Відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.

кім.507, тел.229-19-02

	РЕЄНТ Олександр Петрович	зав.відділом, д-р іст.наук, проф., чл.-кор. НАНУ
1.	ВОЛКОВИНСЬКИЙ Валерій Миколайович	Пров.наук.співр., д-р іст.наук
1.	ЛАЗАНСЬКА Тамара Іванівна	ст.наук.співр.. канд.іст.наук
2.	ОВСІЄНКО Олександр Федорович	ст.наук.співр., канд.іст.наук
3.	УСЕНКО Павло Георгійович	ст.наук.співр., канд.іст.наук
4.	КРИЖАНОВСЬКА Оксана Олегівна	ст.наук.співр., канд.іст.наук
5.	ЛИСЕНКО Олександр Васильович учений секретар	Наук.співр., канд.іст.наук
6.	МАШКІН Олександр Миколайович	Наук.співр., канд.іст.наук
7.	ПЕТРЕНКО Євген Дем’янович	Наук.співр., канд.іст.наук
8.	ДОНІК Олександр Миколайович	наук.співр канд.іст.наук
9.	ЛЮБЧЕНКО Володимир Борисович	мол.наук.співр.
11.	СТЕПАНЕНКО Ганна Володимирівна	мол.наук.співр.

Відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст. (історії капіталізму) є одним з найстаріших в Інституті історії України НАНУ. Сформований 26 липня 1936 р., він був одним з трьох відділів новоствореної наукової установи. Оскільки в Інституті на першому етапі його діяльності працювали всього 16 наукових співробітників, у той період робота відділу відбувалася в тісному зв’язку з роботою інших двох, особливо відділу історії феодалізму. 1937 р. на роботу в Інститут було запрошено відомого вітчизняного вченого О.П.Оглоблина, який і очолив відділ. Оскільки до складу Інституту а, отже, й відділу, ввійшли дослідники без наукових ступенів, головним завданням останнього на першому етапі діяльності була підготовка кваліфікованих спеціалістів у галузі вітчизняної історії. В передвоєнний період успішно захистили кандидатські дисертації Ф.Є.Лось, Ф.О.Ястребов та Є.М.Черкаська. Серед наукових проблем, що розроблялися у відділі, головне місце займали питання розвитку вітчизняного революційного руху. Незважаючи на ідеологічний тиск, науково-дослідницька діяльність співробітників відділу була дуже активною і надзвичайно плідною. Вони брали активну участь у підготовці й виданні випусків серії монографічних праць “Нариси з історії України”. В одному з її студій співробітник відділу Ф.О.Ястребов висвітлив процес розкладу феодально-кріпосницьких відносин в Україні, розвиток вітчизняної промисловості та основні аспекти селянського питання напередодні реформи 1861 р. Дослідження, опубліковане 1939 р., стало одною з класичних наукових праць свого часу. Написання нарисів було важливим етапом на шляху створення систематизованого науково-популярного курсу історії України, що вийшов у світ 1940 р., і в підготовці якого взяли активну участь співробітники відділу. Того ж року вийшов з друку випуск “Хронології історії України”, підготовлений І.М.Премислером. Це свідчило про розвиток в інституті й зокрема у відділі допоміжних історичних дисциплін. У той же час науковець опублікував ряд праць, що висвітлювали історію Червоної гвардії на Україні (К., 1937), розвиток революційних подій у Луганську (К., 1940). Перу дослідника належав також один з перших коротких нарисів історії УРСР (К., 1940).

В довоєнний період співробітниками відділу було підготовлено і видано ряд праць, серед яких варто згадати дослідження О.П.Оглоблина з історії України часів Петра І (К., 1939), а також збірник наукових студій з історії Західної України (К., 1940). Співробітники відділу брали участь й у написанні та виданні 1940 р. історичного нарису про боротьбу українського народу з польськими поневолювачами.

Початок Великої Вітчизняної війни вніс суттєві корективи у напрямки розвитку історичної науки. Незважаючи на труднощі воєнного часу, а також перебування Інституту в евакуації в Уфі, науково-дослідницька діяльність його вчених і зокрема співробітників відділу історії капіталізму не припинялася. До 25-ї річниці перемоги радянської влади в Україні у 1942 р. було видано нарис вітчизняної історії, який знайомив читачів з героїчною й водночас трагічною історією українського народу. 1944 р. книгу було перевидано в Києві, а згодом за рубежем – у Канаді, що стало визначною подією в розвитку вітчизняної історичної науки.

Співробітники відділу у міру своїх можливостей сприяли прискоренню перемоги над фашистськими загарбниками. Основною формою роботи у той час вони обрали лекційну діяльність та історичні дослідження. За участю науковців відділу 1942 р. було сформовано і видано збірник статей, присвячений історії спільної боротьби російського та українського народів проти німецьких загарбників. До видання були включені й доробки, що висвітлювали основні аспекти даної проблеми також у перші роки Великої Вітчизняної війни. В той час (з 1942 по 1955 рр.) відділ очолював відомий вітчизняний учений-історик Ф.О.Ястребов.

Продовжувалася також підготовка і публікація праць з серії “Нариси з історії України”. Черговий їх випуск був представлений монографією Ф.Є.Лося, присвяченій історії українських земель, що входили до складу Російської імперії, у роки столипінської реакції (К., 1944).

