління Абдул-Гаміда II припала відмова європ. д-в від курсу на збереження територіальної цілісності О.і. Франція окупувала Туніс (1881), Греція приєднала Фессали (1881), Велика Британія окупувала Єгипет (1882), Болгарія анексувала Сх. Румелію (1885). Крит унаслідок грец. повстання фактично відпав від імперії 1897. Німеччина здобула собі значний вплив на султана, відстоюючи територіальну цілісність О.і. Починаючи з 1880-х рр., в імперії постійно перебували нім. військ. місії для навчання осман. війська. Разом з тим, Німеччина прагнула здобути власний вихід на Бл. Схід і домоглася від султана дозволу на буд-во залізниці Берлін–Стамбул–Багдад.

Цензура і поліцейський контроль виявилися не в змозі зупинити ані поширення ліберальних ідей, ані націоналістичні рухи. Болг., грец., вірм. активісти та навіть мусульмани з албанців, арабів і курдів стали на позиції сепаратизму. Єдиним відчайдушним засобом нейтралізації сепаратизму в руках султана було нацьковування одних націоналістів на інших – болгар на греків у Македонії, курдів на вірмен. 1894 вірмени підняли збройне повстання, яке було придушене переважно силами курдів.

Деспотичний режим, воєнні поразки, нац. повстання викликали появу опозиційних рухів у середовищі осман. інтелігенції. Найбільш авторитетним із них стало таємне т-во "Єднання і прогрес" (при заснуванні – "Товариство османського єднання"), засноване 2 червня 1889 курсантами військово-мед. уч-ща за ініціативою Ібрагіма Темо. До нього влилися курсанти військ. академії та школи правління, а згодом прилучилися й держ. чиновники та представники духовенства. Із 1895 к-т цього т-ва друкував журнали турец. і франц. мовами.

Невдовзі т-во, члени якого стали називатися "молодотурками", розрослося і включало в себе кілька різних фракцій із власними цілями. По суті, це був рух, який постійно переживав реорганізації й злиття з подібними собі і лише зберігав свою назву. Його цілі були дуже консервативні й полягали не в зміні держ. ладу, а лише в тому, аби прийти до влади і врятувати імперію від краху, покласти кінець практиці домагання іноз. д-вами реформ в інтересах нац. громад імперії. У самій програмі дій т-во на взірець вірменських і македонських націоналістичних орг-цій повернуло до активних дій. Згідно з програмою утворювалися відділи смертників (федаі), які були готові знищувати будь-кого, хто здавався "небезпечним для батьківщини". Нові цілі привабили до орг-ції військових, і з бл. 2 тис. членів, які налічувалися там на поч. 1908, переважну більшість становили офіцери. Т-во розробило план повстання на Балканах восени 1908, передусім у Македонії, для чого воно встановило зв'язок із лівацькими бандами албанців, македонських греків, сербів з євреями Салонік. Намір Абдул-Гаміда II знищити т-во й новини про домовленість англ. короля Едуарда VII з рос. царем Миколою II щодо поділу Македонії змусили заколотників почати повстання на початку липня 1908. Заколотникам вдалося організувати масові виступи в Македонії за конституцію, вони розв'язали вбивства шпигунів султана й вірних йому офіцерів. Послані на придушення заворушень війська підтримали повсталих, і Стамбул опинився перед загрозою збройного захоплення повсталими. Султан під таким тиском пішов на поступки і в ніч 23/24 липня 1908 видав указ про відновлення конституції і відкриття парламенту. Саме ж т-во "Єднання і прогрес", здобувши переважну більшість місць у парламенті, перетворилося на провідну політ. партію в д-ві.

Однак молодотурки не мали єдиного розуміння напрямів і шляхів подальшої модернізації д-ви. Їхня фракція в парламенті по відході від неї великої групи консерваторів втратила політ. вплив. Користуючись анархією, у цей час Болгарія оголосила про свою повну незалежність, а Австро-Угорщина анексувала Боснію і Герцеговину. Це спричинило падіння авторитету молодотурків і спробу реваншистського перевороту з боку консерваторів 13 квітня 1909. Молодотурки змогли придушити збройне повстання і на цій підставі усунули від влади Абдул-Гаміда II, поставивши на престол його перестарілого брата Мегмеда V. Фактично ж султан уже втратив свій авторитет самодержавця. Тепер молодотурки самі взяли кілька посад в уряді, більшу частину вищих посад у війську й при дворі, зайняли посади губернаторів і послів.

Уряд молодотурків після нових виборів до парламенту 1912 поступився урядові, сформованому партією "Свобода і згода", яку представляли консервативні сегменти сусп-ва – вища бюрократія, духовенство, компрадорська буржуазія. У відповідь на це в січні 1912 група офіцерів на чолі з Енвер-беєм силою зброї змусила уряд піти у відставку. Новий уряд молодотурків встановив у країні диктаторський режим.

Під впливом турец. націоналізму новий уряд взяв курс на держ. стимулювання місц. пром. вир-ва і сільс. госп-ва. При цьому запроваджувалися жорсткі обмеження на грец. і вірм. підприємців, що призвело до занепаду економіки в ряді районів імперії. Переконати зх. кредиторів у пом'якшенні умов виплати боргів уряду теж не вдалося. У зовн. політиці молодотурки також зазнали відчутних втрат. Внаслідок війни з Італією 1911 та Балканських воєн 1912–1913 О.і. втратила рештки володінь у Пн. Африці й на Балканському п-ові, за винятком Сх. Фракії з м. Едірне. Воєнні поразки спричинили антиосман. виступи арабів.

Наприкінці 1913 фактичну владу в країні зосередив молодотурецький тріумвірат військ. міністра Енвера-паші, міністра внутр. справ і лідера партії "Єднання і прогрес" Талаата-паші, мор. міністра і губернатора Стамбула Джемаля-паші. Тріумвіри розраховували покінчити з фінансовою залежністю імперії та приборкати нац. рухи війною на боці Німеччини проти країн Антанти, які виступали й осн. кредиторами, і колоніальними агресорами по відношенню до імперії. Султан Мегмед V, виконуючи вимоги тріумвірів, проголосив вступ у Першу світову війну 29 жовтня 1914 й оголосив джигад ("священну війну") проти Антанти. По його смерті під кінець війни на престол зійшов Мегмед VI, який теж не мав впливу на хід подій. По суті, династія, яка була опорою державності, випустила з рук реальну владу.

