ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КОМІТЕТ МІНІСТРІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

  Бібліографічне посилання: Шандра В.С. КОМІТЕТ МІНІСТРІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Komitet_ministriv_RI (останній перегляд: 28.03.2024)
Енциклопедія історії України ( Т. 4: Ка-Ком ) в електронній біблотеці

КОМІТЕТ МІНІСТРІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

КОМІТЕТ МІНІСТРІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ – вищий адм. орган держ. управління Російської імперії. Ств. у ході реформи центральних органів держ. управління, започаткованої маніфестом імп. Олександра І від 8 верес. 1802 "Об учреждении министерств". У підготовці проекту маніфесту активну участь брали, зокрема, С.Воронцов, П.Строганов, В.Кочубей. За зразок слугували кабінет відповідальних міністрів у Великій Британії та міністерська система Франції. Проект підготував М.Новосильцев. К-т функціонував як нарада міністрів при особі імператора для координації міжвідомчих зв'язків. Засідання передбачалося скликати разом з Держ. радою. Однак відбувалися вони не регулярно, а спільні засідання взагалі не практикувалися. На перших порах К-т міністрів очолював імператор, він же брав участь у його роботі (упродовж 1802–05), відвідував наради, але це не стало правилом. За відсутності імператора к-т самостійно вирішував невідкладні справи. Міністри головували по черзі за старшинством чинів, змінюючись кожного четвертого засідання, а з 1810 функцію голови виконував держ. секретар граф М.Румянцев.

К-т міністрів складався з присутствія, членами якого були міністри військ., мор., закордонних справ, комерції, юстиції, внутр. справ, фінансів і народної освіти з товаришами (заст.), з 1808 – із присутствія та канцелярії, яку очолював за призначенням імператора управляючий справами.

Засідання к-ту взимку, весною та восени відбувалися двічі на тиждень, влітку – раз на два місяці. Справи схвалювалися більшістю голосів і оформлялися протоколами (вони називалися "журналами"), які потім стверджував імператор. Схвалені імператором і оприлюднені Правительствуючим Сенатом витяги із журналів К-ту міністрів набували чинності закону.

На колегіальний розгляд К-ту міністрів виносилися справи, для ухвалення яких бракувало законодавчої бази, а також ті, які зачіпали інтереси кількох різних відомств. Розглядалися також питання підбору кадрів для вищих держ. посад, здійснювався нагляд за діяльністю місц. держ. апарату, вивчалися проекти нових указів. Постанови к-ту виконувалися міністрами після схвалення їх імператором.

До компетенцій К-ту міністрів, починаючи з 1808, належали поліцейські справи щодо іноземців, які прибували до Росії, а також росіян, котрі перебували за кордоном.

Як самостійний орган К-т міністрів почав діяти після того, як його функції були визначені нормативним актом "Учреждение Комитета министров" від 20 берез. 1812. У своїй діяльності він керувався розпорядженнями імператора, спеціально укладеними правилами та "Учреждениями".

На посаду голови К-ту міністрів імператор щорічно призначав найбільш досвідченого сановника, який займав міністерську чи ін. вищу посаду. 1812–65 голови К-ту міністрів одночасно займали й посаду голови Держ. ради.

До складу К-ту міністрів, окрім міністрів, входили управляючі з правами міністрів, держ. секретар, держ. скарбник (1802–11), з 1812 – голови департаментів Держ. ради, окремі сановники за призначенням імператора, військ. губернатор столиці, а також спадкоємці престолу і деякі великі князі.

Протягом 1812–14 к-т розглядав справи, пов'язані переважно з комплектуванням і постачанням армії, зокрема про формування малорос. козац. полків і народного ополчення (див. Війна 1812).

1815 нагляд за діяльністю К-ту міністрів було доручено О.Аракчеєву. На засідання к-ту запрошувалися обер-прокурори Найсвятішого Синоду (з них правом члена к-ту з 1880 користувався лише К.Побєдоносцев).