Після Великої Вітчизняної війни перед вітчизняними науковцями постали нові завдання щодо подальшого розвитку історичної науки в Україні. 1948 р. було завершено написання нового “Короткого курсу історії України”, здійснене співробітниками Інституту й зокрема відділу історії капіталізму. Не переривався процес підготовки вітчизняних дослідників. Успішно захистили кандидатські дисертації М.Н.Лещенко та М.М.Лисенко. 1955 р. вченими відділу було опубліковано 7 науково-популярних видань (ще 2 готувалися до друку), прочитано 94 лекції з вітчизняної історії. Співробітники відділу дедалі підвищували свою наукову кваліфікацію. 1953 р. докторську дисертацію захистив Ф.Є.Лось. Двома роками пізніше, 1955 р. доктором історичних наук став М.Н.Лещенко.

Розширювалися дослідження проблем вітчизняної історії нового часу, особливо питань розвитку робітничого класу України, що активізувалися у зв’язку з підготовкою до відзначення в 1955–1957 рр. 50-річчя першої російської революції 1905–1907 рр. Ювілейній даті було присвячено монографічні студії Ф.Є.Лося, а також черговий, шостий том “Наукових записок” Інституту, виданий 1955 р. У той час досліджувалися й питання селянського руху на Україні початку ХХ ст. Цим проблемам зокрема присвячено ряд досліджень М.Н.Лещенка, який висвітлював еволюцію аграрного руху як в Україні у цілому, так і його регіональні особливості.

Важливою подією в житті відділу став вихід фундаментального дослідження І.О.Гуржія, присвяченого аналізу складних процесів у соціально-економічному розвитку України першої половини ХІХ ст. Того ж року було видрукувано дослідження М.М.Лисенка з історії декабристського руху в Україні, а наступного – студію О.Лугової, присвячену розвитку революційних подій у краї.

Значною була й педагогічна діяльність співробітників відділу, які завідували кафедрами у Київському педагогічному інституті (Ф.Є.Лось), займалися викладацькою діяльністю в Київському державному університеті та Інституті підвищення кваліфікації при КДУ (О.П.Оглоблин, Ф.Є.Лось).

Також велася значна робота по підготовці наукових кадрів. В аспірантурі при відділі науковою роботою займався В.Г.Сарбей, у майбутньому – відомий вітчизняний учений-історик і завідуючий відділом. За перше повоєнне десятиріччя в Інституті захистили кандидатські дисертації 22 його аспіранти, 5 з них завершили стаціонарне навчання в аспірантурі відділу історії капіталізму.

Наступні роки в історії відділу були до певної міри визначальними щодо його кількісного складу, змісту й напрямків наукової роботи. Починаючи з середини 50-х рр. ХХ ст., на чолі відділу став Ф.Є.Лось – відомий дослідник історії України кінця ХІХ – початку ХХ ст., засновник в українській історіографії таких наукових напрямків, як формування робітничого класу України, його революційна боротьба, буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр., становища України у роки столипінської реакції. Під його керівництвом, яке здійснювалося протягом 1955–1978 рр. (з невеликою перервою в 1963–1965 рр.), відділ був активним учасником багатьох актуальних досліджень з історії України, піонером у розробці важливих тематичних напрямків в історичній науці та у створенні цінних книг - енциклопедій, різного роду довідників, збірників документів тощо, які реєструють основні досягнення певної епохи.

Протягом того періоду йшов пошук оптимальної структури Інституту історії України, яка б найповніше і більш точно відбивала потреби історичної науки, з одного боку, а з іншого, - забезпечувала ідеологічні запити радянської влади. Ці зміни безумовно торкалися й відділу, який вивчав історію України складного, багатого на переломні події періоду ХІХ – початку ХХ ст. У формуванні відділів, як, врешті, в самих дослідницьких працях, відбився формаційний підхід до історії, який давав уявлення про неї як про лінійно-прогресивний процес зміни формацій і приділяв основну увагу загальним тенденціям розвитку країн та народів, залишаючи при цьому без уваги багато елементів суспільства як системи. Сповідуючи такий принцип, після ліквідації Комісії по історії Вітчизняної війни (травень 1950 р.) у структурі Інституту було створено 7 відділів, серед яких і відділ історії капіталізму. Під такою назвою він проіснував до березня 1963 р.

В зв’язку з відомою постановою Президії АН УРСР від 1 лютого 1963 р., яка спішно мусила виконувати рішення чергового (листопадового 1962 р.) пленуму ЦК КПРС, у березні 1963 р. в Інституті історії було здійснено нову реорганізацію. Відділи історії феодалізму та капіталізму були об’єднані в один - історії досоціалістичних формацій. Як показала практика, таке непродумане злиття було невиправданим, й уже у 1966 р. відділи відновили свою попередню діяльність як окремі структурні одиниці. Відділ історії капіталізму зберіг свою назву до початку 90-х рр. ХХ ст. З того часу він став називатися відділом історії України ХІХ – початку ХХ ст.

Поряд із структурними змінами і змінами у назвах відбувалося кількісне та якісне зростання наукових співробітників відділу. На середину 50-х рр. ХХ ст. в ньому працювали 9 учених, з яких 1 був доктором наук (Лось Ф.Є.), 6 к.і.н. (Лещенко М.Н., Парасунько О.А., Полухін Л.К., Ктитарєв С.О., Ястребов Ф.О., Щербина Й.Т.), 2 м.н.с. (Лугова О.І., Слабєєв І.С) й аспірант Бєлінський Є.Ф. У рамках відділу історії капіталізму діяла також група кримських учених. У 1956 р. до неї входили кандидати іст. наук Горякіна В.С., Недєлін О.І. та Волошинов Л.Г., які займалися розробкою проблем регіональної історії Криму.