Світ. війна, усупереч розрахункам молодотурків, привела О.і. до краху. Жодна із країн-учасниць не була оточена такою кількістю фронтів (Балкани, Сх. Анатолія, Месопотамія, Синай), як вона, при тому, що ані військо, ані екон. ресурси, ані транспортна мережа не відповідали цим викликам. Тому, по суті, османці змогли одержати лише 2 перемоги обмеженого значення. 1915 вони відстояли п-ів Галіполі (турец. Геліболу) проти потужного десанту з Великої Британії та її домініонів і Франції. 1915–16 вони змогли оточити брит. корпус у м. Кут-аль-Амара в Месопотамії, але на поч. 1917 здали англійцям Багдад. У Сх. Анатолії вони відступали перед рос. армією, допоки революція в Росії не вивела її з війни. У відчайдушній спробі забезпечити тил від небезпеки повстання вірмен уряд пішов на їх депортацію, що в умовах безвладдя й нац. ворожнечі призвело до масових вбивств вірмен і їх зникнення з місць споконвічного проживання в Сх. Анатолії. Османці відкотилися також з Синайського п-ова в Палестину, а в жовтні 1918 відступили й від Алеппо у Сирії.

За роки війни О.і. втратила 3 млн солдатів. Занепад сільс. госп-ва спричинив голод і повстання населення. Нацьковування урядом одних громад проти ін., крім різанини вірмен, спричинило винищення айсорів, сирійських і ліванських арабів. 2 жовтня 1918 поразка Болгарії відкрила англійцям шлях на Стамбул. У паніці уряд молодотурків пішов у відставку 8 жовтня, а сама партія молодотурків оголосила саморозпуск. 31 жовтня у Мудросі (о-в Лемнос) було підписане перемир'я із країнами Антанти на умовах повної капітуляції та окупації країни.

Під час окупації утворилося кілька нових політ. партій. Султан, орієнтуючись на співробітництво з державами-окупантами, прагнув запобігти утворенню опозиції і 21 грудня 1918 розпустив парламент. У той же час у країні почався рух нац. спротиву, лідером якого став Мустафа Кемаль-паша (у майбутньому – Ататюрк) – визнаний герой оборони Галіполі. На хвилі протесту проти дій окупаційних сил, які потурали інтервенції греків на територію Анатолії (14 травня 1919), Мустафа Кемаль організував скликання в м. Сівас (нині місто в Туреччині) Нац. конгресу. У січні–березні 1920 у Стамбулі за згодою Великої Британії було скликано осман. парламент, проте його депутати висловилися за суверенітет країни і право самостійно вирішити долю її територій шляхом плебісциту. Після розпуску парламенту наступного дня, 18 березня 1920, Мустафа Кемаль оголосив про скликання Нац. зборів в Анкарі. Уже 23 квітня вони були скликані. Між прибічниками Нац. зборів та султана спалахнула громадян. війна.

Між тим доля імперії була визначена наміром лідерів Антанти розчленувати всі імперії переможених супротивників. 10 серпня 1920 в рамках Паризької мирної конференції 1919–1920 було укладено Севрський мирний договір 1920, який підписав і уряд султана Мегмеда VI. Договір передбачав значні територіальні втрати й розподіл решти території на зони впливу та колонії. Підписання Севрського договору ще далі поглибило розкол між султанським урядом і нац. рухом. Він так і не був ратифікований жодним представницьким органом влади.

Одержавши перемогу в громадян. війні та у війні з грец. інтервенцією, нац. сили виступили єдиним носієм реальної влади, з ким було можливо укласти мирний договір. 1 листопада 1922 Нац. збори ухвалили закон про відділення султанату та халіфату від д-ви і про скасування першого. Султанський уряд оголосив про саморозпуск. Сам султан виїхав із країни на англ. лінкорі. 16 листопада 1922. О.і. припинила своє існування.

Мирна конференція за участю представників нац. уряду Анкари почалася 21 листопада 1922 в Лозанні (Швейцарія). Після підписання договору 24 липня 1923 та його ратифікації Великі нац. збори 29 жовтня 1923 прийняли конституцію, відповідно до якої було утворено Турец. Республіку. Вона й стала правонаступницею О.і.

Династія Османів, маючи ще реліг. владу халіфа, призначила на цю роль Абдул-Азіза II. Проте 1924 Великі нац. збори скасували й цю посаду. Таким чином, імперія та імперська династія Османів припинили своє існування.

Османська цивілізація. О.і. залишила помітний слід в історії людства, створивши власну цивілізацію з виразними своєрідними рисами в сусп. організації, вироб. силах, духовній к-рі. Своїми завоюваннями Османи на тривалий час включили до складу своєї д-ви території й народи, що належали різним цивілізаціям, у т. ч. таким високорозвиненим, як візант. й ісламська, і усунули політ. кордони для їхньої взаємодії. При цьому Османи зберегли за династією та правлячим класом їхню сильну степову ідентичність, всупереч впливу завойованих ними осілих народів. Разом з тим, поділ сусп-ва на етно-реліг. громади із внутр. автономією зберіг ін. цивілізації й дав змогу їм розвиватися, тому перебування в О.і. не поклало край їх існуванню, що зрештою й послужило одним із чинників розпаду О.і.

Джерелами осман. цивілізації були:

1) степовики Євразії, до яких належала династія Османів і тюркське населення Анатолії. Саме степові політ. традиції лягли в основу держ. ладу О.і. Вони визначили прерогативи й сусп. статус правителя, держ. функції правлячої династії та її внутр. регламент, включно із правилами престолонаслідування, функції двору як уряду та інституту підготовки вищих управлінських кадрів, модель збройних сил, зокрема організацію яничарського корпусу, модель уряду, забезпечили статус султанського права "канун" нарівні з ісламським правом. Традиції степового побуту регламентували життя султанського двору, були основою домашнього побуту та визначали панівні жанри і форми в прикладному мист-ві. Фольклор степовиків вплинув на літературу О.і.

