Відділ регіональних проблем історії України

кім.212, 216; тел.229-13-88, 228-53-05

	ТРОНЬКО Петро Тимофійович	зав.відділом академік НАНУ
1.	КЛОКОВ Всеволод Іванович	Гол.наук.співр., чл.-кор.НАНУ, д-р.і.н., проф.
2.	СКЛЯРЕНКО Євген Михайлович	пров.наук.співр., д-р іст.наук
3.	ДАНИЛЮК Юрій Зінов’євич	пров.наук.співр., канд.іст.наук
4.	ВЕРМЕНИЧ Ярослава Володимирівна учений секретар	ст.наук.співр., канд.іст.наук,
5.	ГРЕЧИНА Людмила Андріївна	ст.наук.співр., канд.тех.наук.
6.	БАЖАН Олег Григорович	ст.наук.співр., канд.іст.наук
7.	МАНЬКОВСЬКА Руслана Вікторівна	ст.наук.співр., канд.іст.наук
8.	ПОДКУР Роман Юрійович	наук.співр., канд.іст.наук
9	ВАСИЛЬЄВ Валерій Юрійович	ст.наук.співр., канд.іст.наук
10	ВЕРБІЛЕНКО Галина Анатоліївна	мол.наук.співр.
11	ДМИТРУК Володимир Іванович	мол.наук.співр.

Регіонально-історичні дослідження у системі Української академії наук пов’язані з розгортанням в 20-х рр. програми порайонного вивчення України, яку активно обстоював М.Грушевський. Згідно з нею планувалося дослідження у територіальному розрізі всієї України з особливим акцентом на західний регіон. Проте лише дуже невелику частину із запланованого вдалося здійснити. 1929 рік справедливо розглядається в історичній літературі як переломний, такий, що започаткував перехід до директивної історіографії. Трагедія полягала не тільки в репресіях, у знищенні цілих наукових шкіл. Спровоковано було розкол у середовищі самих науковців. Доробок одних очорнювався іншими і знищувався їх руками.

Щодо регіональних досліджень, то всю їх систему було зруйнована “під корінь” разом з очолюваними М.Грушевським історичними інституціями. Одночасно виявилися знищеними й інші регіональні наукові школи — одеська М.Слабченка, харківська Д.Багалія, дніпропетровська Д.Яворницького. Вчинений погром перервав розвиток регіоналістики як мінімум на чверть століття. Хоч окремі вчені на свій страх та ризик досліджували регіональні проблеми історії України, аж до 60-х рр. не існувало ні відповідних організаційних структур, ні наукової координації роботу в цій галузі.

Відновлення системи регіонально-історичних досліджень почалося лише в середині 60-х рр. Воно було пов’язане з роботою над 26-томною “Історією міст і сіл Української РСР”. Академія наук стала базовою організацією для підготовки видання. На роботу з авторськими колективами й редакційними колегіями був спеціально зорієнтований відділ історії міст і сіл Інституту історії АН України (створений в 1963 р.). За традицією, що склалася, вихід у світ цієї праці розглядався як здобуток історичного краєзнавства, хоча варто подивитися на неї ширше, з точки зору вкладу, зробленого авторським колективом у розвиток історичної думки загалом та регіонознавства та локальної історії зокрема. Об’єднання зусиль 100-тисячного авторського колективу, в якому були представлені як фахівці з професорськими дипломами, так і сільські вчителі, само по собі було завданням величезної складності. Але не простіше було виробити та витримати в усіх томах єдину схему відбору, пошуку й розташування матеріалі, єдині критерії їх оцінок. Свою “біографію” в цьому виданні дістали не лише міста та села, але й більші територіальні одиниці — райони, області. Широке громадське обговорення праці в процесі роботи. і після завершення видання дало змогу виявити малодосліджені сюжети, стимулювало науковий пошук у галузі містознавства та пам’яткознавства. З виходом у світ унікальної, величезної за обсягом праці Україна засвідчила високий фаховий рівень своєї регіоналістики й встановила своєрідний рекорд: жодна з тодішніх радянських республік видати щось подібне не змогла.

Не варто, зрозуміло, ідеалізувати доробок авторського колективу “Історії міст і сіл”, як й інших дослідників 60—80-х рр. Канони радянської системи диктували “полегшені” підходи до висвітлення історичного процесу. Все, що не вкладалося в рамки схеми, просто опускалося. Натомість томи наповнювалися найдрібнішими деталями діяльності місцевих партійних і комсомольських організацій. Штампи та заідеологізованість робили нариси про різні регіони, різні міста дивовижно схожими.