На початку 60-х рр. наукові кадри відділу зросли як за чисельнісю, так і за науковою кваліфікацією. В 1963 р. відділ налічував 13 осіб: доктори історичних наук Лось Ф.Є., Лещенко М.Н. захистив дисертацію у 1961 р.), кандидати історичних наук Ктитарєв С.О., Щербина Й.Т., Парасунько О.А., Бєлінський Є.Ф., Полухін Л.К., Ястребов О.Ф., Сарбей В.Г., Лугова О.І., Слабєєв І.С. (двоє останніх захистили дисертації в 1961 р.), Козиренко М.К. та Горякіна В.С.

Досить потужним виглядав щодо забезпечення науковими кадрами відділ на 1968 р. У той час над проблемами ХІХ – початку ХХ ст. працювали 4 доктори наук (Лось, Лещенко, Парасунько, Компанієць), 5 кандидатів наук (Лугова О.І., Бондаренко І.М, Волощенко А.К., Кізченко В.І., Сергієнко Г.Я. й м.н.с. Лавров Ю.П. У наступні роки спостерігалося поповнення відділу науковими кадрами, так і одночасний відтік їх з нього в інші структурні підрозділи.

У 70-ті рр. він став своєрідним донором для підсилення інших відділів Інституту та вузів України. Пішли з відділу на викладацьку роботу в 1968 р. к.і.н. Щербина Й.Т. й у 1978 р. д.і.н. Парасунько О.А. В 1972 р. д.і.н. Компанієць, а у 1975 р. д.і.н. Лещенко М.Н. перейшли працювати в новостворений відділ історії дружби народів СРСР. Доктор історичних наук Сергієнко Г.Я. в 1975 р. очолив відділ історії феодалізму. Лугова О.І. з 1981 р. стала співробітником відділу історико-краєзнавчих досліджень. Таким чином, відділ позбавився багатьох висококваліфікованих кадрів.

Великий відтік останніх фактично спричинив до припинення дослідження у відділі певних історичних проблем, вивчення яких було пов’язане перш за все з окремими науковими особистостями. Зокрема повністю завмерла розробка аграрної тематики, яку протягом багатьох років забезпечував Лещенко М.Н. Він з 1949 р. працював у відділі історії капіталізму, став відомим дослідником історії селянства України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., залишив по собі велику наукову спадщину (близько 300 праць), серед якої 6 монографій, 12 колективних праць, навчальних посібників, археографічних збірників тощо.

Разом з тим у 70-ті рр. відділ поповнився такими науковцями, як Лавров Ю.П., що розпочинав свою наукову кар’єру в останньому, але протягом 1969–71 рр. працював ученим секретарем відділення економіки, історії, філософії та права АН УРСР, і Замковим П.В. – знавцем архівної справи. Після чергової реорганізації перебудови відповідно до липневої постанови Президії АН УРСР 1973 р., яка стала відгуком на заклик квітневого пленуму ЦК Компартії України “спрямувати зусилля вчених... на глибоке вивчення закономірностей комуністичного будівництва”, було ліквідовано відділ історіографії й джерелознавства. Частина його науковців влилася у відділ історії капіталізму (д.і.н. Сарбей В.Г., м.н.с. Москвич Л.Г.). Того ж 1973 р. в останній зараховані на посади м.н.с. Вельямінова З.Р. і Крюков В.Т., а у 1975 р. після закінчення КДУ Лазанська Т.І. На 1977 р. відділ налічував 11 співробітників, з яких було 2 д.і.н. (Лось Ф.Є., Сарбей В.Г.), 5 к.і.н. (Кізченко В.І., Лавров Ю.П., Волощенко А.К., Замковий П.В., Лугова О.І.) та 4 молодших наукових співробітники (Лазанська Т.І., Москвич Л.Г., Попик В.І., Крюков В.Г.). В такому складі відділ проіснував до початку 80-х рр.

Плеяда істориків, яка формувалася в науковців, працючи над дослідженням історії України, пройшла “жорстку” школу методологічного виховання, яка позначилася на їх творчому доробку. Поколінням істориків передвоєнного і післявоєнного періоду судилася нелегка доля у науці, яка великою мірою залежала від подій, що відбувалися в державі, офіційної ідеології та політичної еліти, яка була при владі й диктувала суспільству і вченим певний режим існування. Розвиток історичної науки відбувався у нерозривному зв’язку з тими процесами, які відбувалися в колишньому Радянському Союзі. Спочатку вплив “культу особи Сталіна”, пізніше ХХ з’їзд КПРС та пов’язані з ним позитивні зрушення в історичній науці. Час перемін, потік свіжого повітря увірвався в 60-х роках у життя всього суспільства. Однак нетривалу добу хрущовської “відлиги” швидко замінив новий виток посиленого ідеологічного контролю над історичною наукою з боку КПРС.