Після смерті імп. ОлександраI К-т міністрів, заслухавши на своєму засіданні результати аналізу паперів померлого імператора, констатував, що міністри не раз пропонували поліпшити роботу к-ту, аж до його ліквідації й створення на його базі нової інституції. Однак пропозицію заснувати новий орган з повноваженнями к-ту не схвалив імп. Микола І. Навпаки, компетенції К-ту міністрів зросли, оскільки рескриптом від 30 січ. 1826 на нього покладався розгляд щорічних звітів мін-в, які раніше надсилалися до Держ. ради.

1826 укладено штатний розпис канцелярії К-ту міністрів з фіксованим складом службовців, згідно з цим розписом у канцелярії служили 4 діловоди, 2 експедитори з помічниками, архів. охоронець. Від 1831 створювалися 4 від-ня, начальниками яких призначалися чиновники згідно із височайшими указами.

Починаючи з 1827 і до 1857 до к-ту регулярно направлялися звіти міністрів. Від 1827 він розглядав і подавав імператорові записки генерал-губернаторів і рапорти губернаторів про стан управління губерніями. До к-ту надходила велика кількість другорядних справ, а тому було передбачено чітке коло проблем, що їх міністри могли вирішувати самостійно.

Завдяки оперативності при вирішенні важливих держ. питань к-т перебирав на себе низку справ, які належали до компетенції Правительствуючого Сенату і Держ. ради. Він почав поєднувати законодорадчі і суд. функції.

Применшення ролі Правительствуючого Сенату привело до того, що К-т міністрів почав схвалювати вироки військ. судів, а з 1838 – і вироки палат карного суду у справах про заборону неправосл. конфесіям пропагувати свої віровчення ("відпадіння" від християнства). Спроби усунути К-т міністрів від суд. і законодорадчих функцій мали певний результат лише в роки царювання Миколи I, повністю ж суд. повноважень він був позбавлений лише внаслідок набуття чинності суд. статутів 1864 (див. Судова реформа 1864).

У різні роки через К-т міністрів були оголошені височайші повеління, маніфести та положення з найважливіших питань держ. життя (зокрема, про поширення рос. законів у повному обсязі на Лівобережну Україну, Правобережну Україну та Пд. Україну і Крим з повним підпорядкуванням центр. органам влади і управління). Щорічно через нього проходило від 2 до 3 тис. справ. Через нього визначалися доходи і видатки держ. кошторису, встановлювалися збори й акцизи, визначалися умови утримання винних відкупів та їх поступове поширення на укр. губернії, накладення опік на поміщицькі маєтки за жорстоке поводження з селянами. К-т пропонував заходи для розвитку торгівлі, з яких найважливішим було надання статусу порто-франко м. Одеса (див. Порто-франко в портах України), звільнення єврейс. поселенців від сплати держ. податків (1825, 1826). К-т займався введенням податкових пільг, регулював ціни на осн. товари нар. споживання, обговорював питання благоустрою міст, зокремапро пільги новорос. містам (1824), прокладання шляхів, відкриття пошт, схвалював кошториси буд-в нових держ. приміщень. Саме за схваленими ним положеннями відбувалося переселення селян і колиш. запороз. козаків у Бессарабію (1827). Розглядалися питання уточнення соціальної структури набутих земель, зокрема про припиненнякооптації в рос. дворянство шляхти (1855). У його компетенції перебували питання нормативної бази прийому, звільнення і проходження служби чиновниками, схвалення пенсійного статуту, розписів штатів департаментів, управлінь, мін-в, канцелярій військ. губернаторів і генерал-губернаторів, кількісного складу чиновників для особливих доручень при міністрах і головах казенних палат тощо. Він розглядав матеріали сенатських ревізій, виносив догани місц. адміністраторам, а також схвалював дипломи про приналежність до дворянського стану, отримання графського і князівського титулів.