Літ. і ділова мова О.і., що умовно називається османсько-турецькою, належала до тюркських мов. Тому осман. література зазнала потужного впливу літератур ін. тюркськими мовами. Особливо потужним був вплив літератури чагатайською мовою (тюркі) із центральноазіат. д-ви Тімура;

2) візант. (греко-рим.) цивілізація проявилася в поширенні технологій сел. госп-ва, оподаткуванні та організації тімарної системи (була подібна до візант. системи проній). Візант. міська к-ра продовжила жити в осман. містобудівництві, арх-рі, побуті (кухня, одяг, приватна оселя, лазні). Візант. арх-ра й передусім собор св. Софії служили взірцем для наслідування та справжньою архіт. лабораторією для осман. архітекторів. Сильний вплив на палацовий ритуал мали візант. палацові ритуали, тим більше, що османці мали прямий доступ до знань, адже по завоюванні Константинополя візант. принци були не знищені, а включені до складу султанових невільників. Запозичення із грец. мови мор., податкових, державницьких та ін. термінів вказує на запозичення від греків знань у відповідних галузях;

3) близькосх. ісламська цивілізація через ісламську релігію визначила в значній мірі світогляд осман. сусп-ва, держ. ідеологію. Реліг. право ісламу, шаріат, стало основою законодавства О.і. З ісламським правом османці перейняли й суд. систему. Таким чином, дві гілки влади із трьох – релігійна та судова – ґрунтувалися на засадах ісламу. Наука О.і. домодерної доби була в основному представлена науками ісламського світу. Чимало науковців, математиків і астрономів в'їхали до О.і. із Центр. Азії. Араб. мова мала виключні права в реліг. ритуалах і була мовою науки. Араб. мова також стала осн. джерелом запозичення для османсько-турец. мови;

4) вплив перської цивілізації сильно відчувався в технологіях ремесла, зокрема в гончарстві, шовкоткацтві. По суті, осман. образотворче мист-во і література, особливо поезія, творилися на перських взірцях. Це відкрило шлях до запозичень із перської мови. Значним був вплив персів і на музику османців;

5) неісламські народи Бл. Сходу, такі як євреї та вірмени, відіграли важливу роль у функціонуванні д-ви, зокрема в торгівлі, оподаткуванні, фінансовій системі. Серед діячів к-ри також було чимало їхніх представників;

6) слов'янство забезпечувало екон. опору д-ви – сільс. госп-во Балканського п-ова. На початку історії імперії слов'яни були втягнуті в осман. завоювання і їхній внесок помітно сприяв їх успіху. На додачу слов'яни були осн. джерелом рекрутування яничарського війська та ін. султанських слуг. Сербська мова була мовою яничарства і навіть третьою за поширенням розмовною мовою при султанському дворі. Проте рабський стан слов'ян на державній службі спричиняв асиміляцію і заважав прояву їхньої ролі у державі. З представників османської еліти етнічного походження відомі лише Хассекі Хуррем Султан (Роксолана) – дружина султана Сюлеймана Пишного (1520–66), та Гадідже Турхан Султан – перша наложниця султана Ібрагіма (1640–48), а також регентка і валіде-султан ("султанша-мати", перша дама гарему) при синові султані Мегмеді IV (1648–87). Слов'янство Балкан було середовищем формування синкретичних реліг. культів, у т. ч. із залученням елементів суфізму. Воєнне протистояння з Рос. імперією послужило потужним поштовхом до модернізації О.і.;

7) європ. цивілізація завжди виступала одним із гол. суперників османців. Тому османці завжди були відкриті впливу з її боку в галузі військ. технологій – вир-ві зброї, передусім вогнепальної, у військово-мор. справі, починаючи з 18 ст., – у точних науках. Починаючи з 19 ст., європ. цивілізація стала гол. взірцем модернізації О.і., що охопила усі сфери її життя – від економіки і до соціальної організації та к-ри.

Держ. і сусп. організація О.і. забезпечила умови для цивілізаційної взаємодії й формування осібної цивілізації. Султан був патримоніальним володарем, який упродовж усієї історії д-ви, за винятком кількох останніх років після молодотурец. революції 1908, зосереджував у своїх руках усю владу над підданцями та ресурсами в д-ві. Його абсолютна влада покоїлася, як у всіх степових імперіях і всупереч візант. та ісламським традиціям, на визнанні всіма підданцями його ролі та харизми воєн. лідера. Саме цей статус султана не давав можливості представникам ін. держ. традицій, яких він залучав до управління власною д-вою, ділити з ним владу, хоча султани, починаючи з 2-ї пол. 16 ст., часто бували об'єктом маніпуляції свого оточення й дозволяли великим везірам зосередити у своїх руках значну владу. Уряд і правлячий клас діяли лише від імені і в ім'я правлячого султана. Султан мав необмежене право надавати повноваження своїм підданцям, позбавляти їх влади й майна і навіть фізично знищувати. Насильні усунення окремих султанів від влади не приводили до зміни статусу султана і не ставили це на меті. Султанський двір був гол. джерелом формування кадрів держ. службовців. При цьому більшість останніх до самої епохи Танзімату перебувала в юрид. положенні султанських рабів (вони називалися терміном давньотюрксього походження кул – "раб", або капи-кулу – "раб порогу [султанського дому]"). Насильний набір у султанські невільники його підданців шляхом організованих держ. наборів ("девшріме") був одним із кричущих порушень ісламської політ. доктрини. Сполучення персонального рабського статусу з вищими повноваженнями в д-ві послужило причиною захоплення осман. порядками політ. письменників із Зх. Європи, які ідеалізували його як меритократію – управління д-вою з боку достойних людей.

Статус султана, династії та двору як осередку абсолютної влади зробив їх гол. патронами к-ри і, отже, гол. середовищем для культ. взаємодії цивілізацій. Осман. двір вбирав найкращі здобутки цивілізацій підкорених народів, творив для них поле для змагання й сполучення, і зразки, що формувалися в результаті цієї взаємодії, служили взірцем для решти сусп-ва. Оточення султана якраз було тим середовищем, де й сформувалися найкращі зразки осман. мистецтва, літератури, архітектури.

Крім династії та двору, правлячий клас (аскері – військові) представляли ленники (сіпаги), себто державці тімарів, які в обмін на це несли військ. службу, а також релігійно-юрид. бюрократія (улеми – "мудреці"). Вони були звільнені від більшості податків і за дорученням султана управляли добробутом сусп-ва та підданцями. Аскері були багатонац. сусп. станом, адже до нього вливалися діти султанських рабів. Це сприяло його посередництву в культ. обміні між представниками різних цивілізацій.