Проте для свого часу це видання стало справді унікальним і не мало аналогів у світі. Воно було єдиною працею в Україні, удостоєною Державної премії СРСР. Для узагальнення й розповсюдження досвіду підготовки видання, подальшого розвитку історичного краєзнавства, розробки його теоретичних і методологічних основ було створено науковий підрозділ - відділ історико-краєзнавчих досліджень та відповідно до постанови Президії АН України від 2 березня 1979 р. “Про розвиток історико-краєзнавчих досліджень в Інституті історії АН УРСР”. Очолив його академік НАН України П.Т.Тронько.

На етапі становлення відділу велася робота по перевиданню “Історії міст і сіл Українською РСР” російською мовою. Велика увага приділялася не механічному перекладу тексту, а його творчому переосмисленню, доопрацюванню, доповненням. Таким чином було перевидано томи по Києву, Харківській, Одеській, Запорізькій, Донецькій, Чернігівській, Закарпатській, Дніпропетровській, Сумській, Львівській, Кримській, Миколаївській та Ворошиловоградській областях.

Логічним завершенням роботи по підготовці “Історії міст і сіл” стала публікація монографії голови Головної редакційної колегії видання П.Т.Тронька “Летопись дружбы и братства» (К.,1981), в якій не лише давалася загальна характеристика методики підготовки унікального видання, а й ставилися конкретні завдання на майбутнє.

Чільне місце у роботі відділу займала проблематика вивчення історії промислових та сільськогосподарських підприємств. Зокрема було проведено монографічне дослідження історії київського заводу “Арсенал”. Унікальні документи, виявлені в архівах Російської Федерації, України, спогади ветеранів виробництва дозволили підготувати фундаментальну працю, в якій розкриваються віхи історії одного з найстаріших підприємств України.

Необхідністю з’ясувати місце розробок з історії промислових підприємств у системних історичних дослідженнях було обумовлено підготовку монографії доктора історичних наук Є.М.Скляренка “Історія фабрик і заводів: історіографія проблеми” (К.,1986). Її автор на основі документальних матеріалів, здійснив класифікацію праць історико-заводської тематики, відзначивши їх сильні й слабкі сторони.

Школою відпрацювання методологічних, теоретичних, методичних проблем краєзнавства, відповідного категоріально-понятійного апарату стала робота над масштабною, багатопрофільною працею — Зводом пам’яток історії та культури України. Підготовка томів “Зводу” обумовила в 1984 р. проведення реорганізації відділу. На його базі було створено відділення історико-краєзнавчих досліджень під загальним керівництвом П.Т.Тронька з двома відділами - наукового забезпечення томів “Зводу пам’яток історії та культури” (завідувач - П.Т.Тронько) й історичного краєзнавства (завідувач - доктор історичних наук В.О.Горбик). У 1986 р. відділення історико-краєзнавчих досліджень було реорганізовано у відділ, який очолив В.О.Горбик. Водночас П.Т.Тронько створив проблемну групу з розробки питань теорії та практики історичного краєзнавства.

Одним з пріоритетних наукових напрямків роботи відділу стала розробка проблем пам'яткознавства, охорони історико-культурної спадщини. В зв’язку з цим на особливу увагу заслуговує підготовка спільно з Міністерством культури України й Товариством охорони пам’ятників історії та культури каталога-довідника “Памятники истории и культуры Украинской ССР” (К.,1987). У ньому містилися докладні відомості про всі найцінніші пам’ятки історії, археології, архітектури, монументального мистецтва, що перебували на території республіки.

Вивчення актуальних питань пам'яткознавства сприяло підготовці праць, в яких ґрунтовно досліджувалася діяльність державних та громадських пам'яткоохоронних органів. Заслуговують у цьому відношенні на увагу зокрема праці П.Т.Тронька і В.А.Войналовича “Увічнена історія України” (К.,1992) й О.О.Нестулі “Доля церковної старовини в Україні 1917-1941” (К.,1995).

Першим досвідом у дослідженні вищезгаданої проблеми в українській археографії стала публікація збірників документів з історії пам’яткоохоронної справи. За підтримки Міністерства культури було видано документальний збірник “Історико-культурна спадщина України (ХІХ-ХХ ст.)” (К.,1995). У ньому знайшли відображення питання, пов’язані вивченням і збереженням пам’яток, з діяльністю в цій галузі як наукових товариств, пам’яткоохоронних установ, так й окремих учених та діячів культури.