В тих нелегких умовах адміністративного тиску історики займалися вивченням наукових проблем, виробляли періодизацію історичного процесу, утверджували марксистсько-ленінські методологічні принципи. Саме така методологія стала панівною в науці післявоєнної доби, за якою передбачалась єдність поглядів та принципів, головним з яких є класовий підхід при розгляді тих чи інших історичних процесів, явищ, подій, особистостей. Вихід дослідників або спроби виходу за вузькі межі, означені марксистсько-ленінським ученням, піддавались остракізму. Українські історики знаходилися під подвійним ідеологічним контролем як з боку союзних, так і республіканських компартійних органів.

Постанова ЦК КП(б)У від 1947 р. не тільки вказувала на помилки у роботі вчених, а вкупі з відомою постановою ВУАМЛІНу від 1934 р., в якій підкреслювалося на необхідність дотримуватися хронологічної послідовності у викладі історії, досліджувати с п і л ь н і с т ь (розрядка наша) історичного процесу в Росії й Україні, єдність трудящих у боротьбі проти експлуататорів і за перемогу пролетарської революції, зобов’язувала науковців досліджувати розвиток українського народу в тісному взаємозв’язку з історією російського народу. Цим самим нехтувалися особливості історичного розвитку України, спричинило неможливість розробляти цілий ряд важливих наукових проблем, зокрема національний рух, роль церкви у духовному житті народу та багато інших.

Разом з перемогою марксистсько-ленінської методології як єдино вірної утверджувалася в українській історичній науці й загальноросійська періодизація, що цілковито ігнорувала самобутність історичного розвитку України. Питання періодизації української історії ХІХ – початку ХХ ст. і донині залишається невирішеним через низку причин, серед яких першочергове місце посідають старі ідеологічні догми, специфічні труднощі, пов’язані із залежністю українського історичного процесу від російського, польського, австро-угорського, недостатньою вивченістю історії України. За інерцією нинішні покоління істориків продовжують дотримуватися періодизації, прийнятої попередніми поколіннями вчених.

Утвердження в українській історичній науці марксистсько-ленінської методології продемонстровано вперше науковцями Інституту при виході в 1953 р. першого тому “Історії Української РСР”. У створенні цієї узагальнюючої праці взяли участь і співробітники відділу історії капіталізму.

Вони досліджували соціально-економічну історію України в органічній єдності із загальноросійською, робили наголос на спільній боротьбі пролетарських мас та селянства під керівництвом більшовицької партії проти російського самодержавства, розглядали історію української культури у нерозривному зв’язку з російською передовою культурою. Цей двотомник став до певної міри переломним з огляду на його методологію й тематику досліджень.

В подальшій своїй діяльності співробітники відділу зосередилися на розробці декількох проблем. Превалюючою тематикою досліджень і абсолютно безпечною з методологічного боку стало вивчення історії робітничого класу, його формування, пролетарського руху та селянства, переважно кріпосного, його боротьби за поліпшення свого соціально-економічного становища, суспільно-політичних рухів у руслі загальноросійського революційного руху на різних етапах історичного поступу. Ці напрямки було визначено як пріоритетні в дослідницькій практиці відділу, а монографічна розробка різних аспектів цих проблем продовжувалася до кінця 70-х рр.

Своє ґрунтовне висвітлення вони отримали у низці публікацій, над якими в різні роки працювала ціла плеяда дослідників. Починаючи з середини 50-х років, одна за одною виходять у світ праці Лося Ф.Є. (Формирование рабочего класса Украины и его революционная борьба в конце ХІХ – начале ХХ ст. – 1955; Революція 1905–1907 рр. на Україні. – 1955; Робітничий клас України в 1907–1913 рр. – 1962, у співавторстві з Михайликом О.Г.(Лещенка М.Н.); Класова боротьба в українському селі: 1907–1914. – 1976; Селянський рух на Правобережній Україні в період революції 1905–1907 рр. – 1955; Селянський рух на Україні в роки першої російської революції. – 1956; Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 (60-е годы ХІХ ст.). – 1959; Класова боротьба в українському селі на початку ХХ ст. – 1968; Класова боротьба в українському селі домонополістичного капіталізму: 60-90-ті рр. ХІХ ст. – 1970; Українське село в революції 1905–1907 рр. – 1977); Ястребова Ф.О. (Революционные демократы на Украине: вторая половина 50-х – начало 60-х годов ХІХ в. – 1960); Сергієнка Г.Я. (Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів (1826–1850). – 1971); Волощенко А.К. (Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70 – на початку 80-х рр. ХІХ ст. – 1974); Парасуньки О.А. (Положение и борьба рабочего класса Украины (60-90-е годы ХІХ ст.) – 1963); Щербини Й.Т. (Робітничий клас України та його революційна боротьба в 1914–1917 рр. – 1963).

Окремим аспектам багатогранної проблеми історії робітничого класу, яка торкається формування різних загонів пролетаріату України і його політичних та культурних запитів, присвячено монографії більш молодшої генерації істориків відділу – таких, як Лугова О.І. (Сільськогосподарський пролетаріат Півдня України в період капіталізму. – 1965), Лавров Ю.П. (Металурги України в авангарді революційної боротьби (1895–1904). – 1970, Кізченко В.І. (Культурно-освітній рівень робітничого класу України напередодні революції 1905–1907 рр. – 1972).

Певний час у відділі вивчалася також й історіографічна проблема. До здобутків цього розділу історії України належать праці Полухіна Л.К. (Формування історичних поглядів М.І.Костомарова. – 1959 та Видатний історик України – О.М.Лазаревський. – 1959), Сарбея В.Г. (Історичні погляди О.М.Лазаревського. – 1961), Ястребова Ф.О. (Висвітлення питань історії України в журналі “Современник”).

