Бібліографічне посилання: Усенко П.Г.
ДИБИЧ Іван Іванович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2004. - 688 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Dybych_I (останній перегляд: 19.03.2024) Енциклопедія історії України ( Т. 2: Г-Д ) в електронній біблотеці
ДИБИЧ ІВАН ІВАНОВИЧ
ДИБИЧ (Дібіч) Іван (Йоган-Карл-Фрідріх-Антін) Іванович (12 або 13 (01 чи 02).05.1785–09.06(28.05).1831) – барон, граф (1827), військ. і держ. діяч Російської імперії, генерал-ад'ютант (1818), чл. Державної ради (1823), ген.-фельдмаршал (1829), кавалер багатьох орденів (у т. ч. найвищих рос. – св. Георгія всіх ступенів, св. апостола Андрія Первозванного й Олександра Невського з алмазними прикрасами, австрійс. – Марії Терезії та Леопольда 1-го кл., прусських – Чорного орла та Червоного орла 1-го ст.). Н. в маєтку Грослейпе (Сілезія). Походив із давнього рицарського роду, син прусського (від 1798 – російського) офіцера Ганса Еренфріда фон Дибича (1737–1822). Початкову освіту здобув удома, від 1797 навчався в Берлінському кадетському корпусі. Службу в Росії почав 4 верес.(23 серп.) 1801 прапорщиком лейб-гвардії Семеновського полку. 1802 – підпоручик. В Аустерліцькій битві 2 груд.(20 листоп.) 1805 був поранений у правицю, але залишився на полі бою, перехопивши шпагу лівою рукою (за цей подвиг нагороджений золотою шпагою з написом "За хоробрість"). 1806 – поручик, 1807 – штабс-капітан, у тодішній кампанії проти наполеонівської Франції відзначений першими трьома орденами: св. Володимира 4-го ст., св. Георгія 4-го ст. та прусським "За заслуги". 1809 – капітан, 1810 – підполковник, 1811 – полковник. 11 берез. (28 лют.) 1812 переведений до корпусного штабу П.Вітгенштейна на посаду обер-квартирмейстера. Учасник Війни 1812, став ген.-майором. У грудні на чолі окремого 2-тис. загону, вклинившись між двома колонами прусських військ, які воювали на боці імп. Наполеона I (заг. чисельністю 18 тис. осіб), одну з них, терміново уклавши з нею сепаратну Таурогенську конвенцію, схилив до нейтралітету, а другу взагалі приєднав до своїх лав, що мало значний вплив на розгортання визвол. війни 1813 у Німеччині. 1813 – у зарубіжному антинаполеонівському поході, ген.-лейтенант, ген.-квартирмейстер союзних військ. 1814 – один із провідників переможної стратегії негайного просування на Париж. 1815 – нач. штабу 1-ї армії, того ж року взяв шлюб із баронесою Женні фон Торнау (1799–1830), племінницею М.Барклая де Толлі (колиш. фрейліна, 1829 отримала звання статс-дами). 1821 перебував з імп. Олександром I на Лайбахському конгресі. 7 трав.(25 квіт.) 1823 призначений виконувати обов'язки нач. "Головного штабу Його Величності" (за рік офіційно затверджений у цьому званні), відтоді входив до Комітету міністрів і супроводжував царя в усіх поїздках, аж до останнього відвідання Криму та м. Таганрог (нині місто Ростовської обл., РФ) 1825. Разом із кн. Петром Волконським привіз до Санкт-Петербурга із Варшави зречення від престолу цесаревича Костянтина Павловича (Романова). Керував арештами декабристів (див. Декабристів рух). 1826 став генералом од інфантерії. За дорученням імп. Миколи I 1827 усунув з посади царського намісника на Кавказі О.Єрмолова. Учасник російсько-турецької війни 1828–1829, розробив план кампанії з орієнтацією на Бессарабію як на перспективний театр військ. дій. Від 21(09) лют. 1829 – головнокоманд. 2-ї армії. Після підписання Андріанопольського мирного договору 1829 удостоєний титулу "Забалканський". Того ж року Черніг. піх. полк отримав його ім'я як свого шефа: "полк фельдмаршала графа Дибича-Забалканського". Від 13(01) груд. наступного року Д. – головнокоманд. рос. військами, що були спрямовані на придушення польського повстання 1830–1831. П. (за чутками – отруївся) в с. Клєшево Пултуського пов. Царства Польського (нині – Республіка Польща). Його серце поховане в м. Пултуськ (Польща), тіло – в С.-Петербурзі. |