Зі створенням 1861 Ради міністрів функції К-ту міністрів дещо скоротилися, але ненадовго (лише певний час його діяльність обмежувалася сферою с. госп-ва і пром-сті, зокрема схваленням статутів акціонерних товариств, акціонерних компаній, банків, положень про біржі, буд-ва залізниць). Спроби міністра юстиції Д.Замятніна звузити коло діяльності К-ту міністрів, вилучивши з його відання адм.-правові питання, не отримали схвалення міністерського корпусу. Незабаром К-ту міністрів були передані справи 2-го Сибірського к-ту (1852–64) та Гол. к-ту із облаштування євреїв (1840–65), а 1867 члени К-ту міністрів напрацювали проект організації управління Туркестанським краєм.

У 1860-х рр. через засідання К-ту міністрів пройшли проекти заходів щодо посилення влади губернаторів, а в 1870-х – поліції, введення посад тимчасових генерал-губернаторів. Починаючи від 1872 к-т виступав як вища цензурна інстанція: за поданням міністра внутр. справ він постановляв, які книги та періодичні вид. підлягають забороні.

У період царювання Олександра ІІІ К-т міністрів було позбавлено законодорадчих прав, що, однак, не поширювалося на охорону держ. порядку і громад. спокою (положення від 14 серп. 1881). Серед них такі, як тимчасові правила друку, про євреїв, про поліцейський нагляд, а також про поширення положення від 14 серп. 1881 на окремі тер. імперії. Більшість законодавчих положень, котрі уповільнювали реформи, обговорювалися в К-ті міністрів, а не в Держ. раді. 1892 к-т був позбавлений права надавати звання особистого та спадкового дворянства, зменшилася також кількість справ унаслідок видання правил про заборону поєднувати держ. службу з комерційною діяльністю.

Під тиском революц. подій 1905–07 (див. Революція 1905–1907) й, зокрема, внаслідок появи Маніфесту від 17 жовт. 1905 та створення представницької влади в особі Державної думи Російської імперії К-т міністрів був ліквідований указом від 23 квіт. 1906 з передачею справ Раді міністрів і Держ. раді. За час свого існування він постійно перебував у Санкт-Петербурзі.

Головами К-ту міністрів були: 1810–12 – держ. секретар, граф М.Румянцев, 1812–16 – граф М.Салтиков, 1816–27 – П.Лопухін, 1827–34 – кн. В.Кочубей, 1834–38 – граф М.Новосильцев, 1838–47 – кн. І.В.Васильчиков, 1847–48 – граф В.Левашов, 1848–56 – граф О.Чернишов, 1856–61 – кн. О.Орлов, 1861–64 – граф Д.Блудов, 1864–72 – кн. П.Гагарін, 1872–79 – граф П.Ігнатьєв, 1879–81 – граф П.Валуєв, 1881–87 – граф М.Рейтерн, 1887–95 – М.Бунге, 1895–1903 – І.Дурново, 1903–06 – граф С.Вітте.

Діяльність К-ту міністрів упродовж більш як сторіччя продемонструвала здатність верховної влади здійснювати централізоване управління Рос. імперією з тенденцією до поєднання в одному органі різних гілок влади. Кількаразові наміри надати к-ту значення кабінету, який би спрямовував та об'єднував діяльність міністрів, закінчилися провалом через небажання імператорів обмежувати самодержавний принцип управління.

дата публікації: 2007 р.

