УІЖ

Редакція “Українського історичного журналу”

кім.501, тел.228-52-34

1.	КУЗНЄЦОВ Віктор Іванович	заст.гол.редактора
1.	ОЗЕРОВА Мальвіна Борисівна	провідний редактор
2.	АРХИПЕНКО Софія Глібовна	провідний редактор
3.	СОЛОГУБ Віра Іванівна	редактор 1 кат.
4.	ДУБИЧ Любов Володимирівна	техніч.редактор

Вітчизняна історична наука повною мірою відчула на собі всі ті складні, часом трагічні суспільно-політичні перипетії, які сталися у ХХ ст. Обставини склалися так, що з початку 30-х рр. до 1957 р. в Україні не існувало свого постійного періодичного друкованого органу з цієї галузі. Встановлення тоталітарної комуністичної системи управління і панування “єдино вірної” марксистсько-ленінської ідеології, а також запальна боротьба радянської влади з “українським буржуазним націоналізмом” призвели до закриття у 30-х рр. більшості видань історичного профілю. Масові репресії, переслідування та винищення інтелігенції, в тому числі й учених, надовго перервали концептуальний зв‘язок з попередніми надбаннями, науковими традиціями і цілими школами. Сумно відомий державний діяч Л.Каганович вимагав знищити ті тоненькі, таємні нитки…, що залишилися від М.Грушевського та його школи»[1].

Однак уже на початку 40-х рр. в Україні стала цілком очевидною нагальна потреба у фаховому періодичному часопису, з історичної тематики. Це добре усвідомлювало багато тогочасних суспільствознавців. Від їх імені в 1943 р., після повернення з евакуації на батьківщину Інституту історії та археології*, історик держави й права, член-кореспондент АН УРСР С.Юшков** у доповідній записці до відділу пропаганди і агітації ЦК КП(б)У від 3 лютого зазначив про те, що громадськість вже давно говорить про необхідність видання історичного журналу. Й далі він наголосив: «Тепер, коли завдання української історичної науки так ускладнилися, ці пропозиції необхідно провести в життя»[2].

Після розгляду записки вченого у відділі пропаганди і агітації ЦК КП(б)У його завідувач К.Литвин 17 березня того ж року надіслав листа директорові інституту проф. М.Петровському (1942-1947) з проханням висловитися про доцільність видання історичного журналу. Незважаючи на те, що перший вважав поставлене питання таким, що заслуговує на увагу, воно тоді так і не було вирішене позитивно. Крім того, М.Петровський сумнівався щодо своєчасного находження необхідних матеріалів, щоб часопис дійсно виходив регулярно.

Подальше обговорення цього питання відбувалося в кулуарах, а на рівень Президії АН УРСР та ЦК КП(б)У воно перейшло у 1950 р., але знову потрапило в “глухий кут”. Відділ пропаганди і агітації на таку ініціативу дав 16 січня 1951 р. негативну відповідь. Її формальне пояснення було досить простим. Мовляв, при потребі співробітники інституту й інші суспільствознавці можуть друкувати свої праці у союзному журналі “Вопросы истории» або наукових записках Академії. При цьому не бралося до уваги, що молодим ученим до таких видань було дуже важко «пробитися», а також і те, що «Вопросы истории» та наукові записки не могли охопити всю палітру наукових пошуків українських істориків.

Проте «товстий» журнал залишався мрією не тільки для спеціалістів, а й бажаним для широкого читацького загалу, як згадував один з його колишніх головних редакторів М.Коваль[3]. Це питання не раз піднімалося в пресі, причому на всесоюзному рівні, ставилося перед вищим партійним керівництвом[4].

Як свідчать архівні матеріали, цю “мрію” у кінці 1955 - на початку 1956 рр. спробував втілити в життя директор Інституту історії О.Касименко (1947-1964). За його підписом було підготовлено “Проект для Президії АН УРСР про необхідність і засади створення журналу “Радянський історик”[5]. У ньому зокрема йшлося про те, що за роки радянської влади, особливо у післявоєнний період, в Україні виросли численні кадри висококваліфікованих істориків. Лише з історії Комуністичної партії в 1945-1954 рр. захищено аспірантами та викладачами вузів понад 270 кандидатських дисертацій. Про наукову зрілість українських радянських істориків свідчили, наприклад, статті опубліковані у “Наукових записках”, які виходили в Інституті історії АН УРСР, Інституті археології АН УРСР, в університетах і кількох педагогічних інститутах. Проте подальший розвиток історичної науки у республіці, за переконанням дописувача, гальмується через відсутність історичного журналу. Також зазначено, що не існує й видання для учителів історії у середніх школах (на зразок “Преподавания истории в школе”, яке регулярно виходило у Москві).”Неможна при цьому не відзначити, - йшлося далі в документі,- що у той час, як письменники республіки мають у своєму розпорядженні чотири товстих та два тонких журнали («Вітчизна”, “Жовтень”, “Советская Украина”, “Дніпро”, “Україна”, “Зміна”), також видаються журнали, в яких до деякої міри можуть виступати літературознавці й мовознавці («Література в школі”, “Українська мова в школі”), великий загін українських радянських істориків не має свого органу»[6]. При цьому вчений нагадав, що вже кілька років тому засновані та регулярно виходять спеціальні історичні часописи у всіх європейських країнах народної демократії.

