Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

2 грудня 1919 (вівторок)

Варшава. Українська дипломатична місія на чолі з А.Лівицьким подала польському уряду декларацію, в якій визнала приналежність Східної Галичини до Польщі. Українська сторона висловлювала згоду вести переговори з Польщею на таких принципах: 1) визнання кордону між обома державами по р. Збруч, а далі через північно-західну Волинь; 2) громадянам польської національності надаються в Україні такі ж права, як і українцям — громадянам Польщі; 3) до того часу, як парламентом України буде проведена земельна реформа, становище землевласників-поляків в УНР забезпечуватиметься спеціальною угодою між польським та українським урядами. В обмін на це українська делегація вимагала, щоби Польща визнала незалежність УНР, уклала з нею військову та торговельну конвенції й надала допомогу зброєю і амуніцією. Зміст поданої декларації суперечив настановам, які місія отримала у вересні від уряду УНР. Вона була зумовлена катастрофічною ситуацією, що склалася в Україні, та тиском польської сторони.
ЦДАВО України. Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 276. — Арк. 9.

Опубліковано у виданні: Україна: хроніка ХХ століття. Рік 1919: Довід. вид. . - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - 236 с. - ISBN 966-02-3607-7