ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

НАРОДНИКИ

  Бібліографічне посилання: Світленко С.І. НАРОДНИКИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Narodnyky (останній перегляд: 29.03.2024)
Енциклопедія історії України ( Т. 7: Мі-О ) в електронній біблотеці

НАРОДНИКИ

НАРОДНИКИ – діячі опозиційного сусп. руху патріотичної інтелігенції, студентства та учнівської молоді, окремі представники селянства й робітництва, які об'єднувалися загальнодемократ. спрямованістю свого світогляду, тією чи ін. мірою поділяли етичні, соціальні та політ. ідеали сел. демократизму й соціалізму, пов'язуючи з ними істор. перспективу оновлення життя широких нар. мас. Термін "народники" з'явився вже на поч. 1860-х рр. серед рос. демократів, під яким розуміли демократично налаштованих, схильних до реформаторства людей, прихильників "народної справи", симпатиків народу. У 1860-х рр. ця назва не дістала поширення і почала здобувати популярність у рос. визвол. русі лише після масового "ходіння в народ" 1874 й утвердилася за часів "Землі і волі" 1876–1879.

Певний час термін "народники" трактувався досить вузько, використовуючись для позначення особливої "фракції" (течії) в рос. революц. русі поряд із "бунтарями", "пропагандистами", "общинниками", "лавpистами". Водночас уже в землевольський період почав набувати більш узагальнюючого змісту і ототожнювався не тільки з "землевольцями", а й з "пропагандистами" і "бакуністами".

Пізніше поняття "народники" стало трактуватися досить широко. 1879 свою приналежність до них засвідчили як народовольці, так і чорнопередільці – спадкоємці землевольців 1870-х рр. Проте наприкінці 1870-х – упродовж 1880-х рр. ці назви були все ж таки ближчими до "Чорного переділу" та його наступників, хоча й діячі "Народної волі" від них офіційно не відмовлялися.

Від 1880-х pp. термін "народники" широко увійшов у легальну літературу, хоча й не мав чітко окресленого значення. Саме тоді Н. співвідносять не тільки з послідовниками радикальних течій, а і з ліберальними прихильниками наpодної справи та навіть консерваторами. Утім, цей термін часто вживався як синонім демократизму і взагалі "інтересу до народу". У 1880-х рр. відбувалася екстраполяція терміна "ліберальне ("легальне") народництво" на попереднє десятиліття.

У 1870–80-х рр. рух рос. Н. значно поширився в губерніях Наддніпрянської України. Хоча термін "народники" був не єдиною узагальнюючою назвою рос. радикального народництва. "Чайковці", "лавристи", "бунтарі", "якобінці", "землевольці", "народовольці", "чорнопередільці" та ін. вважали себе "соціалістами-революціонерами", прихильниками "соціально-революційних" "партії", "руху", "справи". Саме ці узагальнюючі поняття стали невід'ємною частиною термінології судово-слідчої та позасудової офіц. документації. Різноманітні джерела свідчать про поширеність ще одного синонімічного терміна – "радикали". У той час термін "народники" не був самоназвою діячів укр. нац. руху – "народолюбців", хоча пізніше використовувався укр. демократичними діячами для самоідентифікації.

У перших десятиліттях 20 ст. М.Грушевський та деякі ін. укр. дослідники вживали його в концептуальному сенсі. У рад. історіографії цей термін був фактично вилучений з наук. обігу. Нині, враховуючи історіографічну традицію та для уникнення термінологічної плутанини, термін "народники" частіше застосовують для визначення загальноросійської складової демократ. сусп. руху пореформеного періоду в Україні.

Рос. Н. репрезентували народницький потік в Україні, який став невід'ємною складовою загальнорос. руху демократ. інтелігенції. Вплив рос. демократії народницького забарвлення починає простежуватися в Україні вже в 2-й пол. 1850-х – на поч. 1860-х рр., що знаходило вияв у діяльності Харківсько-Київського таємного товариства 1856–60, поширенні видань Вільної російської друкарні "лондонських пропагандистів" О.Герцена та М.Огарьова, у спробах таємної загальнорос. орг-ції "Земля і воля" вже на поч. 1860-х рр. налагодити прямі зв'язки з укр. громадами тощо.