Конкретно ж пропонувалося створення двомісячного журналу “Радянський історик”, який би втілив у собі риси “Вопросов истории” і “Преподавания истории в школе”, а також об’єднав би навколо себе всі сили істориків України. Його функціонування “сприяло б, з одного боку, перетворенню Інституту історії АН УССР у своєрідний центр, який би координував науково-дослідну діяльність українських радянських істориків-наукових співробітників Академії наук УРСР (істориків, археологів, етнографів), Українського філіалу Інституту Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна при ЦК КПРС, викладачів історії народів СРСР, загальної історії, основ марксизму-ленінізму, які працюють в університетах, педагогічних й інших інститутах, у партійних школах, працівників архівів та музеїв. З іншого боку, створення подібного журналу сприяло б піднесенню ідейно-теоретиченого рівня викладання історії в школі підвищенню успішності учнів»[7].

Аналіз документа переконує в тому, що попри всі благі наміри мати власний періодичний друкований орган дирекція Інституту історії АН УРСР цілком свідомо пропонувала Президії, а через неї, зрозуміло, і вищим партійним органам ще більше підпорядкувати (деякою мірою монополізувати) процес розвитку історичної науки у республіці. Адже, на наш погляд, до того часу, скажімо, такі університети, як Київський, Харківський, та деякі інші учбові заклади продовжували залишатися дещо осібними осередками науково-дослідної роботи в регіонах.

Вчені не могли не скористатися сприятливою атмосферою політичної лібералізації, яка настала після XX з’їзду КПРС. Керівництво Інституту історії АН УРСР, Інституту історії партії ЦК КП України та Архівного управління МВС УРСР у липні 1956 р. звернулося до секретаря ЦК компартії України С.Червоненка з листом, де йшлося про необхідність створення національного історичного журналу, який би став осередком формування наукової думки вчених, координував би дослідницьку діяльність вітчизняних істориків, надавав би їм дійову допомогу[8].

У відповідь на це 1 лютого 1957р. Секретаріат ЦК КПУ прийняв рішення про видання “Українського історичного журналу” періодичністю 6 номерів на рік, обсягом 10 друк.арк., тиражем 10 тис. примірників, з штатом у 4 особи. Перед часописом ставилися завдання висвітлювати історію українського народу, його героїчної боротьби за соціальне й національне визволення та створення Української радянської держави, за побудову соціалізму і комунізму, вирішальну роль народних мас, робітничого класу, КПРС у розвитку суспільства, видатну роль Леніна як вождя партії й трудящих тощо. Особливу увагу передбачалося приділяти висвітленню боротьби партії за єдність своїх рядів, зміцнення союзу робітничого класу й селянства, дружби українського народу з іншими народами Радянського Союзу, узагальненню досвіду викладання історичних дисциплін, інформувати про роботу наукових установ, з войовничою партійністю та непримиренністю боротися за чистоту принципів марксизму-ленінізму, проти проявів буржуазної ідеології, зокрема українського буржуазного націоналізму.

1957р. розгорнулася велика, кропітка, часом невдячна робота по організації й підготовці до друку перших номерів “Українського історичного журналу”. Особливою енергією щодо цього вирізнявся відомий учений, к.і.н., перший відповідальний редактор часопису Ф.Шевченко. Його хвилювали насамперед популярність і тираж видання. Він особисто підготував лист від імені редколегії до завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК КП України М.Хворостяного, де пояснив, що було б дуже корисним ознайомити з матеріалами, які будуть публікуватися в журналі, партійний актив, агітаторів, пропагандистів, лекторів - усіх працівників мережі комуністичної освіти. При цьому бажаним було б, щоб “партійні бібліотеки” провели передплату на “УІЖ”. Тоді його передплатна ціна на півроку становила б 18 крб., а одного номера - 6 крб. учений вважав за необхідне встановити зв’язок з середніми школами, педагогічними училищами й інститутами. Для чого він звернувся за підтримкою до тодішнього міністра освіти республіки І.Білодіда і попросив офіційної допомоги у справі проведення передплати на часопис учбовими закладами, підпорядкованими Міністерству освіти УРСР [9].

Не просто вирішувалося питання й про поліграфічну базу. Створивши “Український історичний журнал”, як орган Інституту історії Академії наук та Інституту історії партії при ЦК КП України, своїм рішенням від 12 липня 1957р. Центральний комітет компартії республіки друкування часопису поклав на Видавництво АН УРСР. Проте директор Інституту історії партії І.Назаренко, директор Інституту історії АН УРСР О.Касименко, відповідальний редактор Ф.Шевченко звернулися безпосередньо до секретаря ЦК КП України С.Червоненка з роз’ясненням, що це видавництво має слабу і застарілу матеріально-технічну базу, а тому не зможе забезпечити регулярний та своєчасний випуск журналу. Й, враховуючи той факт, що в Москві “Вопросы истории КПСС» и «Вопросы истории», які є ніби відповідниками “УІЖ”у, друкувалися не у “Видавництві АН СРСР”, а у Видавництві “Правда”, то вони запропонували аналогічне зробити і в Києві: друкувати часопис у видавництві ЦК КПУ “Радянська Україна”[10].