Стан підлеглих підданців (реайя – "паства") включав різноманітні верстви населення. Кочові скотарі досить скоро, уже до кінця 14 ст., втратили значення для імперії як її воєнна та соціальна опора. Д-ва скасувала їхню племінну організацію, перетворивши на адм. одиниці ("оджаки"), обмежила їхнє пересування, шляхом переселень використовувала їх як політ. опору в завойованих осілих регіонах на Балканському п-ові. Економічною ж опорою д-ви стали осілі селяни, податки з яких забезпечували осн. прибутки д-ви. Жорсткий контроль з боку д-ви над кочовиками відкрив можливість для культ. обміну між ними та осілими, що відобразився в побуті й к-рі греків, слов'ян, вірмен.

Міське населення О.і. відзначалося етнічною строкатістю. Визнання Османами внутр. автономії етно-реліг. спільнот давало можливість збереження культ. самобутності. Відтак нац. к-ри могли розвиватися й вільно взаємодіяти, в усякому разі в тих галузях, що не були обтяжені реліг. змістом, напр. у музиці, кухні, побутовій к-рі тощо. Так сформувалася досить однорідна міська к-ра. Осман. міста мали стандартну міську інфраструктуру, що включала мечеті та ін. храми, караван-сараї, фонтани, базари, лазні. Вільне переміщення всередині величезної імперії товарів, знань завдяки купцям і ремісникам поширювало художні смаки і на всі території, і крізь соціальні кордони етно-реліг. громад. Таким чином, досягнення палацової к-ри ставали взірцем і надбанням для цілого сусп-ва, сприяли високому рівню осман. цивілізації та рівномірному поширенню їх у сусп-ві Осман. імперії.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Pitcher E.D. An Historical Geography of the Ottoman Empire: From the Earliest Times to the End of the Sixteenth Century. Leiden, 1972
  2. Shaw S., Shaw E.K. History of the Ottoman Empire and Modern Turkey, vol. 1–2. Cambridge, 1976–77
  3. Петросян Ю.А. Османская империя: Могущество и гибель. М., 1990
  4. Еремеев Д.Е., Мейер М.С. История Турции в средние века и новое время. М., 1992
  5. Economic and Social History of the Ottoman Empire, 1300–1914. Cambridge, 1994
  6. Кримський А.Ю. Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. К.–Львів, 1996
  7. Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба, 1300–1600. К., 1998
  8. Кинросс, лорд. Расцвет и упадок Османской империи. М., 1999
  9. Faroqhi S. Approaching Ottoman History: An Introduction to the Sources. Cambridge, 1999
  10. The Great Ottoman Turkish Civilization. Ankara, 2000
  11. Lowry H. The Nature of the Early Ottoman State. New York, 2003
  12. Finkel C. Osman's Dream: The Story of the Ottoman Empire 1300–1923. London, 2006.

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АГМЕД ІІІ
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • АВТОНОМІЯ
  • БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ
  • БЕЙ
  • БЕЙЛИК
  • БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ
  • ЧИГИРИН, МІСТО ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛ.
  • ЕЛІТА
  • ГІРЕЇ
  • ГАБСБУРГИ
  • ІМПЕРІЯ
  • ІСЛАМ
  • КАГАН
  • КАРЛОВИЦЬКИЙ КОНГРЕС 1698–1699
  • ХОТИН, МІСТО ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛ.
  • КІЛІЯ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1700
  • КОНСТИТУЦІЯ
  • КОНСТИТУЦІЙНА МОНАРХІЯ
  • КОНЦЕСІЯ
  • КРИМСЬКИЙ ХАНАТ
  • МЕГМЕД IV, МЕГМЕД (МАГОМЕД, МЕХМЕД) IV АВДЖИ МИСЛИВЕЦЬ
  • МЕХМЕД ІІ (МАГМЕД II) АЛЬ ФАТИХ
  • МИКОЛА II
  • НОГАЙ
  • ПАДІШАГ
  • ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1919–1920
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПРУТСЬКИЙ ПОХІД 1711
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РОКСОЛАНА
  • САМОДЕРЖАВСТВО
  • САНДЖАК
  • СЕЛЯНСТВО
  • СЕЛІМ І ЯВУЗ
  • СЕВРСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1920
  • СТАМБУЛ
  • СУЛЕЙМАН I КАНУНІ
  • СУЛТАН, ТИТУЛ
  • ТОТТ ФРАНСУА ДЕ
  • ЦАР
  • ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • ТІМАР
  • ВАКФ, ВАКУФ
  • ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ
  • ВІДКУП
  • ВІЗАНТІЯ
  • ВІЗИР
  • ВЛАДИСЛАВ ІІІ ВАРНЕНЧИК
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ

  • Пов'язані терміни:
  • АБДУЛ-ГАМІД І
  • АДІЛ-ГІРЕЙ
  • АДРІАНОПОЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1713
  • АДРІАНОПОЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1829
  • АГМЕД І
  • АЙНАЛИ-КАВАКСЬКА КОНВЕНЦІЯ 1779
  • АКЕРМАНСЬКА КОНВЕНЦІЯ 1826
  • АКСАКОВ ІВАН СЕРГІЙОВИЧ
  • АЛЬБЕРТУСТАЛЕР
  • АНАНЬЇВ
  • АНДРУСІВСЬКИЙ ДОГОВІР 1667
  • АНЕКСІЯ
  • АСТАМАТІЙ (ОСТАМАТЕНКО) ОСТАФІЙ
  • АВГУСТ ІІ
  • АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ
  • АЗОВСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • АЗОВСЬКЕ МОРЕ (МЕОТИДА)
  • АЗОВСЬКЕ СИДІННЯ
  • АЗОВСЬКО-ДНІПРОВСЬКІ ПОХОДИ 1695-1696
  • АЗОВСЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • БАХЧИСАРАЙ
  • БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ МИР 1681 Р.
  • БАХМУТСЬКІ КОЗАКИ
  • БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ
  • БАЛТА
  • БАРАБАШ ІВАН
  • БАРБАРО ІОСАФАТ
  • БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ 1768
  • БАТУРИНСЬКА ЗМОВА
  • БЕЙ
  • БЕНДЕРСЬКА КОМІСІЯ 1709 Р.
  • БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 Р.
  • БЕРЛІНСЬКИЙ КОНГРЕС 1878 Р.
  • БЕРШАДЬ
  • БЕССАРАБІЯ
  • БЄЛГРАДСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1739 Р.
  • БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКА ФОРТЕЦЯ
  • БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ
  • БІЛГОРОДСЬКА ОРДА
  • БІЛОГРУД ГРИГОРІЙ
  • БІЛИЙ СИДІР ГНАТОВИЧ
  • БОБОЛИНСЬКИЙ ЛЕОНТІЙ
  • БОЛГАРИ ДУНАЙСЬКІ
  • БОЛГАРИ В УКРАЇНІ
  • БОРОДАВКА ЯКІВ
  • БОСНІЯ І ГЕРЦЕГОВИНА
  • БРАЇЛІВ
  • БУЧАЦЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1672 Р.
  • БУЧИНСЬКИЙ-ЯСКОЛЬД ОЛЕКСАНДР
  • БУХАРЕСТСЬКИЙ ПРОТОКОЛ 1878 Р.
  • БУЛГАРІ ЯКІВ МИКОЛАЙОВИЧ
  • БУСКЕВИЧА ЛУКАША ДИПЛОМАТИЧНА МІСІЯ ДО ТУРЕЧЧИНИ 1668
  • ЧАЛИЙ САВА
  • ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСТЬ
  • ЧЕРНІВЦІ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ЧОЛОВСЬКИЙ-САС ОЛЕКСАНДЕР
  • ЧОРНОГОРІЯ
  • ЧОРНИЙ ОСТРІВ, СМТ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛ.
  • ЧОРТКІВ, МІСТО ТЕРНОПОЛЬСЬКОЇ ОБЛ.
  • ЧИГИРИНСЬКІ ОБОРОНИ 1677 І 1678
  • ЧИГИРИН, МІСТО ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛ.
  • ЧИГИРИНСЬКИЙ ПОЛК
  • ДАШІВ
  • ДЕРЖАВА ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН
  • ДЕРЖАВНІ ЗЕМЛІ
  • ДЕВЛЕТ-ГІРЕЙ I
  • ДНІПРО
  • ДНІСТЕР, ДНІСТРО
  • ДОБРУДЖА
  • ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ І БРАТЕРСТВО МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ СРР І ТУРЕЧЧИНОЮ 1922
  • ДОРОШЕНКО МИХАЙЛО
  • ДОРОШЕНКО ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ
  • ДРЕНТЕЛЬН ОЛЕКСАНДР РОМАНОВИЧ
  • ДУКА ГЕОРГЕ
  • ДУНАЇВЦІ
  • ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
  • ДЖАЛАЛІЙ
  • ДЖАМБУЙЛУЦЬКА ОРДА
  • ЄДИЧКУЛЬСЬКА ОРДА
  • ЄДИСАНСЬКА ОРДА
  • ЕКЗЕКУЦІЙНИЙ РУХ
  • ЄНІКАЛЕ
  • ЄПИСКОПСТВА ІНСТИТУТ У КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ
  • ЄРУСАЛИМ
  • ЕТНІЧНІ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ
  • ЕВЛІЯ ЧЕЛЕБІ
  • ЄВПАТОРІЯ
  • ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ
  • ЕЙЯЛЕТ
  • ЄЗУЇТИ
  • ФАСТІВСЬКИЙ ПОЛК
  • ФЕДІР ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ФЕОДОРО, КНЯЗІВСТВО
  • ФЕОДОСІЯ (КАФА), МІСТО АРК
  • ФЕОФАНА III МІСІЯ В УКРАЇНІ 1620
  • ФЕТХ-ГІРЕЙ І
  • ФЛОРЕНТІЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1439
  • ФОРОС , МІСТО АРК
  • ФОТОДОКУМЕНТОЗНАВСТВО
  • ФРАНЦІЯ, ФРАНЦУЗЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ФРОНТИР
  • ГАГАУЗИ
  • ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ
  • ГАЙДУКИ
  • ҐАЛАҐАНИ
  • ГАЛЕРА
  • ГАЛИЦЬКИЙ ПОХІД ТАТАРСЬКО-НОГАЙСЬКОГО ВІЙСЬКА 1695
  • ГАННОВЕР НАТАН ТА ЙОГО ХРОНІКА
  • ГАЗІ-ГІРЕЙ I
  • ГАЗІ-ГІРЕЙ II
  • ГЕЙДЕНШТЕЙН РЕЙНГОЛЬД
  • ГЛАДКИЙ ЙОСИП МИХАЙЛОВИЧ
  • ГОЛОВНІ ПУНКТИ ДЛЯ ПЕРЕГОВОРІВ ПРО ДОГОВІР З ХАНОМ ТА КРИМСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ 1710
  • ГОРДІЄНКО КОСТЬ
  • ГОРЕЦЬКИЙ ЛЕОНАРД
  • ГОРЛЕНКО ДМИТРО ЛАЗАРЕВИЧ
  • ГРЕЦІЯ, ГРЕЦЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ГРЕКИ В УКРАЇНІ
  • ГРУЗІЯ (САКАРТВЕЛО)
  • ГРИГОРОВИЧ ВІКТОР ІВАНОВИЧ
  • ГУЦУЛИ
  • ГУДИМИ-ЛЕВКОВИЧІ
  • ГУСЯТИН
  • ГВАНЬЇНІ ОЛЕКСАНДР ТА ЙОГО ХРОНІКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ САРМАТІЇ
  • ГАБСБУРГИ
  • ІГНАТЬЄВ МИКОЛА ПАВЛОВИЧ
  • ІЛЛІНЦІ