Проте потужний рух рос. Н. в Україні сформувався лише в 1870–80-х рр. Як і в ін. регіонах Російської імперії, в укр. губерніях його вирізняло домінування соціально-революц. ідеології та практики, тісний зв'язок із загальнорос. центрами визвол. боротьби в Москві та Санкт-Петербурзі. Характер цього руху зумовлювався розчаруванням значної частини демократ. інтелігенції в легальних засобах сусп. перетворень за умов половинчастості й непослідовності реформ рос. царату 1860–70-х рр., які супроводжувалися посиленням консервативно-охоронних тенденцій в політиці рос. імп. Олександра II. На тлі невдоволення пореформеною рос. дійсністю цінності народницького світосприйняття актуалізувалися працями ідейних лідерів демократів-"шістдесятників" – О.Герцена, М.Чернишевського, М.Добролюбова, Д.Писарева та ідеологів "класичного" народництва 1870-х рр. – М.Бакуніна, П.Лаврова, П.Ткачова, М.Михайловського, В.Берві-Флеровського та ін.

Досить швидка адаптація загальнорос. народництва в укр. землях пояснюється низкою сприятливих для цього руху національно-, морально-психологічних та соціально-класових чинників. Серед них варто особливо вказати на недостатній рівень нац. самосвідомості українців, програмну та орг. слабкість укр. нац. руху за умов великодержавно-шовіністичної політики царату, радикалізм й активність самого загальнорос. демократ. руху.

В ідеології рос. народництва переважали соціально-революц., радикально-демократ. цінності, які подавалися в "інтернаціоналістському", декларативно-космополітичному контексті, а насправді ґрунтувалися на рос. "народному ідеалі". Доктрини рос. соціально-революц. народництва, зокрема М.Бакуніна, П.Лаврова, П.Ткачова, не надавали нац. питанню першорядного значення, вважаючи найбільш пріоритетними соціальні або політ. завдання боротьби.

Уже в 1-й половині 1870-х рр. в укр. губерніях відбулося виокремлення 2-х осн. течій в загальнорос. народництві: пропагандистської та бунтарської, у кожної з яких були різні відтінки. Гуртки Н. утворилися в Києві, Одесі, Харкові, Херсоні, Миколаєві, Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ) та ін. містах підрос. України. Найчисельнішим осередком народників-пропагандистів був одес. гурток "чайковців", на зібрання якого приходило не менше 90 осіб. Серед бакуністських гуртків найбільш помітну роль відігравала "Київська комуна", до якої входило понад 20 учасників.

Спочатку осн. напрямом діяльності народницьких гуртків була пропагандистська робота серед демократ. інтелігенції, студентської й учнівської молоді та міських робітників, здебільшого артільних.

У процесі розвитку народницького руху відбувалася радикалізація ідейних поглядів його учасників. Це виявилося в переході деяких народницьких гуртків ("американців", "жебуністів") із суто етично-соціаліст., реформістських позицій на шлях революц. боротьби; в еволюції поглядів частини народників-пропагандистів (київ. та одес. "чайковців") у бік бакунізму; в активізації в період безпосередньої підготовки і проведення першого масового "ходіння в народ" прихильників бунтарства. Наприкінці 1873 – на поч. 1874 гол. зусилля народників-"сімдесятників" концентрувалися на селі.

Незважаючи на певну попередню підготовку, перше масове "ходіння в народ" здійснювалося в цілому стихійно та в різний час. Наприкінці 1873 – на поч. 1874 в народ пішли "жебуністи" та одес. "чайковці", весною–влітку 1874 – учасники "Київської комуни", київ. чайковці, харків. бакуністи, а восени того ж року – Н. миколаїв. гуртка І.Ковальського та ін.

У ході першого масового "ходіння в народ" Н. використовували різноманітні тактичні заходи. Бунтарі (бакуністи) були прихильниками летучої пропаганди, що переважала на Правобережжі, а пропагандисти (лавристи) – послідовниками осілої, що превалювала на Лівобережжі. Важлива роль у пропагандистській діяльності Н. належала книжкам для народу та революц. літературі.

За відсутності на значній частині укр. територій сел. общини в тому вигляді, як у великорос. губерніях, Н. висунули гасло справедливого переділу землі. На укр. етнічній території загальнорос. Н. певною мірою враховували мовно-культ. особливості укр. села. Під час "ходіння в народ" вони використовували сел. нац. одяг, намагалися спілкуватися з селянами рідною для них укр. мовою, вивчали їхні умови життя, звичаї, традиції, розповсюджували серед них не тільки російські, а й укр. популярні книжки для народу, видрукувані народолюбцями. Проте ця культурницька діяльність рос. народництва в укр. селі не мала такого органічного характеру, як у вітчизн. народолюбців.