16 липня 1957 р. відбулося перше засідання редколегії вже офіційно затвердженого журналу. В протоколі № 1 стояли два питання: 1) організаційне та 2) обговорення проекту першого номера. З інформацією про постанову ЦК КПУ від 12 липня й завдання, які виникли у зв’ язку з цим, виступив Ф.Шевченко. На засіданні постанову взяли до «неухильного виконання», встановили структуру часопису з 7 рубрик і вирішили для статей відводити 2,5 друк.арк., а на всі інші матеріали - 7,5[11].

Важливі аспекти діяльності журналу обговорювалися на засіданні 27 липня того ж року. Кілька членів редколегії (В.Самофалов, П.Лавров, Г.Мултих) у черговий раз наголосили на необхідності встановлення тісних зв’язків з вузами. Ф.Шевченко попередив присутніх, що труднощі значні, але треба шукати з них вихід. Він запропонував, враховуючи надзвичайну ситуацію, що склалася з добором матеріалів, організувати виїзд редколегії «на місця», в обласні центри для «пошуків» авторів статей, які необхідні для перших номерів. Також учений вніс пропозицію: у № 1 часопису вмістити анкету й запропонувати читачам, згідно з нею, оцінити зміст журналу, висловити свої побажання, а на початку 1958 р. скликати читацьку конференцію[12].

Проте не матеріальні, а технічні труднощі затримували вихід у світ першого номера. Чому він не виходить та з яких конкретних причин? Як дирекція відповідних інститутів допомогла редакції? Такі гострі запитання поставив 11 грудня член редколегії В.Жебокрицький перед відповідальним редактором. Ф.Шевченко пояснив: «Робили спробу друкувати журнал в друкарні «Радянська Україна», місяць друкували матеріал, дали гранки, які були набрані дуже погано, без посилань, без іноземних назв»[13].

Діяльність редакційної колегії також не була ефективного через нестачу кваліфікованих кадрів. Їх пошуки тривали.

Незважаючи на невпорядкованість належними штатами, редколегія, відразу приступивши до роботи, доклала всіх зусиль, щоб з другого ж півріччя журнал почав безперебійно виходити. Її склад був таким: Ф.Шевченко (відповідальний редактор), І.Бутич, І.Гуржій, М.Доній, В.Жебокрицький, П.Калиниченко (заст.відп.редактора), С.Королівський, І.Крип’якевич, П.Лавров, Г.Мултих (заст.відп. редактора), В.Самофалов, Г.Шевчук (відп.секретар). Редакція розмістилася у Києві на Бульварі Шевченка, 14.

В передовій першій статті «Від редакційної колегії» зазначалося, що поява «УІЖ»у є знаменною подією у науковому житті республіки, «ще одним переконливим свідченням піклування Комуністичної партії й Радянського уряду про розвиток історичної науки на Україні[14][15]. Орієнтувався часопис головним чином на професійних суспільствознавців, викладачів історії вищих і середніх учбових закладів, пропагандистів та лекторів, на партійний і радянський актив та студентів історичних факультетів. Його найважливішою метою иало стати об’єднання творчих зусиль українських істориків.

Після виходу № 1 й № 2 журналу члени редакційної колегії звернулися у відділ науки і культури ЦК КП України з проханням створити більш-менш нормальні умови для праці. Тоді в штаті значилися лише один літредактор та « редактор-організатор».

Крім того, майже відразу стало очевидним: працівники Інституту історії виконували найбільший обсяг редагування. А функції деяких представників від Інституту історії партії зводилися , головним чином, до візування час від часу окремих статей.

Відразу у діяльність «УІЖ»у почали постійно втручатися вищі партійні органи. Так, його редколегія в 1959 р. вирішила присвятити № 4 20-річчю возз’єднання українських земель у складі республіки. Проте, як повідомили їй «згори», ця дата не відзначатиметься й «порекомендували», які матеріали зняти і замінити іншими. Причому наказали: «Брати рішучий курс на історію радянського періоду»[16]. Нерідко доходило до «автоматизму», коли кожна компартійна постанова обов’язково бралася на «озброєння», навіть незважаючи на те, чи стосувалася вона прямо діяльності часопису, чи ні.

