Бібліографічне посилання: Аркуша О.Г.
ПОТОЦЬКИЙ Анджей [Електронний ресурс] . URL: http://www.history.org.ua/?termin=Pototskyj_A (останній перегляд: 29.03.2024)
ПОТОЦЬКИЙ АНДЖЕЙ
ПОТОЦЬКИЙ Анджей (Potocki Andrzej; 10.06.1861–12.04.1908) – польс. політик, маршалок Галицького крайового сейму, галицький намісник, граф. Д-р права (1884). Н. в родинній резиденції в м-ку Кшешовіце (нині місто Малопольс. воєводства, Польща). Був молодшим сином польс. політика, одного з лідерів краківських консерваторів Адама Потоцького і Катажини із Браніцьких. Родина П. герба "Срібна Пилява" належала до вищих щаблів європ. аристократії. Кшешовіцька лінія П. була серед найбільших у Галичині власників землі та підпр-в; у Галичині їм належали Кшешовіце, Кам'янка-Струмилівська (нині м. Кам'янка-Бузька) та ін. маєтки заг. площею 19 тис. га, у Царстві Польському – маєтки заг. площею 41 тис. га, у Наддніпрянській Україні – маєтки площею 27 тис. га і 2 цукроварні в Київській губернії, земельна власність в Угорщині і Моравії. Після смерті батька в 1872 вихованням дітей опікувалася Катажина Потоцька, що вела його в дусі польс. патріотичних і християн. цінностей. Визначальний вплив на формування політ. поглядів П. мала ідеологія краківського консерватизму, що сповідувала ідею "органічної праці", пов'язувала польс. нац. інтереси з інтересами Австро-Угор. д-ви, в укр. питанні не виключала можливостей польсько-укр. союзу як противаги впливам Росії. Освіту спершу здобував удома. Серед його домашніх учителів був письменник О.Шедлер, що раніше навчав братів К.Бадені і С.Бадені. 1877–79 навч. в краківській г-зії св. Анни, яку закінчив із відзнакою. Вищу освіту розпочав в ун-ті в Граці (нині місто в Австрії), де вивчав рим. право, географію, філософію, психологію, історію. У квітні 1880 перервав навчання на однорічну військ. службу, яку проходив у Празі (нині столиця Чехії) як улан. Продовжив навчання в Ягеллонському ун-ті в Кракові, де 21 лютого 1884 здобув ступінь д-ра права. Громад. діяльність розпочав на дипломатичній службі, працював у дипломатичних представництвах Австро-Угорщини в Іспанії, Франції, Великій Британії. 1889 одружився із Кристиною Тишкевич, донькою польс. аристократа в Литві; у подружжя було 9 дітей. 1890, після смерті брата Артура, змінив первісні плани зосередитися на управлінні маєтностями й повернувся в Галичину, щоб розпочати тут політ. кар'єру, важливим чинником якої були зв'язки його родини з імператорським двором. Діяльність у Галичині розпочав як член Хшанівської повітової і Краківської міської рад. 1893 балотувався в президенти м. Кракова, однак вибори програв. Із 1895 – депутат Галицького крайового сейму і Держ. ради у Відні, 1899 іменований австрійс. імп. Францом-Йосифом I Габсбургом пожиттєвим членом палати панів. У Галицькому крайовому сеймі кілька років представляв крайовий бюджет. У жовтні 1901 був призначений маршалком Галицького крайового сейму і переїхав на постійне місце проживання із Кракова до Львова. Як маршалок мав змогу вести самостійну політ. діяльність, відстоював інтереси Галичини перед Віднем; тоді ж ознайомився з укр. рухом, який переживав період утвердження нац. свідомості серед широких верств, самоорганізації та радикалізації вимог, посилення суперечностей із поляками. 8 червня 1903 номінований намісником Галичини. Номінації передувало невдоволення австрійс. уряду політикою попереднього намісника Л.Пінінського, яка загострила польсько-укр. взаємини. П. отримав від Відня доволі значні повноваження, вважався жорстким, раціональним і дуже працьовитим керівником. В укр. питанні зазнавав тиску польс. східногалицьких консерваторів і націонал-демократів, які виступали проти будь-яких поступок українцям; на формуванні його поглядів в укр. питанні також позначилися родинні впливи, що поетизували ідею українсько-польс. згоди в Правобереж. Україні, однак не визнавали нац. характеру укр. питання, а також – досвід спілкування із франц. політиками, які не розглядали укр. проблему в контексті європ. політики. У зв'язку із цим політика П. в укр. питанні дещо відходила від світоглядних засад краківського консерватизму. У період перебування П. на посаді намісника в Галичині надалі зміцнювалася Польська національна демократія. Адміністрація провінції обмежувала свободи пересування укр. емігрантів, намагалася встановити жорсткий контроль над діяльністю укр. т-в "Січ", успішно запобігала спробам укр. політиків організувати в Східній Галичині с.-г. страйки. Чималим був особистий вклад П. в проведення виборчої реформи 1907 в Галичині із забезпеченням польс. депутатам значної чисельної переваги над українськими. Після польсько-австрійс. порозуміння щодо виборчої реформи австрійс. імп. Франц-Йосиф I Габсбург нагородив П. орденом Золотого Руна. З особливою гостротою укр. питання постало перед П. після того, як укр. парламентське представництво розпочало влітку 1907 прямі переговори у Відні з австрійс. урядом про шляхи розв'язання укр. проблеми, що було сприйняте польс. політиками як порушення їхніх прав у галицькій автономії та пряма загроза польс. нац. інтересам. Аби запобігти українсько-австрійс. контактам, скомпрометувати укр. політиків у очах австрійс. уряду, П. під час виборчої кампанії до Галицького крайового сейму на поч. 1908 дав вказівку підтримати у деяких виборчих округах прихильників русофільського напряму, що штучно поділило майбутнє укр. сеймове представництво навпіл. Особливе обурення укр. політиків викликало обрання депутатом лідера галицьких москвофілів В.Дудикевича. Атмосферу в провінції загострювали почастілі випадки зіткнень під час політ. акцій в укр. селах із жандармами, наслідком яких ставали людські жертви. Укр. преса покладала особисто на П. відповідальність за всі невдачі укр. руху, звинувачувала його в узурпації влади в Галичині, відстоюванні польс. нац. інтересів усупереч інтересам Австро-Угор. д-ви. Підтримка русофілів викликала категоричне несприйняття більшості укр. політ. сил, була засуджена краківськими консерваторами і не схвалена австрійс. правлячими колами. Під тиском цих чинників П. обговорював з Є.Олесницьким можливість та умови українсько-польс. порозуміння в Галичині на зразок "нової ери" 1890, однак обнародувати ці домовленості перешкодив замах М.Січинського, який 12 квітня 1908 на аудієнції в садибі Галицького намісництва у Львові застрелив П., мотивувавши свої дії нехтуванням нац. правами українців у Галичині та жертвами політ. протистоянь, зокрема смертю М.Каганця. Похорон П. у Львові, а згодом – у Кшешовіцах перетворився на маніфестацію польс. нац. єдності, однак властям вдалося не допустити масових заворушень і перевести польсько-укр. стосунки в русло політ. консультацій. Особиста кореспонденція П. частково збереглася у складі родинного архіву Потоцьких із Кшешовіц, що міститься в 1-му відділі (на Вавелі) Держ. архіву в Кракові, офіц. документи часів його перебування на посаді галицького намісника – у фонді 146 (Галицьке намісництво) Центр. держ. істор. архіву України в м. Львів. |