Перше масове "ходіння в народ" 1874–75 стало кульмінацією руху загальнорос. народників того періоду. Імена П.Аксельрода, Ф.Волховського, В.Дебагорія-Мокрієвича, братів Жебуньових, С.Ковалика, Я.Стефановича та ін. Н., що активно діяли в Україні, стали знаковими в історії "класичного" народництва 1870-х рр. Водночас загальнорос. масова акція Н. продемонструвала утопічність їхніх поглядів на революційність селянства, на близьку перспективу соціальної революції в імперії. Недостатність досвіду, відсутність чіткої й реалістичної програми дій, стихійність і розрізненість руху, вузькість соціальної бази, потужні удари каральних органів царату – усе це призвело до невдачі Н., які розпочали пошук більш ефективних засобів боротьби. Не піддаючи сумніву правильність стратегії "ходіння в народ", Н. вирішили змінити тактику діяльності.

У серед. 1870-х рр. у народницькому русі укр. губерній переважало бунтарство, яке передбачало "дезорганізаторську" діяльність засобом агітації. Найпомітнішою силою серед Н. періоду другого масового "ходіння в народ" стали "південні бунтарі", які діяли в Києві, Одесі та Харкові й робили спроби утворення постійних поселень у сільс. місцевості. За ідейними поглядами "південні бунтарі" були близькі до "Землі і волі" 1870-х рр., взаємодіяли з пн. Н. на основі принципу федералізму, але залишалися вільними у виборі тактичних засобів боротьби. Найбільш резонансною справою цього гуртка стала Чигиринська змова 1877 – утопічна спроба Н. на чолі з Я.Стефановичем утворити нелегальне сел. т-во "Таємна дружина" й підняти селян-чиншовиків Чигиринщини на збройне повстання за допомогою підробних царських маніфестів. Водночас лавристи (одес. гурток С.Ліона і Г.Фомичова та ін.) не припиняли діяльність серед робітників. Значно меншим впливом користувалися місц. "якобінці" – прихильники П.Ткачова.

Спроби загальнорос. Н.-"сімдесятників" налагодити пропагандистську діяльність серед селян, реліг. сектантів, прагнення зав'язати контакти серед сільс. та міської інтелігенції, учнівської молоді в процесі другого масового "ходіння в народ" не дали відчутних позитивних результатів. Соціально-політ. утопічність програмно-тактичних настанов діячів народництва, недостатнє врахування етнокульт. особливостей укр. села, царистські ілюзії сел. мас та політ. репресії з боку царського режиму – усе це стало на заваді їхніх планів.

Наприкінці 1877 – на поч. 1878 спостерігається перехід Н. на шлях політ. боротьби й виникнення політ. напряму в соціально-революц. народництві. Н. "політики" проводили акти індивідуального терору, збройні опори при арештах, політ. демонстрації, звільнення засуджених революціонерів, що тривали в Києві, Одесі та Харкові впродовж 1878 – на поч. 1879. Крім бойової роботи, вони організовували агітаційно-пропагандистську діяльність, влаштовували підпільні друкарні тощо. Помітна роль у розвитку політ. напряму в народництві південноукр. губерній належала гуртку В.ОсинськогоД.Лизогуба, що прийняв назву "Виконавчий комітет соціально-революційної партії".

У 2-й пол. 1870-х рр. нові соціал-революц. гуртки бунтарського, лавристського, пропагандистського, політ. спрямування діяли в Кам'янець-Подільську (нині м. Кам'янець-Подільський), Катеринославі, Києві, Миколаєві, Одесі, Харкові, Херсоні. Навіть найактивніші з них – гурток І.Фесенка, "південних бунтарів", В.Осинського–Д.Лизогуба – не вирізнялися чисельністю й налічували до 20 осіб кожний. Усього ж із 2238 осіб, обвинувачених у скоєнні "державних злочинів" у Рос.імперії від 1875 до 1880, вихідці з пд. губерній (переважно українських) становили 440 осіб або 19,7 % заг. кількості.