В 1960 р. умови функціонування періодичного видання помітно погіршилися. Про це говорили самі члени редколегії. Так, Ф.Шевченко висловив таку думку: «Підписка на журнал дуже погана - всього 2800 передплатників. Широке залучення вчителів до неї не вдалося. Часопис дорогий, нецікавий». П.Лавров зазначив: «Наші номери нецікаві, бо треба деякою мірою відходити від конкретної історії, давати історіографічні статті»[17]. Ставилися питання про поліпшення видавничої бази, збільшення обсягу та періодичності виходу журналу, забезпечення його штатними працівниками й гонорарами, поновлення складу редколегії тощо[18].

Однак, у кінці того ж року відповідальному редакторові довелося вирішувати не лише наболілі питання «УІЖ»у, а й власні проблеми. Справа в тому, що у Президією ЦК КП України було прийнято спеціальну постанову стосовно книги Ф.Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині ХУП ст.» (К., 1959), відповідальним редактором якої був І.Крип’якевич. Центральний комітет зобов’язав обговорити працю, «викрити» у ній методологічні помилки і «належним чином оцінити її на Постанову обговорили на парткомі, а потім на партійних зборах Інституту історії. Зобов’язали розглянути книгу й на редколегії. Правда, ведучи засідання останньої 12 листопада, І.Гуржій звернув увагу на те, що працю «широко розглянули на інститутських зборах, недоліки роботи стали «ясні», а тому звів критику, головним чином, до «недостатньої оцінки (аналізу)» окремих аспектів у книзі. Потім швидко перейшли до апробації статей, які надходять у «портфель» часопису. Однак М.Доній згодом повернувся до постанови Президії ЦК і дещо з сумнівом зазначив, що в ній зазначається, ніби з рецензією повинен виступити «Комуніст України», але, можливо, це варто зробити й «УІЖ»у, а коли так, то «треба обов’язково підготувати рецензію, об’єктивну, а мовчати нам не можна»[19]. На той час вже з’явилася критична рецензія К.Гуслистого, але Ф.Шевченко з нею категорично не погодився.

Наступний 1961 р. у цілому пройшов під гаслом - «Гідну зустріч, проведення та обговорення матеріалів ХХІІ з’їздів КПРС і КПУ». В зв’язку з цим відповідальний редактор запропонував навіть дещо змінити структуру самого журналу, зокрема видавати додаток - «вкладиш». Планувалося розробити програму, щоб можна було давати відповіді на ті питання, які ставилися на з’їздах. Виникла пропозиція ввести «Календар», де б дуже стисло висвітлювалися видатні історичні події й біографії відомих політичних діячів (з № 3). Пропонувалося виробити у часопису окрему науковий напрямок, спрямований на подолання культу особи. В.Самофалов наголосив на необхідності посилення боротьби з проявами «буржуазного націоналізму» та доцільності показати «підривну діяльність антипартійної групи в Україні». Цікавою виглядала дискусія навколо так званої «науковості» матеріалів у часописі. Наприклад, М.Доній пропонував статті, що написані не на архівних матеріалах, як не наукові, взагалі не друкувати. Г.Мултих робив виняток для тих з них, котрі є «загальнопартійними й потрібними для пропагандистів»[20].

В 1962 р. у черговий раз гостро постало питання про викриття наслідків культу особи, а в редакції не було на цю тему жодної статті. Наближалося також відзначення дати з дня народження партійного та державного діяча, академіка АН УСРР М.Скрипника (1872-1933), але наявну статтю з цього приводу не наважувалися друкувати без рішення з «гори». Дописи Ф.Шевченка продовжували обговорюватися з усіх «боків», контролюватися. Навіть його принципова позиція - «Стаття не передова, а авторська, і кожен автор має право висловлювати свою думку» - нічого не змінювала на краще. Лише, коли вчений «показував» свою наукову продукцію в Центральний Комітет й отримував «добро», знімалися всі проблеми. «Раз у ЦК не заперечують, то навіщо тоді обговорювати її на редколегії», - дивувався М.Доній[21].

Члени редколегії обговорювали багато рецензій на книги, що тоді виходили або готувалися до друку у Видавництві АН УРСР. Ця робота безпосередньо впливала на розвиток історичної науки в республіці та конкретно на оцінки подій, явищ, осіб.

Поступово минав період так званої «відлиги». Почало відчуватися наближення змін політичного курсу у Радянському Союзі. 14 жовтня 1964 р. Пленум ЦК КПРС увільнив М.Хрущова від обов’язків першого секретаря партії, члена президії ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР.