Здійснюючи розширення науково-дослідної тематики, Інститут історії України в 1990 р. започаткував дослідження декількох нових для вітчизняної історіографії тем. Група співробітників відділу під керівництвом Ю.З.Данилюка приступила до вивчення теми “Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30-40-х - початку 50-х рр. у контексті розробки проблеми регіональної історії (на матеріалах України)”. Масштабні результати роботи, сучасні методологічні підходи до висвітлення проблеми стали передумовою створення спеціального відділу для дослідження репресивної політики радянської влади в регіонах України і підготовки відповідних узагальнюючих праць.

Відділ регіональних проблем історії України створено відповідно до постанов Президії Верховної Ради України від (6 квітня 1992 р.), Кабінету Міністрів України (від 11 вересня 1992 р.) та нормативними документами Президії НАН України. Згідно з останніми основними напрямками науково-організаційної діяльності відділу стала розробка регіональних проблем історії України, осмислення питань теорії й практики історичного краєзнавства, з’ясування його ролі у формуванні національної самосвідомості українського народу. Іншим важливим напрямком діяльності відділу, обумовленим постановами вищих органів державної влади та управління, є здійснення науково-методичного забезпечення й організаційного керівництва підготовкою багатотомної серії книг “Реабілітовані історією”, покликаної глибоко і всебічно з’ясувати витоки та шляхи формування тоталітарної системи, її негативні наслідки для суспільства, повернути українському народові незаслужено забуті імена його державних діячів, вчених, майстрів культури, увічнити пам’ять сотень тисяч наших співвітчизників, що стали жертвами політичних репресій. Ця масштабна робота супроводдується розробкою нових документальних масивів, які раніше були практично недоступні дослідникам, підготовкою нових бібліографічних покажчиків, створенням відповідного “банку даних”.

Даниною поваги і пошани жертвам тоталітарної системи став підготовлений відділом збірник публіцистичних нарисів “Репресоване краєзнавство” (К., 1992). Книга містить 75 нарисів про подвижників краєзнавчої справи, більшості з яких судилося випити до кінця чашу сталінського правосуддя. У праці вперше було введено в науковий обіг розсекречені документи комітетів державної безпеки.

У контексті реалізації державної програми “Реабілітовані історією” відділ виступив ініціатором системної розробки архівів колишніх спецслужб. На основі виявлених й опрацьованих документів було підготовлено фундаментальні збірники статей: “Реабілітовані історією” (Полтава, 1992), “Репресоване відродження” (К.,1993).

Вивчення архівних матеріалів поставило на порядок денний необхідність узагальнення літератури, виданої з проблем політичних репресій в Україні. Відділом спільно з Державною історичною бібліотекою України підготовлено бібліографічний покажчик “Репресії 20-30-40-х - початку 50-х років в Україні” (К.,1992).

Широкий резонанс мав вихід у світ збірника документів “Кримські татари 1944-1994. Статті. Документи. Свідчення очевидців” (К.,1995), виданого до 50-річчя трагічної дати кримськотатарського народу, пов’язаної з його депортацією з території України. Документальній добірці передують фундаментальні статті, в яких розкриваються основні етапи національного руху кримських татар, аналізуються шляхи розв’язання їх проблем на сучасному етапі.

Не залишився без уваги фахівців і збірник документів та матеріалів “Збережемо тую славу. Громадський рух за увічнення історії українського козацтва в другій половині 50-х - 80-х рр. ХХ ст.)” (К.,1997). У ньому висвітлюється діяльність вищих органів державної влади й управління, громадських організацій, окремих дослідників, спрямована на увічнення історії українського козацтва.

Дослідження архівів Служби безпеки України та її обласних управлінь дозволило виявити маловідомі документи і матеріали про співробітництво військово-політичних сил СРСР та США у роки Другої світової війни в процесі здійснення човникових операцій американських ВПС під кодовою назвою “Френтік”. На їх основі відділом підготовлено документальний збірник “Операція “Френтік”. З історії бойової співдружності військово-повітряних сил СРСР і США, цивільного населення України у роки Другої світової війни”(К., 1998).

Унікальним за своїм змістом можна вважати довідник “Пам’ять Биківні” (К.,2000), підготовлений відділом за підтримки Київської міської державної адміністрації. В ньому на основі архівно-слідчих справ називаються імена наших співвітчизників, розстріляних органами НКВС у 30-х рр. та похованих у селищі Биківня, поблизу Києва.

В новому, незнайомому для широкого загалу світлі постали у документальному збірнику “Тернистим шляхом до храму” (К., 1999) життя й діяльність видатного українського письменника О.Т.Гончара. Матеріали збірника дають можливість прослідкувати, як, долаючи опір системи, митець боровся за збереження рідної мови, культури, відстоював інтереси тих, хто пропагував українську ідею.