Найближчими ідейними спадкоємцями соціально-революц. Н.-"сімдесятників" стали послідовники народницьких ідей чорнопередільського спрямування кінця 1870-х – 1880-х рр. Репрезентантами цієї народницької течії були такі осередки, як чорнопередільсько-народовольський київ. гурток М.Попова (1879–80), орг-ція "Південноросійський робітничий союз" на чолі з Є.Ковальською, М.Щедріним, О.Преображенським, С.Богомолець, І.Кашинцевим, П.Івановим (1880–81), харків. гуртки Ю.Буніна, О.Затурського, М.Йордана, В.Соколова (1883–84), С.Балабухи, Л.Лойко, М.Мерхальова (1885–86) та ін.

Спадкоємцями класичного народництва 1870-х рр. вважали себе й народовольці, які були союзниками чорнопередільців у боротьбі з царським режимом і водночас їхніми ідейними опонентами.

Від 1879 до кінця 1880-х рр. народовольські орг-ції, гуртки та групи постали не тільки в Києві, Одесі та Харкові, а й у провінційних містах і містечках, таких як Бердянськ, Вінниця, Гадяч, Єлизаветград (нині м. Кіровоград), Житомир, Кам'янець-Подільськ, Катеринослав, Кременчук, Лебедин, Лубни, Луганськ, Миколаїв, Немирів, Полтава, Херсон та ін. Ці осередки прагнули активно діяти серед інтелігенції, робітництва, селянства, студентства та учнівської молоді, військових, земців, політ. засланців. Серед інтелігенції і робітництва зросла генерація професійних революціонерів, таких як А.Желябов, М.Кибальчич, М.Фроленко, В.Фігнер, О.Бах, М.Ашенбреннер, В.Панкратов, М.Шебалін, В.Сухомлин, О.Кашинцев, Г.Лопатін, В.Богораз, А.Карпенко, Б.Оржих, Л.Ясевич та ін., діяльність яких була пов'язана з підрос. Україною. Проте неодноразові спроби відновити мережу народовольського підпілля впродовж 1880-х рр. не принесли помітних результатів. Теорія і практика боротьби народовольців не змогли розв'язати соціальні й нац. завдання, які були актуальними в сусп-ві.

Загальнорос. Н. пореформеного періоду вважали найбільш пріоритетними соціальні або політ. завдання, але їхні стратегія та тактика боротьби були значною мірою не реалістичними. Їхні погляди щодо нац. перетворень не відзначалися послідовністю. З одного боку, у світогляді рос. Н. простежується чітка антиімперська спрямованість. У творах О.Герцена, М.Бакуніна, програмно-орг. документах "Землі і волі", "Народної волі", "Народної партії" та ін. є важливі положення про право поневолених народів, у т. ч. українського, на самовизначення, навіть на незалежність. Частина рос. Н., зокрема бакуністи 1870-х рр., чорнопередільці та наступні прихильники цієї орієнтації 1870–80-х рр., були федералістами й виступали за бажаність союзу братніх народів за умов розпаду імперії.

Утім, у пореформений період у рос. соціально-революц. русі наростали централістичні орієнтації. Свідченням цього є "розмитість" положення програми "Землі і волі" 1870-х рр. про обов'язок "сприяти розподілу теперішньої Рос[ійської] імперії на частини відповідно до місцевих бажань" або досить обмежену тезу програми Виконавчого к-ту "Народної волі" про "широке обласне самоврядування, забезпечене виборністю всіх посад, самостійністю миру і економічною незалежністю народу".

Однак загальнорос. Н. в Наддніпрянській Україні (у широкому розумінні цього поняття) мало певну специфіку порівняно з ін. регіонами імперії. "Південні" соціaл-революціонери були схильні до регіонального або місц. орг. автономізму, мали певну своєрідність тактичних настанов, які враховували етнокульт. чинник. Помітною особливістю їхньої діяльності cтала певна взаємодія з укр. народолюбцями.

Загальнорос. рух народництва не вичерпувався лише радикальними течіями. В установах земства та міськ. самоврядування працювало чимало ліберальних Н., які перебували в опозиції до офіц. влади, легально працюючи на справу вдосконалення освіти, охорони здоров'я, к-ри. Водночас вони нерідко взаємодіяли з укр. громадами і навіть революц. підпіллям, подаючи їм фінансову допомогу, переховуючи нелегалів тощо.

Н. були борцями за соціальне оновлення сусп-ва і своєю діяльністю розхитували абсолютистський режим, сприяли розвиткові демократ. традицій, мали ідейних спадкоємців. Водночас загальнорос. Н. відволікали частину укр. патріотичної інтелігенції від боротьби за укр. національно-культ. й державно-політ. відродження, не усвідомлювали необхідність пройти етап капіталіст. модернізації.