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНКЕРМАН
  • ІНОЗЕМНИЙ КАПІТАЛ В УКРАЇНІ В 18 – НА ПОЧАТКУ 20 СТОЛІТЬ
  • ІПСІЛАНТІ
  • ІРАК, РЕСПУБЛІКА ІРАК
  • ІСЛАМ
  • ІСЛАМ-ГІРЕЙ II
  • ІСПАНІЯ, КОРОЛІВСТВО ІСПАНІЯ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ ТА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ
  • ІСТОРИЧНІ УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ
  • ІТАЛІЯ, ІТАЛІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ІТАЛІЙСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
  • ІВАН IV, ІВАН IV ВАСИЛЬОВИЧ ГРОЗНИЙ
  • ІВАН ВОДА, ІВАН ВОДА ЛЮТИЙ
  • ІЗМАЇЛ
  • ІЗМАЇЛА ШТУРМ 1790
  • ЯЗЛОВЕЦЬ
  • КАДІЙ
  • КАДИЛИК
  • КАФИНСЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • КАЛАБАЛИК
  • КАЛГА, КАЛГА-СУЛТАН
  • КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
  • КАМ'ЯНЕЦЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • КАМ'ЯНСЬКА СІЧ
  • КАМ'ЯНИЙ ЗАТОН
  • КАНІВ
  • КАНТЕМІР ДМИТРО КОСТЯНТИНОВИЧ
  • КАПИ-АГАСИ
  • КАРА-МУСТАФА, КАРА-МУСТАФА-ПАША МЕЖИФОНЛЮ
  • КАРЛ XII
  • КАРЛОВИЦЬКИЙ КОНГРЕС 1698–1699
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • КАТОРГА, ВЕСЕЛЬНО-ВІТРИЛЬНЕ СУДНО
  • КАЙМАКАМ, ЯК ТЕРМІН
  • КАЗІКЕРМЕН, КИЗИКЕРМЕН
  • КЕЛЬМЕНЦІ
  • ХАТІДЖЕ ТУРХАН ВАЛІДЕ-СУЛТАН
  • ХЕРСОНСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬ
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЮРІЙ
  • ХМІЛЬНИК, МІСТО ВІННИЦЬКОЇ ОБЛ.
  • ХОРВАТІЯ, РЕСПУБЛІКА ХОРВАТІЯ
  • ХОТИН, МІСТО ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛ.
  • ХОТИНСЬКА БИТВА 1673
  • ХОТИНСЬКА ФОРТЕЦЯ
  • ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621
  • ХОТИНСЬКЕ НАХІЄ
  • ХОТИНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1621
  • ХУСТ, МІСТО ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛ.
  • КІЛІЯ
  • КІНБУРН
  • КЛЕЙНОДИ КОЗАЦЬКІ
  • КМІТА ПЕТРО
  • КОЧІВНИЦТВО
  • КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ ПЕТРО КОНОНОВИЧ
  • КОНДРАТЬЄВ (КІНДРАТОВИЧ) ГЕРАСИМ КІНДРАТОВИЧ
  • КОНЕЦПОЛЬСЬКИЙ СТАНІСЛАВ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ДОГОВІР 1720
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1700
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1712
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
  • КОНСТИТУЦІЇ РУМУНІЇ
  • КОНСТИТУЦІЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТРЕТЬОГО ТРАВНЯ 1791
  • КОНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ (ДО ПОЧАТКУ 1990-Х РОКІВ)
  • КОНТАРІНІ
  • КОПИЧИНЦІ
  • КОРНІЛОВ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • КОРОБКА ФЕДІР І РІД КОРОБОК. К.
  • КОРОТКИЙ ОПИС МАЛОРОСІЇ
  • КОРСУНСЬКА РАДА 1657
  • КОСТІН МИРОН
  • КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ
  • КРИМ, ПЕРЕБІГ ОСНОВНИХ ДОІСТОРИЧНИХ ТА ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ НА ПІВОСТРОВІ КРИМ
  • КРИМСЬКА ВІЙНА 1853–1856, СХІДНА ВІЙНА 1853–1856
  • КРИМСЬКИЙ АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ
  • КРИМСЬКИЙ ХАНАТ
  • КРИЦЬКИЙ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ
  • КРУЗ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ, ФОН
  • КСАНТОС ЕМАНУЇЛ
  • КУБАНЬ
  • КУМАНІ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ
  • КУНИЦЬКИЙ СТЕФАН
  • КИЇВСЬКЕ СЛОВ'ЯНСЬКЕ БЛАГОДІЙНЕ ТОВАРИСТВО
  • КИСІЛЬ АДАМ ГРИГОРОВИЧ
  • КЮЧУК-КАЙНАРДЖІЙСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1774
  • ЛАЗАРЄВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ
  • ЛЕБЕДЄВ
  • ЛЕМКІН РАФАЕЛ
  • ЛЕВАНТИНСЬКИЙ ТАЛЕР, ЛЕВАНТИНСЬКИЙ ТАЛЕР МАРІЇ ТЕРЕЗІЇ
  • ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ
  • ЛІВІЯ, СОЦІАЛІСТИЧНА НАРОДНА ЛІВІЙСЬКА АРАБСЬКА ДЖАМАХІРІЯ
  • ЛИЗЛОВ АНДРІЙ ІВАНОВИЧ
  • ЛОРИС-МЕЛИКОВ (ЛОРІС-МЕЛІКОВ) МИХАЙЛО ТАРІЕЛОВИЧ
  • ЛУПУ (ЛУПУЛ) ВАСИЛЬ
  • ЛУЦЬКИЙ З'ЇЗД МОНАРХІВ 1429
  • ЛУЖАНИ
  • ЛЯСОТА (ЛАСОТА) ФОН СТЕБЛАУ
  • ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569
  • ЛЖЕДМИТРІЙ I
  • МАКЕДОНІЯ, РЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ
  • МАКСИМ ГРЕК
  • МАКСИМОВИЧ ІОАНН
  • МАКСИМОВИЧІ
  • МАЛИНОВИЙ КЛИН
  • МАНГУП (МАНГУП-КАЛЕ), АРХЕОЛОГІЧНА ПАМ'ЯТКА І ДАВНЄ МІСТО
  • МАНІФЕСТ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ УРЯДІВ 1712
  • МАВЗОЛЕЇ, МОНУМЕНТИ РАННЬОМУСУЛЬМАНСЬКІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ, КEШЕНІ
  • МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ
  • МАЗЕПИНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ
  • МЕГМЕД-ҐЕРЕЙ III
  • МЕГМЕД IV, МЕГМЕД (МАГОМЕД, МЕХМЕД) IV АВДЖИ МИСЛИВЕЦЬ
  • МЕХМЕД ІІ (МАГМЕД II) АЛЬ ФАТИХ
  • МЕЛЕС АНАТОЛІЙ
  • МЕЛЬНИЦЯ-ПОДІЛЬСЬКА
  • МЕНГЛІ-ҐЕРЕЙ I
  • МЕТТЕРНІХ КЛЕМЕНС-ВЕНЦЕЛЬ-НЕПОМУК-ЛОТАРЬ
  • МЕЖОВА КОМІСІЯ 1705
  • МІХАЛ-КОРИБУТ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ, МІХАЛ-ТОМАШ-КОРИБУТ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ
  • МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ
  • МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
  • МОЛДОВАНИ В УКРАЇНІ
  • МОЛДАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • МОЛДОВСЬКІ ПОХОДИ КОЗАКІВ 1594–1595
  • МОЛДОВСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ШЛЯХ
  • МОЛДОВА
  • МУКАЧІВСЬКИЙ ЗАМОК
  • МУКАРЕР
  • МУХИ ПОВСТАННЯ 1490–1492
  • МИХАЙ I ХОРОБРИЙ
  • МИКОЛАЇВ
  • МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ
  • МИКОШИНСЬКИЙ БОГДАН
  • МИКУЛИНЦІ
  • МИРОВИЧІ
  • МИСАЇЛ
  • МИТНА КОМОРА
  • МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
  • НАХИМОВСЬКИЙ ФЕДІР
  • НАРВСЬКИЙ ДОГОВІР 1704
  • НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648–1676
  • НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УГОРСЬКОГО НАРОДУ 1703-1711
  • НЕКРАСІВЦІ
  • НЕМИРІВ, МІСТО ВІННИЦЬКОЇ ОБЛ.
  • НІССЬКІ КОНВЕНЦІЇ 1739–1742
  • НОГАЙСЬКА ОРДА
  • НОВА СЕРБІЯ
  • НОВА СІЧ
  • НОВА УШИЦЯ
  • НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
  • ОБЛАСТЬ ВІЙСЬКА ДОНСЬКОГО
  • ОЧАКІВ
  • ОЧАКІВСЬКО-СІЛІСТРІЙСЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • ОДЕСА
  • ОДЕСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ОЛЕКСАНДР І
  • ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ
  • ОЛЕВЧЕНКО
  • ОРАТІВ
  • ОРДА
  • ОРДІН-НАЩОКІН АФАНАСІЙ ЛАВРЕНТІЙОВИЧ
  • ОРЛИК ПИЛИП
  • ОССОЛІНСЬКИЙ ЄЖИ
  • ОСТРОЗЬКА УГОДА 1670
  • ПАКТИ ТА КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО 1710
  • ПАЛІЙ (ГУРКО) СЕМЕН ПИЛИПОВИЧ
  • ПАНСЛАВІЗМ
  • ПАРЧЕВИЧ ПЕТРО
  • ПАРИЗЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1856
  • ПАША
  • ПАСКЕВИЧ (ПАСЬКЕВИЧ) ІВАН ФЕДОРОВИЧ
  • ПАВЛО І ПЕТРОВИЧ
  • ПЕРЕЯСЛАВСЬКОГО ПОЛКУ ПОВСТАННЯ 1666
  • ПЕРЕСЕЛЕННЯ ХРИСТИЯН КРИМСЬКОГО ХАНАТУ ДО ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я 1778–1780
  • ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПЕТРО ІІ ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ПЯСЕЦЬКИЙ ПАВЛО
  • ПІВНІЧНА ВІЙНА 1700–1721, ВЕЛИКА ПІВНІЧНА ВІЙНА, ТРЕТЯ ПІВНІЧНА ВІЙНА
  • ПОДІЛЬСЬКЕ ВОЄВОДСТВО
  • ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ 1772, 1793, 1795
  • ПОКОЗАЧЕННЯ
  • ПОЛЬЩА, РЕСПУБЛІКА ПОЛЬЩА
  • ПОРТА ВИСОКА
  • ПОТОЦЬКИЙ СТАНІСЛАВ-ФЕЛІКС, СТАНІСЛАВ-ЩЕНСНИ
  • ПОТОЦЬКА СОФІЯ КОСТЯНТИНІВНА
  • ПРЕТВИЧ БЕРНАРД
  • ПРОСЬКИЙ САМУЕЛЬ
  • ПРОТЕКТОРАТ
  • ПРУТСЬКИЙ ПОХІД 1711
  • ПРУТСЬКИЙ ТРАКТАТ 1711
  • ПУШКІН ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
  • ПУТИВЛЬ
  • РАБСТВО В УКРАЇНІ
  • РАДКЕВИЧА-ПОРТЯНКИ ДИПЛОМАТИЧНА МІСІЯ 1669
  • РАДЗИВІЛЛ ЯНУШ
  • РАЄВСЬКИЙ МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ
  • РАЙЯ
  • РАКОЦІ ДЄРДЬ I
  • РАКОЦІ ДЄРДЬ ІІ
  • РАРЕШ ПЕТРО ІV
  • РЕНІ
  • РЄПНІН (РЕПНІН) МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
  • РЕВОЛЮЦІЇ В ЄВРОПІ 1848–1849 РОКІВ
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РІШЕЛЬЄ АРМАН-ЕММАНУЕЛЬ-СОФІЯ-СЕПТІМАНІ ДЕ ВІНЬЄРО ДЮ ПЛЕССІ, ГРАФ ДЕ ШИНОН, ГЕРЦОГ ДЕ РІШЕЛЬЄ
  • РОКСОЛАНА
  • РОСІЯ
  • РОСІЯНИ В УКРАЇНІ
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1710–1711
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787–1791
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1676–1681
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1686–1700
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1735–1739
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1768–1774
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1806–1812
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1828–1829
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1877–1878
  • РУМЯНЦЕВ-ЗАДУНАЙСЬКИЙ ПЕТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • РУМУНІЯ
  • РУСЬКА ПРАВДА П.ПЕСТЕЛЯ, РУССКАЯ ПРАВДА, ИЛИ ЗАПОВЕДНАЯ ГОСУДАРСТВЕННАЯ ГРАМОТА, СЛУЖАЩАЯ ЗАВЕТОМ ДЛЯ УСОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ РОССИИ И СОДЕРЖАЩАЯ ВЕРНЫЙ НАКАЗ КАК ДЛЯ НАРОДА, ТАК И ДЛЯ ВРЕМЕННОГО ВЕРХОВНОГО ПРАВЛЕНИЯ