Література:
  1. Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое, т. 32. – № 25043, 25044, 25574а, 25620, 25653, 25682; т. 34. № 29938; т. 40. № 30271, 30487
  2. Там само. Собрание 2-е, т. 1. – № 46, 52, 154; т. 2. № 913. СПб., 1830; т. 30. № 29153. СПб., 1856
  3. Середонин С.М. Исторический обзор деятельности Комитета министров, т. 1: Комитет Министров в царствование императора Александра Первого (1802 сентября 8–1825 г. ноября 19). СПб., 1902
  4. Його ж. Исторический обзор деятельности Комитета министров, т. 2, ч. 1: Комитет Министров в царствование императора Николая Первого (1825 г. ноября 20 – 1855 г. февраля 18). СПб., 1902
  5. Його ж. Исторический обзор деятельности Комитета министров, т. 2, ч. 2: Комитет Министров в царствование императора Николая Первого (1825 г. ноября 20 – 1855 г. февраля 18). СПб., 1902
  6. Його ж. Исторический обзор деятельности Комитета министров, т. 3, ч. 1: Комитет Министров в царствование императора Александра Второго (1855 г. февраля 19–1881 г. марта 1). СПб., 1902
  7. Його ж. Исторический обзор деятельности Комитета министров, т. 3, ч. 2: Комитет Министров в царствование императора Александра Второго (1855 г. февраля 19–1881 г. марта 1). СПб., 1902
  8. Тхоржевский И.И. Исторический обзор деятельности Комитета министров, т. 4: Комитет Министров в царствование императора Александра Третьего (1801 г. марта 2–1881 г. 1894 г. 20 октября). СПб., 1902
  9. Витте С.Ю. Воспоминания, т. 1–3. М., 1960
  10. Ерошкин Н.П. Крепостническое самодержавие и его политические институты (Первая половина ХIХ века). М., 1981
  11. Його ж. История государственных учреждений дореволюционной России, 3 изд. М., 1983
  12. Бельдова М.В. Комитет Министров. В кн.: Государственность России: Словарь-справочник, т. 2: (Д-К). М., 1999
  13. Шандра В. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802–1856: функції, структура, архів. К., 2001.

Посилання:
  • АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА
  • АКЦИЗ
  • БАНКИ
  • БЕССАРАБІЯ
  • БІРЖА
  • БУНГЕ МИКОЛА ХРИСТИЯНОВИЧ
  • ДЕРЖАВНА ДУМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • ДВОРЯНСТВО
  • ГУБЕРНІЯ
  • ІМПЕРАТОР
  • КАЗЕННА ПАЛАТА
  • ХРИСТИЯНСТВО
  • КОЗАК, СЛОВО
  • ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ЛІВОБЕРЕЖЖЯ
  • МИКОЛА І, МИКОЛА ПАВЛОВИЧ
  • НАРОДНЕ ОПОЛЧЕННЯ
  • ОЛЕКСАНДР І
  • ОЛЕКСАНДР ІІІ
  • ПОБЄДОНОСЦЕВ КОСТЯНТИН ПЕТРОВИЧ
  • ПОРТО-ФРАНКО
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 В УКРАЇНІ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РУМЯНЦЕВ МИКОЛА ПЕТРОВИЧ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СУДОВА РЕФОРМА 1864
  • ВАЛУЄВ ПЕТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ВІДКУП
  • ВІЙНА 1812 Р.
  • ВІТТЕ СЕРГІЙ ЮЛІЙОВИЧ

  • Пов'язані терміни:
  • КОЧУБЕЇ
  • КУРАКІН ОЛЕКСІЙ БОРИСОВИЧ, ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ НА ПОСАДІ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА МАЛОРОСІЇ В 1802–1807
  • КУШЕЛЬОВ-БЕЗБОРОДЬКО ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • КИЇВСЬКЕ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО
  • ЛЕВАШОВ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
  • СМУГА ОСІЛОСТІ, СМУГА ПОСТІЙНОЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ ОСІЛОСТІ
  • МИКОЛА І, МИКОЛА ПАВЛОВИЧ
  • МИКОЛАЇВСЬКЕ І СЕВАСТОПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКОВЕ ГУБЕРНАТОРСТВО
  • ОЛЕКСАНДР І
  • ОЛЕКСАНДР ІІ
  • ОЛЕКСАНДР ІІІ
  • ОРЛОВ МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ
  • ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ
  • ПОЛНОЕ СОБРАНИЕ ЗАКОНОВ РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ
  • РАДА МІНІСТРІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • РУССКОЕ ИСТОРИЧЕСКОЕ ОБЩЕСТВО
  • СЕНАТ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, ПРАВИТЕЛЬСТВУЮЧИЙ СЕНАТ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)