Події, які мали місце в країні у кінці 1964 р., прямо позначилися й на діяльності «УІЖ»у. Тоді фактично вперше спеціальною постановою ЦК КП України було звернено увагу на його роботу. В зв’язку з цим 2 листопада відбулося засідання дирекцій Інституту історії АН УРСР та Інституту історії партії при ЦК КПУ. Порядок денний передбачав практично одне питання: про заходи виконання постанови ЦК КП України 1964 р. стосовно часопису. Присутніми були новопризначений директор Інституту історії К.Дубина - «дослідник актуальних проблем ленінської теорії соціалістичної революції»[22], згадувані вище І.Назаренко, Ф.Шевченко, І.Гуржій, Г.Мултих, А.Санцевич, а також П.Гузенко, П.Маркіянов, І.Коломійченко, О.Юрченко, Л.Мрищук, І.Лупандін. Отже, у наявності було все керівництво «УІЖ»у. Перше, про що оголосив К.Дубина, це - те, що з нового року часопис стане щомісячним (згідно з рішенням президії ЦК КПУ). Відповідно до критики, треба більше друкувати проблемних статей, але з такими ніхто з провідних учених Інституту історії не виступив протягом цілого року. Передбачалося «повнокровне» висвітлення всіх періодів історії України. Адже, за твердженням Ф.Шевченка, «журнал не читають». 70-80% становили матеріали новітнього періоду, які більшість читачів взагалі не вважали за «історію», бо ці публікації не розкривали її «хід». А в окремих номерах зовсім були відсутні студії з середньовічної доби й нового часу, які б давали перспективи для майбутніх творчих пошуків[23].

Також зазначалося про слабе висвітлення деяких аспектів всесвітньої історії, недостатню критику буржуазної ідеології в історіографії. Причому останнє пояснювалося тим, що «не дають належної літератури». А стосовно рівня рецензій записали до протоколу так: «Ніхто не дає своїх думок, більше переказ книг». Знову поставили питання матеріальних видатків і наголосили: журнал з початку існування видається фактично на громадських засадах.

Ці ж проблеми залишалися невирішеними й у наступні кілька років, незважаючи на те, що «УІЖ» продовжував бути чи не основною творчою трибуною істориків республіки.

1965 р. багато провідних вітчизняних учених виступили на сторінках часопису з кількома важливими ініціативами. Наприклад, І.Крип’якевич, М.Марченко, А.Введенський, Я.Ісаєвич, Я.Дашкевич та інші наполягали на необхідності видання бібліографії з історії УРСР[24]. М.Брайчевський підтримав ідею Г.Логвіна в його статті «Перегук віків» («Літературна Україна», 1965 р., 9 лютого) щодо організації у республіці товариства охорони пам’яток історії та культури[25]. 21 грудня наступного року воно було створене. До його республіканського правління ввійшли і деякі члени редколегії «УІЖ»у, зокрема, К.Дубина (голова), І.Гуржій (член президії) й ін[26].

Того ж року до віце-президента АН УРСР І.Білодіда надійшла доповідна записка, підписана групою українських істориків на чолі з І.Крип’якевичем. У ній йшлося про задум створити «Історичний атлас України». Ідею якимось чином «перехопили» в Москві. Бо того ж року у № 7 часопису було опубліковано не текст записки, а матеріал російського спеціаліста в галузі історичної географії В.Яцунського «Про створення історичного атласу»SSST. До обговорення цієї проблеми підключилося багато дослідників різного рівня. Хід дискусії, структура майбутнього атласу і тематика карт протягом тривалого періоду висвітлювалась «УІЖ»ем. Однак реально втілити задумане в життя не судилося. До вирішення цього питання вітчизняні науковці повернулися у кінці ХХ ст.

24 квітня 1967 р. помер І.П.Крип’якевич. Для редколегії, її іміджу це була величезна втрата - й як людини, та як вченого з світовим ім’ям[27]. Його знали й цінували як в Україні, так і на Заході, а праці широко використовували.

У липні 1967 р. “УІЖ” у виповнилося 10 років. Для істориків це стало політичною подією. За період існування журналу його авторами стали представники 102 місцевостей України - столиці, обласних центрів, невеликих міст та сіл. Правда, кияни становили майже 50% з них. Іноземних дописувачів було представлено Польщею (Варшава, Краків, Вроцлав, Ополе, Катовіце), Чехословаччиною (Прага й Братислава), Румунією (Бухарест і Сігет), Угорщиною (Будапешт та Дебрецен), Німецькою Демократичною Республікою (Берлін, Йєна, Лейпціг), Болгарією (Софія), а також Канадою[28]. Отже, можна твердити не лише про всесоюзне, а й до певної міри міжнародне визнання часопису.

До автури журналу входили академіки і члени-кореспонденти АН СРСР, союзних республік, академіки Польщі та Угорщини, заслужені діячі науки УРСР. Свої статті в “УІЖі” друкували партійні й державні керівники України: В.Дрозденко, І.Грушецький, В.Клименко, П.Тронько, О.Григоренко, Ю.Єльченко та інші, а також відомі радянські воєначальники І.Якубовський, В.Чиж. Не обминули увагою “часопис” член політбюро СЄПН Пауль Фрейліх, член політбюро і секретар ЦК БКП Боян Болгаранов, член політбюро й секретар ЦК УСРП - Деже Немеш, член ЦК КПЧ В.Славік та ін.

Під час святкування 10-літнього ювілею “УІЖу” було висловлено щиру подяку за плідну роботу членам редколегії, які перебували в її складі з часу заснування журналу і стали своєрідними його “ровесниками” - І.Бутичу, І.Гуржію, М.Донію, В.Жебокрицькому, П.Калениченку, С.Королівському, П.Лаврову й деяким іншим.