Досягнення вчених, які протягом 50-80 рр. ХІХ ст. досліджували питання історії робітничого класу, селянства, суспільного руху, науковий доробок окремих представників української історіографії, були значними. Ними був нагромаджений величезний фактичний матеріал, на основі якого показано складні процеси формування робітничого класу, його боротьби на різних етапах історії, широко, рік за роком вивчено історію селянських рухів в Україні, дано їх класифікацію і підрахунки писемності їх учасників, введено у науковий обіг масу невідомих до того фактів, які розкривали яскраву, вперту, виснажливу боротьбу селян за землю й волю.

Важливі досягнення здійснені істориками досліджуваного періоду також і з проблеми суспільно-політичних рухів, які розглядалися в межах загальноросійського визвольного руху на трьох його етапах. Цю проблему вивчено фрагментарно. До того ж учені не ставили собі завдання досліджувати український національний рух та рух ліберальної буржуазії, роль окремих представників останніх у них протягом усього досліджуваного періоду.

Поряд з великою науковою цінністю, яку мають ці праці, вони, за рідкісним винятком, хибують своєю однобокістю, спрямованістю показати лише революційну боротьбу, яка точилася в тогочасному суспільстві, надмірною заідеологізованістю. Натомість соціально-економічні аспекти ХІХ – початку ХХ ст. розроблялися співробітниками відділу вкрай недостатньо. У згаданих вище монографіях вміщувалися, й то не завжди, окремі оглядові розділи, які давали лише певне схематичне уявлення про економічний розвиток України доби капіталізму. Комплексного дослідження цієї важливої проблеми, де було б вивчено усі чинники господарського життя в Україні, його станов в умовах Російської та Австро-Угорської імперій, політику імперських урядів щодо українських земель, зміни у соціальній структурі суспільства тощо так і не було здійснено.

Не можна сказати, що ці проблеми не досліджувалися у відділі. Навпаки, аналіз тематичних планів 50–70-х рр. свідчить про протилежне. Так, над проблемами монополістичних об’єднань цукропромисловців України й становища останньої в системі всеросійського ринку у період імперіалізму працював Щербина Й.Т. Складним процесам первісного нагромадження капіталів в Україні присвятив цікаве і ґрунтовне наукове дослідження І.С.Слабєєв (З історії первісного нагромадження капіталу на Україні).

До надзвичайно важливої з наукової точки зору теми, яку дослідувала Лугова О.І., належала соціально-економічна історія міст України другої половини ХІХ ст. Проте спроба авторки поставити питання про колоніальне становище України у складі Російської імперії (див. статтю в УІЖі) мало не коштувала їй посади в Інституті. Дослідницькі здобутки з цієї проблеми вона частково змогла реалізувати у відповідних розділах із соціально-економічної історії України в багатотомній “Історії Української РСР” (том 3 укр. мовою та том 4 російською), але вже без теоретичних викладок.

З марксистсько-ленінських методологічних позицій намагався дослідити історію українських партій початку ХХ ст. Замковий П.В. Основні авторські висновки з цієї теми знайшли собі місце у томі 4 багатотомної “Історії Української РСР”. Вся діяльність цих партій оцінювалася ним як злочинна по відношенню до українського народу.

Свідченням того, що науковий колектив відділу прагнув розширити тематику досліджень є перспективні плани, складені на період 1959–1967 рр. і на 1970–80 рр. В них критично оцінювалася власна діяльність, зазначалося, що історія України як періоду капіталізму, так й імперіалізму вивчена далеко недостатньо. Вказувалося, що до проблемних напрямків, які потребують першочергового дослідження протягом 1959–67 рр. належать: економічний розвиток України та визвольний рух у ній у другій половині ХІХ ст., вивчення яких дасть можливість висвітлити перемогу капіталістичних відносин, формування буржуазії й промислового пролетаріату, розвиток суспільної думки і зазначеного руху; дослідження проблеми розвитку промисловості та торгового капіталізму, вивчення робітничого руху, перших марксистських гуртків і соціал-демократичних груп. Значне місце мала зайняти проблема історичного розвитку української культури, яку традиційно мали розглядати як творчу співдружність українських учених, письменників, композиторів, акторів та митців з діячами культури російського народу, показати їх спільну боротьбу проти самодержавства, тяжкого національного гніту, великодержавницької й націоналістичної ідеології.

При дослідженні доби імперіалізму, як зазначалося в плані, слід звернути увагу на викриття контрреволюційної суті буржуазного націоналізму і вигадок його представників про якусь особливу “національно-демократичну” революцію. У перспективному плані Інституту на 1970–1980 рр. було визнано за необхідне вивчення проблеми “Виникнення та розвиток української народності й нації, формування і розквіт української соціалістичної нації”. Зазначена проблема мала розглянути процес формування українського етносу в націю, починаючи із сивої давнини й закінчуючи тогоденням. Такий комплексний підхід вводився у наукову практику чи не вперше. Для її вирішення планувалося залучити археологів, етнографів, філософів та спеціалістів з окремих галузей історії української культури. Однак доброму задумові не судилося збутися. Історична наука і досі немає жодного монографічного дослідження, яке б в цілому, чи за доби капіталізму розв’язало названу проблему. Вона ще й до цього часу чекає свого вирішення. Частину з цих заявок колективу відділу вдалося втілити у життя. Більшість же з них так і лишилася на рівні декларативних заявок.

