Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

19 липня 1940 (п’ятниця)

Бресляу. Український історик і громадський діяч М.Антонович написав батькові Д.Антоновичу листа про ймовірність німецько-радянського збройного зіткнення і необхідність українцям бути готовими до перебігу подій на Сході. «Яможу бути нейтральним поки там термосяться між собою всякі західні народи. — Писав він. — Але коли викотиться українське питання, то нейтральним лишатися неможливо. І в Кракові я в такім разі вже на пості. Я тобі писав минулого разу, що не вірю в поголоски про німецькі частини на Мадярщині, але несподіванно дістав блискуче підтвердження цього з дуже компетентного джерела і не тільки про Мадярщину, але й про Румунію. І то твердження це прийшло в такій формі, що мовляв, нам би було дуже бажано, коли б Совіти щось почали тепер, будете бачити, що з цього вийде. Через Бресляу стало йдуть війська на схід і вояки переконані, що це проти «Руссен». Ситуація така, що дійсно може все ринутись кожної хвилини, а тоді сором бути в запечку — треба буде і свого носа всадити. Розуміється, я ніякий вояк, чудес не робитиму і не збираюсь робити, але обов’язок є обов’язок».
Українська політична еміграція 1919 — 1945: Документи і матеріали. — К.: Парламентське вид-во, 2008. — С.620.