У другій половині року “бунтівного” Ф.Шевченка усунули з посади головного редактора, зробили “рядовим” членом колегії. Замість нього було призначено К.Дубину, під керівництвом якого встигли лише провести одне засідання редакції (22 вересня він раптово помер).

Ціле ІІ півріччя 1968 р. журнал залишався без головного редактора. Його функції виконували заступники останнього А.Гаєвський, А.Санцевич, П.Шморгун. Та як це не виглядало парадоксально, але “повернули” назад Ф.Шевченка, й він восени знову очолив редакційний колектив.

На початку 70-х рр. тиск компартійної номенклатури на розвиток історичної думки значно зріс, набув нових вульгарних форм і проявів. “УІЖ” критикували зокрема за недостатнє висвітлення ленінської тематики[29].

Незважаючи ні на які звинувачення, Ф.Шевченко продовжував наполягати на тому, щоб більше друкувати студій з історії України доби феодалізму та капіталізму. Проте його вже мало хто підтримував. 31 жовтня 1971р. помер друг і колега вченого І.Гуржій. З 1972 р. директором Інституту історії призначили А.Скабу. Деякі члени редколегії пропонували прямо поставити питання перед ЦК партії про усунення головного редактора з посади[30]. Що й було здійснено в тому ж таки році. На зміну медієвісту прийшов дослідник проблем новітньої історії Польщі П.Калениченко. Зрозуміло, за тих обставин ще більший “ухил” часопису у бік сучасної тематики став неминучим.

ЦК КПУ пильно стежив за роботою редколегії журналу, а її члени постійно мали звітувати перед вищим партійним органом республіки. Центральний комітет критикувався також конкретних автори “УІЖ”у та їх студії. Зокрема стосовно статті С.Злупка “До 90-річчя від дня народження В.П.Левинського” зазначалося, що в ній подано антинаукове висвітлення життя, діяльності й поглядів цієї особи, зроблена спроба переконати читача в тому, що діяч і теоретик буржуазно-націоналістичної партії Галичини “усе життя пропагував ідеї соціалізму”[31][32].

У 1972 р. було прийнято й проголошено новий напрямок роботи Інституту історії та “УІЖ”у, який повністю “відповідав” історичним накресленням XXIV з’їзду КПРС, постановам ЦК КПРС і ЦК КП України -“актуалізувати” тематику наукових досліджень, надавати перевагу розробці проблем сучасної історії: соціалістичного й комуністичного будівництва у країні; критиці буржуазних та буржуазно-націоналістичних фальсифікацій радянської дійсності тощо; ширше розгортати в справу комуністичного виховання трудящих; ідейно-політично загартовувати кадри і т.д[33].

Отже, особливості функціонування “УІЖ”у у 60-х - на початку 70-х рр. полягали в тому, що змінився сам історичний період у країні: суспільно-політична “відлига” перейшла в стійкий “застій”, “брежнєвську добу”. Пішли у минуле масові репресії й фізичні знищення людей, але диктат компартійних чиновників поступово і всебічно охоплював історичну галузь науки. Було розгромлено опозиційну течію шестидесятників, представники якої мали безпосереднє відношення до публікацій на сторінках часопису (О.Компан, М.Брайчевський, О.Апанович, Я.Дзира та ін.).

Надалі вплив політичної кон’юктури на функціонування журналу особливо проявлявся під час засідань редколегії, члени якої приймали рішення про введення таких рубрик, як “XXV з’їзд КПРС і проблеми комуністичного будівництва”[34], “Публікація та розповсюдження творів В.І.Леніна на Україні”[35], “Конституція УРСР- основний закон радянського соціалістичного суспільства”[36] тощо. Після того як черговий з’їзд партії завершував свою роботу, тематика, підпорядкована виконанню його рішень, залишалася найактуальнішою, отже й особливо відповідальною. Їй, як правило, відводилося не менше третини загального обсягу кожного номера.

При цьому спостерігалася чітка тенденція до згортання “дожовтневої” тематики, особливо середньовічної. З “гори” можна було почути запитання-застереження: “Доки ще рипітимуть чумацькі валки на сторінках “Українського історичного журналу”? А коли щось і друкували медієвісти, то нерідко сюжети статей зводилися дише до “класової боротьби трудящих мас проти гнобителів”[37][38].

За нашими підрахунками зазначені чинники призвели до того, що з 1957 р. по 1972 р. часопис опублікував близько 600 статей з історії України дорадянського періоду, а протягом 1973-1985 рр. - майже на 200 менше. Причому з них відповідно 290 та 154 стосувалися феодальної доби. Тобто кількість останніх скоротилася ледь не вдвоє.

1983 р. спеціальна комісія відділу науки і навчальних закладів ЦК КП України високо оцінила діяльність Інституту історії й “УІЖ”у, очолюваних директором (з 1978 р. ) та головним редактором (з 1979 р. ) Ю.Кондуфором. Особливо “позитивним” тоді в роботі редколегії було відзначено її зусилля у справі залучення “до виступів” провідних партійних і радянських керівників, відомих учених з інших союзних республік[39].