До безумовних досягнень Інституту, в тому числі й співробітників відділу історії капіталізму, належить створення колективних праць, які підводили підсумок досягненням науки на окремих відтинках її розвитку. У 50–60-ті рр. співвідношення між індивідуальними та колективними працями перебувало в гармонійному зв’язку. Зафіксовані досягнення науковців у монографічних дослідженнях з цілого ряду проблем історії України знаходили своє узагальнення в колективних виданнях.

До більш віхових таких праць, авторами яких були співробітники відділу, належать “Історія Києва” в 2-х томах (український і російський варіанти), два видання двотомної “Історії Української РСР” у 1957 й 1967 рр., двотомники з історії робітничого класу та селянства, перші томи яких побачили світ 1967 р. й висвітлювали історію ХІХ – початку ХХ ст., а також справді епохальні колективні видання – такі, як “Історія міст і сіл Української РСР”, “Українська радянська енциклопедія” та “Радянська енциклопедія історії України”.

Важливим напрямком у науковій діяльності відділу історії капіталізму стало створення археографічних видань. До 50-річчя першої російської революції ним підготовлено збірник документів і матеріалів (“Революция 1905–1907 гг. на Украине: сб. док. и мат. В 2-х томах. – 1955. Отв. ред. Лось Ф.Е.), де зафіксовано події, що відбувалися в Україні в ті роки. Двотомник включає багато цікавих та нових невідомих науковцям матеріалів, кореспонденцій з більшовицької преси. Не менш вражаючим щодо документального складу став археографічний збірник “Отмена крепостного права на Украине”, який вийшов на відзначення сторіччя цієї події. Видання документів і матеріалів зміцнювало джерелознавчу дослідницьку базу з названих проблем.

В ті роки надзвичайного поширення набуло відзначення різних ювілеїв - дат, осіб, подій, до яких готувалися спеціальні дослідження. Так, у збірнику Інституту “Наукові записки”, який почав виходити ще у роки війни, 6 його том було повністю присвячено революції 1905–1907 рр. в Україні, а останні 12 та 13 томи - проблемам соціально-економічної історії, суспільного руху й класової боротьби в Україні. Спільними зусиллями співробітників відділу було видано збірники статей, у яких розкривалася революційна боротьба робітничого класу доби імперіалізму (“Робітничий рух на Україні в період імперіалізму”. – 1961) і становлення союзу робітників та селян під час першої російської революції (Ленин о союзе рабочего класса и крестьян в первой русской революции”. – 1968). Основні підсумки у вивченні історії України науковцями, в тому числі й співробітниками відділу історії капіталізму за 70 років радянської влади зроблено у праці “Развитие исторической науки в Украинской ССР за 70 лет”, авторами якої були Лось Ф.Є., Дядиченко В.А. і Сарбей В.Г.

До важливих наукових подій належить видання шкільного підручника з історії Української РСР для 7–10 класів, який з 1962 р. почав виходити систематично. З 1968 його було розділено на два: для 7–8 та 9–10 класів. З метою популяризації досягнень історичної науки, поширення й поглиблення історичних знань серед юнацтва були створені “Хрестоматія по історії Української РСР” та підручник для загальноосвітніх і неспеціальних факультетів вузів “История УССР”. Їх автори провідні вчені Інституту Дядиченко В.А., Лось Ф.Є. й викладачем КДУ Спицький В.Є.

50–60-ті рр. в історії відділу стали підготовчими на шляху до створення фундаментальних колективних праць, якими збагатилася історична наука у наступне десятиріччя. Весь нагромаджений у попередні роки науковий досвід, знання та бачення історичного процесу в Україні знайшли своє втілення у багатотомній “Історії Української РСР” (тт. 3-4 українське і 4-5 російське видання), серії праць, присвячених історичним зв’язкам та непорушній дружбі між українським, російським і білоруським народами, “Истории рабочего класса Донбасса”. В цих працях на основі використаних численних архівних та друкованих джерел, періодики, спеціальних видань з окремих питань, спираючись на факти з українського життя, їх автори відтворили своє розуміння історії України, окремих її аспектів.

Формаційний метод дослідження змушував їх особливу увагу приділяти вивченню способу виробництва матеріальних благ, його впливу на інші сфери буття – соціальну, політичну, духовну, акцентувати увагу на основних закономірностях розвитку суспільства, його продуктивних сил тощо. Поза увагою дослідників залишалося багато важливих проблем, де не тільки була б представлена економіка, класова боротьба і суспільний рух, а й повнокровна історія суспільства в єдності всіх його компонентів. Найменш вдало у цих працях висвітлено, власне, соціальні структури суспільства, формування нації, національного самоусвідомлення, замість людей представлено лише трудящі маси, відсутня соціальна та політична мотивація їх дій (окрім класової боротьби), не досліджено громадську мораль, роль церкви в суспільстві, провідні верстви останнього тощо. Надмірна політизація історичної науки тої доби позначалася на змісті всіх праць істориків 50–70 рр. ХХ ст. таким чином, що за загальними тенденціями й закономірностями було затлумлено багатобарвну національну історію.