Відсутність всебічно обґрунтованої, реалістичної програми дій, утопічні ілюзії, орг. неконсолідованість, слабкість соціальної бази, недооцінка важливості розв'язання нац. питання, жорстокі репресії царату – усе це зумовило невдачу народників 1860–1880-х рр. Наприкінці 1880-х рр. у сусп. русі розпочався перехід від народництва до марксизму, хоча частина інтелігенції перейшла на позиції неонародництва.

дата публікації: 2010 р.

Література:
  1. Итенберг Б.С. Движение революционного народничества: Народнические кружки и "хождение в народ" в 70-х годах ХIХ ст. М., 1965
  2. Волк С.С. Народная воля: 1879–1882. М.–Л., 1966
  3. Седов М.Г. Героический период революционного народничества (из истории политической борьбы). М., 1966
  4. Жученко В.С. Соціально-економічна програма революційного народництва на Україні. К., 1969
  5. Корнійчук Л.Я. Суспільно-економічна думка на Україні в 70-х роках ХIХ ст. К., 1971
  6. Рудько М.П. Революційні народники на Україні (70-ті роки ХIХ ст.). К., 1973
  7. Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70 – на початку 80-х років ХIХ ст. К., 1974
  8. Троицкий Н.А. Безумство храбрых: Русские революционеры и карательная политика царизма: 1866–1882 гг. М., 1978
  9. Малинин В.А. История русского утопического социализма: Вторая половина ХIХ – начало ХХ вв. М., 1991
  10. Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХIХ в.): Историко-социологический очерк. К., 1991
  11. Світленко С.І. Народництво в Україні 60–80-х років ХIХ століття: Аналіз публікацій документальних джерел. Дніпропетровськ, 1995
  12. Його ж. Народницький рух в Україні 1860–1880-х років: Аналіз джерел архівних фондів Росії. Дніпропетровськ, 1996
  13. Його ж. Народництво в Україні 60–80-х років ХIХ століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. Дніпропетровськ, 1999
  14. Катренко А.М. У пошуках шляхів побудови справедливого суспільства (діяльність народовольців і чорнопередільців в Україні у 80-х роках ХIХ ст.). К., 2001
  15. Світленко С.І. Суспільний рух на Катеринославщині у 50–80-х роках ХIХ століття: Монографія. Дніпропетровськ, 2006
  16. Його ж. Світ модерної України кінця ХVIII – початку ХХ століття: Збірник наукових праць. Дніпропетровськ, 2007.

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АКСЕЛЬРОД ПАВЛО (ПІНХУС) БОРИСОВИЧ
  • АШЕНБРЕННЕР МИХАЙЛО ЮЛІЙОВИЧ
  • БАХ ОЛЕКСІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
  • БАКУНІЗМ
  • БАЛАБУХА СЕРГІЙ ПАВЛОВИЧ
  • БЕРДЯНСЬК
  • БЕРВІ-ФЛЕРОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
  • БОГОМОЛЕЦЬ СОФІЯ МИКОЛАЇВНА
  • БОГОРАЗ ВОЛОДИМИР ГЕРМАНОВИЧ
  • ЧАЙКОВЦІ
  • ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ МИКОЛА ГАВРИЛОВИЧ
  • ЧОРНИЙ ПЕРЕДІЛ
  • ЧИГИРИНСЬКА ЗМОВА (1877)
  • ДЕБАГОРІЙ-МОКРІЄВИЧ
  • ДНІПРО, МІСТО
  • ФЕСЕНКО ВАДИМ ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ФІГНЕР ВІРА
  • ФРОЛЕНКО М.
  • ГАДЯЧ
  • ГЕРЦЕН ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ
  • ГРОМАДИ
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
  • ХАРКІВ
  • ХАРКІВСЬКО-КИЇВСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО (1856)
  • ХЕРСОН, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР
  • ХОДІННЯ В НАРОД
  • КІРОВОГРАД
  • КОВАЛЬСЬКА ЄЛИЗАВЕТА МИКОЛАЇВНА
  • КОВАЛИК СЕРГІЙ ПИЛИПОВИЧ
  • КРЕМЕНЧУК
  • КИБАЛЬЧИЧ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА КОМУНА
  • ЛЕБЕДИН
  • ЛИЗОГУБИ
  • ЛУБНИ
  • ЛУГАНСЬК (ДО 2014 Р.)
  • МОСКВА
  • МИКОЛАЇВ
  • НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА, НАДДНІПРЯНЩИНА, ПРИДНІПРОВ'Я, ПОДНІПРОВ'Я
  • НАРОДНА ВОЛЯ
  • НАРОДНИЦТВО
  • НАРОДОЛЮБЦІ
  • НЕМИРІВ, МІСТО ВІННИЦЬКОЇ ОБЛ.
  • ОДЕСА
  • ОЛЕКСАНДР ІІ
  • ОСИНСЬКИЙ ВАЛЕР'ЯН АНДРІЙОВИЧ
  • ПІВДЕННІ БУНТАРІ, КИЇВСЬКІ БУНТАРІ
  • ПОЛТАВА
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СЕЛЯНСТВО
  • СТЕФАНОВИЧ Я. В.
  • ТАЄМНА ДРУЖИНА
  • ВІЛЬНА РОСІЙСЬКА ДРУКАРНЯ
  • ВІННИЦЯ
  • ВОЛХОВСЬКИЙ ФЕЛІКС ВАДИМОВИЧ
  • ЗЕМЛЯ І ВОЛЯ 1876–1879
  • ЗЕМСТВА
  • ЖЕБУНЬОВИ
  • ЖЕЛЯБОВ АНДРІЙ ІВАНОВИЧ
  • ЖИТОМИР