Проте слід констатувати, що навіть тоді, незважаючи на несприятливу для творчого пошуку атмосферу, “УІЖ” продовжував залишатися центром наукового життя українських істориків. Наприклад, на його сторінках, правда крізь призму теорії “єдності походження трьох братніх народів”, глибоко висвітлювалися питання цієї передісторії, формування її державних кордонів і адміністративно-територіального устрою[40]. Причому відбулося широке обговорення нової концепції цієї передісторії, запропонованої академіком СРСР Б.Рибаковим[41]. Розробка цієї проблеми, безперечно, внесла відповідні корективи в дослідження наступної історичної доби.

Дещо по-новому, загострено прозвучала тема російського історика Б.Флорі про взаємовідносини українського козацтва й царського уряду Московії у 80- ті - 90-ті рр. XVI ст[42].

Нетрадиційно, чи не вперше в радянській історіографії, П.Натикач, Ф.Шевченко, В.Смолій загострили увагу суспільствознавців на формуванні світогляду і соціальної свідомості українців за середньовіччя та нового часу[43][44]. Їх статті отримали позитивну оцінку істориків. Одночасно схожі наукові пошуки вели вчені Росії.

Етапи формування й розвитку української народності спробував узагальнити Г.Сергієнко[45]. Зрушення в галузі культури України протягом XVII ст. досліджували Я.Ісаєвич, О.Дзюба, З.Хижняк та ін.

Проголошена 1985 р. на території всього СРСР “Перебудова”, незважаючи на всі нині відомі прорахунки, стала якісно новою межею в усіх сферах життя, відкрила перспективи кардинальних змін у суспільних галузях науки. Маючи перед собою важливі завдання, наукова громадськість дедалі частіше зверталася до минулого, щоб краще зрозуміти помилки сучасного, з’ясувати, від якої спадщини треба відмовитись, а що використати з найбільшою користю. Це обумовило активізацію творчих пошуків у розвитку історичної науки, висвітлення так званих “білих плям”, а то і цілих “лакун”. Одним словом, вчені поступово одержували реальні можливості всебічно, повно та об’єктивно показувати події й явища минулого. Гостро іронічне ставлення почали викликати догматизм і антиісторизм, начотництво та пряме цитування, кон’юктурність й ювілейне славослов’я, які нерідко перед тим панували на шпальтах “УІЖ”у. З’явилися публікації, автори яких прагнули переглянути “традиційні” для радянської історіографії проблеми.

Разом з тим, слід ще раз підкреслити: завоювання нових позицій відбувалося в постійній боротьбі з старим, консервативним. Традиційно найменш висвітленою у журналі залишилася литовсько-польська доба. Невизначеність майбутнього інколи породжувала непевність, якщо не відверту боязнь, під час публікації “нетипових студій” “незвичних” авторів. Так, члени редколегії наважилися замовити статтю до 1000-ліття хрещення Русі самому екзарху України, митрополиту київському Філарету. Можна лише уявити внутрішню боротьбу при цьому тодішнього головного редактора академіка Ю.Кондуфора, який дав “добро” на такий крок. Однак з оригінального задуму нічого не вийшло. “Почалося все, - як згадував М.Коваль, - з дзвінка з приймальної одного з завідуючих відділами ЦК партії. Зажадали негайно передати їм згадану статтю. Досить тривалий час ніяких відомостей з ЦК не надходило. У редакції вже нервували...Вирішив справу вердикт секретаря ЦК з ідеології: “Проти опублікування”. Нижче підписалися й завідуючі відповідними відділами”[46].

Зберігався колишній “доробок” і в плані критичного аналізу праць, що виходили. З 278 опублікованих протягом 1985-1988 рр. у часописі рецензій тільки трохи більше 12% матеріалів не стосувалися історико-партійної тематики та проблем країн соціалістичної співдружності.

Проте час реформувань все-таки брав своє. В кінці 80-х - на початку 90-х рр. відбулося започаткування й становлення нової медієвістичної школи в Україні, власне як академічної. При цьому пріоритетність західних українознавчих центрів вимушено поступилася на користь наукових інституцій республіки. У складних і неоднозначних умовах розгортання сучасних державотворчих процесів неабияк зріс інтерес не тільки вчених, а й громадськості до політичної історії країни. В своїх виступах всенародно обраний Президент України дедалі частіше звертався до порівнянь з минулим: козацькою добою, діяльністю Б.Хмельницького, І.Мазепи тощо. Редколегія знову, як колись у 60-ті рр., надала шпальта журналу для учасників дискусій про виникнення і генезу української етнічної держави. Нарешті, здійснилося давнє бажання першого керівництва часопису вдатися до виїзних засідань при обговоренні наболілих питань історичної науки. Заради справедливості зазначимо, що першим у сприянні здійснення такого заходу став Черкаський обком КП України (насамперед, в особі А.Чабана й А.Мороза). Республіканські історичні читання “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку”, організаторами яких виступили Інститут історії АН УРСР, Громадсько-політичний і культурний центр Черкаського обкому КПУ й “УІЖ”, відбулися 16-19 квітня 1991 р. в обласному центрі. Вони започаткували майже періодичні всеукраїнські конференції на цю тематику, частим місцем проведення яких залишалися Черкаси.