Наукова діяльність співробітників відділу того періоду проявлялася в різних формах. Крім дослідницької, вони здійснювали координаційну роботу у Республіці, яка розпочалася в 60-х рр. При відділі діяла Наукова рада “Основні закономірності розвитку суспільства і зміни соціально-економічних формацій” під керівництвом Лося Ф.Є. З 1972 р. після реорганізаційних заходів рада стала називатися “Основні закономірності історичного розвитку СРСР та УРСР дожовтневого періоду” з двома секціями. До Наукової ради входили у різний час від 21 до 33 провідних учених відділу й вузів республіки. На 1978 р. Рада координувала 135 наукових тем, надавала допомогу історикам країни в їх творчих пошуках, розглядала і затверджувала теми та плани досліджень, обговорювала найбільш проблемні праці, надавала іншу методичну й наукову допомогу. Така діяльність сприяла зростанню наукового рівня праць, виключала дублювання тем. У 60-ті рр. в розвитку проблемної тематики дедалі більшу роль почали відігравати історики двох обласних наукових центрів України – Львова та Харкова. Цьому сприяла наявність у цих містах університетських наукових видавництв, які друкували історичну літературу, й наявність міжвідомчого збірника “Питання історії народів СРСР” при Харківському університеті. Координаційна рада діяла впродовж і наступних десятиріч, поки не припинила свою діяльність на початку 90-х рр., що було неприпустимим.

Співробітники відділу були активними учасниками багатьох наукових форумів, присвячених дожовтневій добі. Переважаючою тематикою їх була класова, визвольна, революційна боротьба, ювілейні дати. Особняком серед сесій, конференцій, конгресів стояв симпозіум з питань аграрної історії Східної Європи, який, починаючи з 1958 р., майже щорічно відбувався в одному з наукових центрів колишнього Радянського Союзу, у роботі якого брав постійну участь М.Н.Лещенко. Це був справді проблемний, науковий симпозіум, де розглядалися теоретичні питання генезису капіталізму в сільському господарстві, а також конкретні дослідження аграрного питання в історії народів Східної Європи на різних відтинках їх розвитку.

У 1979–1999 рр. відділом керував визначний український учений В.Г.Сарбей. Ще в 1972 р. відбувся захист його докторської дисертації “Основоположники марксизму-ленінізму і дожовтнева історіографія України” й вийшла його монографія “В.І.Ленін і дожовтнева спадщина історіографії України”. Цими працями докторант засвідчив себе як зірку першої величини у дослідженні дожовтневої історії України.

В.Г.Сарбей був одним з ініціаторів створення й членом редколегії щорічника “Історіографічні дослідження в Українській РСР” (1968–73), виступив одним з фундаторів і відповідальним редактором міжвідомчого тематичного збірника “Історичні джерела та їх використання” (1964–1972), був головою науково-координаційної Ради “Головні закономірності вітчизняної історії дожовтневого періоду” при секції суспільних наук АН УРСР, очолював бюро, що досліджувало український регіон при АН СРСР.

В 1981 р. рішенням ВАК СРСР йому присвоєно звання “Професор” із спеціальності “Історіографія і джерелознавство”.

В.Г.Сарбей досліджував творчість Т.Г.Шевченка, Л.Українки, М.П.Драгоманова, Г.С.Сковороди, А.Є.Кримського, за що не раз попадав під каток “радянської критики”, докладав багато зусиль, щоб зупинити руйнацію історичних цінностей – довгий час був головою секції при правлінні Товариства охорони пам’яток історії та культури УРСР, членом багатьох учених і наукових рад низки установ республіки.

Найближчими помічниками В.Г.Сарбея у відділі стали Ю.П.Лавров, В.І.Кізченко, Н.А.Шип. Саме вони розробляють та визначають напрямки наукових досліджень відділу, згуртовують навколо себе творчий колектив. До них підтягуються Т.І.Лазанська, П.Г.Усенко, О.Ф.Овсієнко, Л.Г.Москвич. Протягом 80-х рр. відділ поповнюється молодими співробітниками – О.М.Машкіним, О.В.Лисенком, С.О.Єкельчиком, які закінчили історичний факультет КДУ ім. Тараса Шевченка. На початку 90-х рр. до відділу прийшли досвідчені й сформовані вчені В.М.Волковинський та Є.Д.Петренко, які гармонійно вписалися в роботу і громадське життя наукового колективу.

В.Г.Сарбею вдалося створити сталий колектив однодумців, у якому досвід та професійна майстерність провідних співробітників гармонійно поєднувалася з творчим ентузіазмом молодих істориків. Цими характерними рисами свого відділу він завжди пишався і в міру сил намагався їх зберегти. На жаль, у другій половині 90-х рр. через матеріальні труднощі приток молодих співробітників до відділу припинився, й це надзвичайно непокоїло В.Г.Сарбея.

Сталість особового складу відділу, поєднання в ньому професійного досвіду та молодого натхнення дозволяло йому з упевненістю дивитися у майбутнє, сміливо, але разом з тим ґрунтовно, без непотрібного поспіху підходити до вирішення тих нових проблем історії України, що, починаючи із середини 80-х рр., дедалі вибагливіше ставило перед науковцями життя.

За задумом В.Г.Сарбея, колектив не намагався форсувати зміну соціально-політичних орієнтирів, шарахаючись з однієї крайності в іншу. Натомість відділ прагнув по-новому переосмислити фактичний матеріал. У коло його досліджень вносилися нові актуальні теми з національного питання, але тривало вивчення і старих соціально-економічних питань. Так, планом на 1986–90 рр. передбачалося створення колективної монографії “Робітничий клас України (кінець ХІХ – 1917 рр.)”. Для її написання було задіяно весь колектив відділу. Дослідження своєчасно виконали, 66% праці набрано на комп’ютері, але подальший друк було припинено в зв’язку із зміною політичної кон’юнктури. Хоча автори, відповідальний редактор та рецензенти були переконані у тому, що монографія зберігає свою наукову цінність.