  • Пов'язані терміни:
  • СУСПІЛЬНІ РУХИ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ 2-Ї ПОЛОВИНИ 19 – ПОЧАТКУ 20 СТ.
  • АПТЕКМАН ЙОСИП ВАСИЛЬОВИЧ
  • БОГОМОЛЕЦЬ ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ
  • ДРЕНТЕЛЬН ОЛЕКСАНДР РОМАНОВИЧ
  • ЕНГЕЛЬС (ENGELS) ФРІДРІХ
  • ГЛІБОВ ЛЕОНІД ІВАНОВИЧ
  • ГУРКО ЙОСИП ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • ІВИЧЕВИЧІ, БРАТИ ГНАТ ТА ІВАН
  • КАРЛЕЙЛЬ ТОМАС
  • КООПЕРАТИВНОГО СОЦІАЛІЗМУ КОНЦЕПЦІЯ
  • КОРОЛЕНКО ВОЛОДИМИР ГАЛАКТІОНОВИЧ
  • КОЦЮБИНСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ
  • КОВАЛЬСЬКА ЄЛИЗАВЕТА МИКОЛАЇВНА
  • КОВАЛИК СЕРГІЙ ПИЛИПОВИЧ
  • КУЛЯБКИ
  • КИЇВ
  • ЛАНГАНС МАРТИН РУДОЛЬФОВИЧ
  • ЛАТКІН ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ
  • ЛЕГАЛЬНИЙ МАРКСИЗМ
  • ЛЕСЕВИЧ ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ
  • ЛИЗОГУБ ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ
  • МАЧТЕТ ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • МІНСЬК
  • МОЙСЕЄНКО ПЕТРО ОНИСИМОВИЧ
  • МОКРІЄВИЧІ
  • МИНАКОВ ЄГОР ІВАНОВИЧ
  • ОЛЕКСАНДР ІІІ
  • ОСИНСЬКИЙ ВАЛЕР'ЯН АНДРІЙОВИЧ
  • ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ
  • ПІВДЕННІ БУНТАРІ, КИЇВСЬКІ БУНТАРІ
  • ПОДОЛИНСЬКИЙ СЕРГІЙ АНДРІЙОВИЧ
  • РЯБКОВ ПАВЛО ЗАХАРОВИЧ
  • РОСІЯ
  • ШУЛЬГИН ЯКІВ МИКОЛАЙОВИЧ
  • СТЕБЛІН-КАМЕНСЬКИЙ РОСТИСЛАВ АНДРІЙОВИЧ
  • УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1921
  • ВАРЗАР ВАСИЛЬ ЄГОРОВИЧ
  • ВОЛКЕНШТЕЙН ЛЮДМИЛА ОЛЕКСАНДРІВНА
  • ВОРОНИЙ МИКОЛА КІНДРАТОВИЧ
  • ЗАСЛАВСЬКИЙ ЄВГЕН ОСИПОВИЧ
  • ЗЕМЛЯ І ВОЛЯ 1876–1879
  • ЖЕБУНЬОВИ
  • ЖЕЛЯБОВ АНДРІЙ ІВАНОВИЧ
  • ЖУКОВ ІЛЛЯ ГРИГОРОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)