За ініціативи редколегії відбулося кілька так званих “круглих столів”, де розглядалися актуальні питання вітчизняної історіографії.

На початку 90-х рр. на сторінках журналу з’явилися статті та виступи, автори яких намагалися під новим кутом зору розглянути замовчувані аспекти історії нашої країни, поволі зняти проблему “білих плям”. В центрі дослідницьких інтересів опинилися питання формування й утвердження тоталітарного режиму в Україні, його негативних наслідків у різних сферах суспільного життя, української національної революції. Помітно активізувалася діяльність часопису в справі пропаганди історіографічної спадщини і публікації джерел. Оновлення “УІЖ”у зумовило появу нових рубрик: 1989 р. - “Історія в особах”, 1990 р. - “Новий погляд на проблему”, “Маловідомі сторінки історії”, “По сторінках дожовтневої періодики”, “Портрети істориків минулого”, 1991 р. - “Питання вітчизняної історії у зарубіжних дослідженнях”. Чільне місце серед публікацій останніх років зайняли студії з релігійної тематики, які вміщуються в спеціально створеній 1995 р. рубриці.

Окремо варто відзначити внесок журналу у розробку проблем середньовіччя, які широко висвітлюються з 1996 р. в розділі “Проблеми української медієвістики”.

Відтоді, за твердженням головного редактора В.Смолія, “УІЖ” став доступним для публікацій будь-якого спрямування, єдиним критерієм добору яких став виключно їх науковий рівень, новизна та внесок у фундаментальні дослідження[47].

Тоді ж сталися дві помітні реорганізації складу редколегії, Головний редактор визначив їх як “цілком природний процес у руслі оновлення редакційних колегій наукових часописів”. На запитання: що необхідно зробити для того, щоб втілити всі задуми і плани на майбутнє? Він лаконічно відповів: “Працювати. В тому числі з авторами. Слід сформувати авторський актив, постійно розширювати географію наших дописувачів. Звичайно, потрібні кошти для регулярного видання журналу. Але... значно легше шукати гроші, можливості для видання, коли черговий номер повністю сформований, причому не лише сформований, а й укомплектований цікавим, орігінальним науковим матеріалом[48]”.

Введення у кінці XX ст. до складу колегії додаткових членів - фахівців високого класу - та створення наукової ради із залученням провідних учених (окрім українських) з Росії, США, Італії, Канади, Польщі, безперечно, сприятиме подальшому широкому міжнародному визнанню “УІЖ”у, вирішенню найскладніших наукових проблем у галузі вітчизняної історії.

Узагальнив досягнення в 90-х рр. і зробив певні прогнози розвитку історичної науки на майбутнє на сторінках часопису заступник головного редактора О.Реєнт[49].

Таким чином, “Український історичний журнал”, який з’явився на хвилі хрущовської “відлиги”, пройшов складний шлях. Ці десятиліття в історії українського народу були дуже непростими, наповненими бурхливими подіями: це часткова лібералізація й брежнєвський “застій”, “маланчуківщина” та “перебудова”, нарешті, розбудова власної незалежної держави. Звичайно, часопис існував не у вакуумі. Всі ці суперечливі процеси так чи інакше впливали на його діяльність. Політична кон’юктура, ідеологічний тиск, зміни головних редакторів, колективу редакції не могли не позначитися на проблематиці журналу, науковому рівні й історичній об’єктивності матеріалів, вміщених на його сторінках.

Творчий доробок часопису з кінця 50 - середини 80 -х рр. не є однозначним. Оцінку громадськості він одержав неоднозначну. Однак залишається фактом: процес нагромадження та осмислення історичних знань, хоч і деколи загальмований, але відбувався. Попередня політична заангажованість не змогла стримати поступове й неухильне розширення джерельної бази досліджень, введення в науковий обіг додаткового масиву матеріалів, нагромадження потенціалу для майбутнього об’єктивного висвітлення фактів та подій минулого.

Без перебільшення можна казати, що з кінця 80-х рр. “ УІЖ” виконує роль своєрідного орієнтиру у формуванні нової вітчизняної історіографії. На шпальтах журналу знаходять відображення найважливіші аспекти історії України, які довгий час фальсифікувались або відверто замовчувалися. Часопис відкрив невідомі, забуті й напівзабуті імена, утаємничені факти і події, засвідчив якісний нинішній рівень української історіографічної школи.

SSSS Можна припустити, що ця публікація вийшла за попередньою домовленістю російського вченого з українськими і зокрема членами редколегії. Бо, наскільки відомо, зв`язок між ними існував постійно. Наприклад, В.Яцунський опублікував кілька рецензій на історичні праці, видані в АН УРСР.