  • РУСЬКА ПРАВОСЛАВНА СТАРООБРЯДСЬКА ЦЕРКВА
  • РИМОВАНА ХРОНІКА
  • САКИ , МІСТО АРК
  • САМОЙЛОВИЧ ІВАН САМІЙЛОВИЧ
  • САМОЙЛОВИЧА І. ТА РОМОДАНОВСЬКОГО Г. ПРАВОБЕРЕЖНА КАМПАНІЯ 1674
  • САМУСЬ (САМІЙЛО ІВАНОВИЧ)
  • САНДЖАК
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРЗЬКІ КОНВЕНЦІЇ 1772–1797
  • САТАНІВ - СМТ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛ
  • ЩЕБЕТОВКА, СМТ АРК
  • СЕЛІМ ІІІ
  • СЕНАЇ МЕХМЕД ГАДЖІ
  • СЕРБІЯ
  • СЕВАСТОПОЛЬСЬКА ОБОРОНА 1854–1855
  • ШАГІН-ГІРЕЙ
  • ШАРГОРОД
  • ШЕРЕМЕТЄВ БОРИС ПЕТРОВИЧ
  • ШТЕФАН III ВЕЛИКИЙ
  • ШИЛО СЕМЕН
  • СІМЕЇЗ - С-ЩЕ МІСЬК. ТИПУ АРК
  • СКАЛА-ПОДІЛЬСКА , СМТ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛ.
  • СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВО (СЛАВІСТИКА) В УКРАЇНІ
  • СЛОВАЧЧИНА
  • СМИРНОВ ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ
  • СМОТРИЦЬКИЙ МЕЛЕТІЙ ГЕРАСИМОВИЧ
  • СОБЕСЬКИЙ ЯКІВ
  • СПЛЕНІ ГАБРІЕЛЬ ФОН
  • СТАМБУЛ
  • СТАНІСЛАВ-АВГУСТ ПОНЯТОВСЬКИЙ
  • СТАНІСЛАВ-БОГУСЛАВ ЛЕЩИНСЬКИЙ
  • СТАНИ, УСТАЛЕНІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ В СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ТА РАННЬОМОДЕРНИХ СУСП-ВАХ
  • СТАРА СИНЯВА , СМТ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛ.
  • СТАРОДУБСЬКИЙ ПОЛК
  • СТЕФАН БАТОРІЙ
  • СТРІЛЬЦІ
  • СТРИЙКОВСЬКИЙ МАЦЕЙ
  • СУБАШИЛИК, ТЕРИТОРІАЛЬНО-АДМ. ОДИНИЦЯ
  • СУЧАВА, МІСТО В РУМУНІЇ
  • СУХА ДІБРОВА
  • СУХОВІЄНКО ПЕТРО
  • СУЛЕЙМАН I КАНУНІ
  • СУЛТАН, ТИТУЛ
  • СИГІЗМУНД I СТАРИЙ
  • СИГІЗМУНД ІІІ ВАЗА
  • СИНОПСИС ВИДАНИЙ У КИЄВІ (1674)
  • СИРІЯ, СИРІЙСЬКА АРАБСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • ТАТАРИ СЛУЖИВІ
  • ТАТАРИ В УКРАЇНІ
  • ТАВРІЙСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ТАВРІЙСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ТЕАТР ЄВРОПИ - ХРОНІКА
  • ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОБЛАСТЬ
  • ТЕТЕРЯ ПАВЛО ІВАНОВИЧ
  • ТМУТОРОКАНЬ
  • ТОТТ ФРАНСУА ДЕ
  • ТОВСТЕ, СМТ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛ.
  • ТРАХТЕМИРІВСЬКИЙ МОНАСТИР
  • ТРАНСИЛЬВАНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ТРАПЕЗУНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ТРЕТІЙ РИМ - ЄВРОП. РЕЛІГІЙНО-ПОЛІТ. ІДЕЯ
  • ТРЕТІЙ ВІДДІЛ
  • ЦЕЦОРСЬКА БИТВА (1620)
  • ТУМАНСЬКІ
  • ТУРЕЧЧИНА
  • ТВАРДОВСЬКИЙ САМУЕЛЬ
  • ТИГІНА, МІСТО
  • ТІМАР
  • ТІМУР
  • УГОРЩИНА
  • УГОРЦІ В УКРАЇНІ
  • УКРАЇНСЬКО-КРИМСЬКИЙ СОЮЗНИЙ ДОГОВІР 1711
  • УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКА УГОДА ПРО ВІЛЬНЕ МОРЕПЛАВСТВО І ТОРГІВЛЮ
  • УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ СОЮЗНИЙ ДОГОВІР 1712
  • УКРАЇНЦЕВ ОМЕЛЯН ГНАТОВИЧ
  • УКРАЇНЦІ
  • УКРАЇНА В ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ, НАУК. ЩОРІЧНИК
  • УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА УГОДА 1654
  • УМАНСЬКИЙ ПОЛК
  • УШАКОВ ФЕДІР ФЕДОРОВИЧ
  • ВАЛЛЕ ПІЄТРО ДЕЛЛА
  • ВЕЛИКІ ГЕОГРАФІЧНІ ВІДКРИТТЯ
  • ВІЧНИЙ МИР 1686 Р.
  • ВІДЕНСЬКА БИТВА 1683 Р.
  • ВІННИЦЯ
  • ВІРМЕНІЯ
  • ВІРМЕНСЬКІ КОЛОНІЇ В УКРАЇНІ 16-18 СТ.
  • ВІЗИР
  • ВЛАДИСЛАВ IV ВАЗА
  • ВОЙНОВИЧ МАРКО ІВАНОВИЧ
  • ВОЛОЩИНА
  • ВОЛОШЕНКО ІНОКЕНТІЙ ФЕДОРОВИЧ
  • ВОЗНЕСЕНСЬКЕ НАМІСНИЦТВО
  • ВСЕВЕЛИКЕ ВІЙСЬКО ДОНСЬКЕ
  • ВИЛКОВЕ
  • ЯБЛОНОВСЬКІ
  • ЯБЛОНОВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ-ЯН
  • ЯХІЯ ОЛЕКСАНДР
  • ЯЛТА, МІСТО АРК
  • ЯН II КАЗИМИР ВАЗА
  • ЯН ІІІ СОБЄСЬКИЙ
  • ЯН-ОЛЬБРАХТ
  • ЯНЕНКО-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПАВЛО ІВАНОВИЧ
  • ЯНИЧАРИ
  • ЯССЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1792 (1791)
  • ЯСИР
  • ЙОРДАНІЯ
  • ЙОРГА НІКОЛАЄ
  • ЙОСИФ НЕЛЮБОВИЧ-ТУКАЛЬСЬКИЙ
  • ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ
  • ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА, ЗАКАРПАТТЯ
  • ЗАПОРОЗЬКА СІЧ
  • ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
  • ЗАСТАВНА
  • ЗБАРАЗЬКІ
  • ЖДАНОВИЧ АНТОН МИКИТОВИЧ
  • ЖОЛКЕВСЬКИЙ СТАНІСЛАВ
  • ЖУРАВНЕНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1676
  • ЖУРАВНО
  • ЖИТОМИРСЬКОЇ КОМІСІЇ ОРДИНАЦІЯ 1614
  • ЗМІЇНИЙ О–В
  • ЗОЛОТА, ЗЛОТ
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ
  • ЗОЛОТИЙ ПОТІК


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)