Протягом 1987–88 рр. було виконано ще одну колективну працю “Хроніка робітничого руху на Україні у період промислового капіталізму”, в якій були задіяні працівники відділу Т.І.Лазанська, Л.Г.Москвич, О.Ф.Овсієнко й О.М.Машкін.

В 1989–1991 рр. у відділі вирішили працювати над проблемою українського національного відродження, спираючись у дослідженні цієї нової теми на досить вивчене питання загальноросійської визвольної боротьби, складовою частиною якого був український національно-визвольний рух. Тому тема називалася “Національно-визвольний рух на Україні на трьох етапах загальноросійської визвольної боротьби (ХІХ – початок ХХ ст.)”. Однак, оскільки в зв’язку з проголошенням незалежності України концепція цієї праці виявилася недостатньо обґрунтованою, з 1991 р. відділ запланував з використанням зібраного для неї фактичного матеріалу нову тему: “Національно-визвольний рух на Україні. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.” Ця праця була завершена у 1993 р. й вийшла в світ у 1994 р. як колективна монографія під назвою “Нариси з історії українського національного руху”.

Протягом 1992–94 рр. у відділі готувалася колективна монографія “Україна на шляху національного відродження: соціально-економічні процеси та визвольний рух з кінця ХVIII ст. до 1917 р.”. Рукопис праці був своєчасно підготовлений і переданий до видавничого відділу Інституту історії, але редакторська робота над ним затягнулася, й на виробництво останній потрапив лише в 1999 р. Вийшла колективна наукова монографія у трьох частинах під загальною назвою “Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ – початку ХХ ст.)”.

У 1995–97 рр. співробітники відділу працювали над написанням індивідуальних монографій, об’єднаних загальною темою “Соціально-економічна і політична модернізація української нації (ХІХ – початок ХХ ст.)”, а у 1998–2000 рр. над темою “Підприємництво в історії українського суспільства (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)”. Найкращим засобом ознайомлення читачів з практичними результатами досліджень співробітниками відділу було визнано видання збірників статей. Так, у 1999 р. було опубліковано збірник, присвячений пам’яті В.Г.Сарбея, в якому переважна більшість співробітників відділу опублікувала останні результати своїх досліджень.

У 90-і рр. період важливою функцією відділу було також координування діяльності істориків України, а також провідних спеціалістів різних наукових центрів колишнього СРСР у зв’язку з проведенням наукових конференцій – таких, як “Проблеми національно-визвольного руху на Україні в період феодалізму та капіталізму” (Запоріжжя, січень 1991), “Перші Нечкінські читання” (Ніжин, березень 1991). У 1992 р. В.Г.Сарбей виконував обов’язки заступника голови й секретаря оргкомітету конференції “Проблеми історії національного руху в Україні (до 1917 р.)” (Миколаїв, жовтень).

У 1995 р. відділ організував Всеукраїнську наукову конференцію “Історична наука на порозі ХХІ ст. (підсумки і перспективи)” (Харків, листопад), а в наступному 1996 р. В.Г.Сарбей очолив оргкомітет Всеукраїнської наукової конференції “Кирило-Мефодіївське товариство: люди, ідеї, традиції” (Переяслав-Хмельницький, травень). Він же разом з співробітником відділу В.Б.Любченком входив до керівництва оргкомітету та керував підготовкою до проведення конференції “Історична спадщина науки історії України (погляд з кінця ХХ ст.)”, яка відбулася у січні 1997 р. в Глухові.

Відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст. завжди приділяв велику увагу підготовці наукових кадрів. У 90-х рр. докторські дисертації підготували співробітники відділу Н.А.Шип, В.І.Кізченко, В.М.Волковинський. Крім того, доценти М.Є.Раковський і В.М.Половець (Чернігівський педінститут), О.М.Лебеденко (Переяславський педінститут) та В.Королів (Сімферополь) захистили докторські дисертації, маючи науковим консультантом В.Г.Сарбея. З 80-х років у відділі підготували кандидатські дисертації через аспірантуру Іванова Л.Г. й Крижановська О.О., а шляхом підвищення наукового рівня –Лазанська Т.І., Полухіна О.М., Москвич Л.Г., Єкельчик С.О., Машкін О.М., Петренко Є.Д., Лисенко О.В.

В той же час у відділі пройшли стажування: зав. кафедрою історії України КНУ ім. Тараса Шевченка д.і.н., проф. Л.Г.Мельник, професор іст. факультету луцького педінституту О.Г.Михайлик, доценти КНУ ім. Тараса Шевченка А.М.Катренко й М.Т.Лобода, ОДУ – Ф.О. Самолов, Чернігівського педінституту - М.Є. Раковський, асистенти істфаку - Тернопільського педінституту А.П.Ткачук іХерсонського - О.О.Коник.

В цілому відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст. у час, коли ним керував В.Г.Сарбей, всупереч тим потворним чинникам, коли наука в цілому та історіографія зокрема виявилися витісненими на узбіччя суспільного життя, зумів плідно попрацювати на історичній ниві.