В ході виконання програми “Реабілітовані історією” у 2000 р. підготовлено і видано ряд індивідуальних монографій. Серед них: О.Г.Бажан та Ю.З.Данилюк “Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х - 1980-ті рр.)”, В.В.Ченцов “Політичні репресій в радянській Україні в 20-ті роки” , О.Г.Бажан й Ю.З.Данилюк “Випробування вірою”, В.І.Очеретянко “Загратована думка”, Р.В.Маньківська “Музейництво в Україні”.

Р.Ю.Подкуром підготовлено монографію “За повідомленнями радянських спецслужб” (К.,2000). У ній на основі широкого кола джерел розглядаються проблеми, пов’язані з формуванням документальних масивів цих спецслужб, подається їх класифікація, загальна характеристика, розкриваються шляхи використання для вивчення політичних, соціально-економічних та культурних процесів у Україні в 20-30-х рр.

Привертає увагу професійно видана монографія Ю.З.Данилюка й О.Г.Бажана “Опозиція в Україні (друга половина 50-х - 80-ті рр. ХХ ст.)” (К.,2000), яка висвітлює історію українського, кримськотатарського, єврейського національних і релігійних рухів, етапи становлення правозахисних організацій, діяльність окремих інакодумців.

Систематично видається журнал “З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ”, у якому відображаються найрізноманітніші аспекти дослідження проблеми репресій в Україні.

Основним напрямком роботи відділу на протязі всього періоду його існування були розробка питань теорії й історії історичного краєзнавства, пошук нових методологічних підходів до вивчення даної проблеми. Наслідком цієї діяльності стала підготовка до друку цінної праці “Историческое краеведение в СССР. Вопросы теории и практики” (К.,1991), у якій висвітлювалися основні етапи в розвитку досліджень з історії рідного краю, діяльність краєзнавчих організацій, аналізувався творчий доробок окремих учених та краєзнавців-аматорів.

Спроби узагальнення великої роботи, здійсненої з метою утвердження краєзнавства як соціального інституту, вивчення, охорони, пропаганди історико-культурної спадщини робилися вже не раз. Тут варто насамперед згадати колективну монографію “Історичне краєзнавство в Українській РСР” (К., 1989). Великий колектив авторів на чолі з П.Т.Троньком визначив місце останнього у системі наукового знання, проаналізував його завдання, специфічність форм і методів, різноманітність форм участі громадськості у краєзнавчій діяльності. Наголошувалося й на негативних чинниках, що перешкоджали дальшому розвитку краєзнавства. В 1995 р. вийшла монографія П.Т.Тронька “Краєзнавство у відродженні духовності і культури. Досвід, Проблеми. Перспективи” (Кам”янець-Подільський). У ній висвітлювалися основні проблеми розвитку краєзнавства. Основна увага приділялася питанням збереження історико-культурної спадщини українського народу, увічнення його багатовікових традицій, становлення наукових та громадських форм дослідження рідного краю.

Важливі методичні функції виконують журнал “Краєзнавство” й періодичний збірник “Історія України. Маловідомі імена, події, факти” (випуски 1-19; К.,1996-2001), у яких висвітлюються актуальні проблеми розвитку регіональних досліджень в Україні.

Для узагальнення величезного досвіду краєзнавчої та пам’яткоохоронної роботи в Україні багато зробив Л.В.Баженов, підготувавши ґрунтовну монографію “Історичне краєзнавство Правобережної України ХІХ - на поч. ХХ ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія” (Хмельницький, 1995). Стан краєзнавчих проблем на межі ХХ і ХХІ століть став предметом дослідження в монографії П.Т.Тронька “Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття” (К.,2000). Автор пропонує своє бачення невирішених питань, перспективних напрямів дослідження краєзнавчої проблематики, оновлення джерельної бази краєзнавства.

Серед останніх публікацій відділу, написаних із застосуванням сучасних підходів до теми та методів дослідження, - монографія Я.В.Верменич “Історична регіоналістика в Україні: спроба концептуального аналізу” (К.,2001). Вона є першою спробою аналізу процесу становлення вітчизняної історичної регіоналістики як наукового напряму. У роботі висвітлюються методологічні й теоретичні аспекти дослідження історії регіонів, пізнавальні та соціокультурні функції підсистеми регіоналістики - історичного краєзнавства.

Починаючи з 1980 р., на базі відділу з рядом вищих учбових закладів регулярно проводяться Всеукраїнські конференції з історичного краєзнавства. На сьогоднішній день проведено - 9 Всеукраїнських й одну Всесоюзну краєзнавчу конференцію. Краєзнавство стало масовим рухом з міцним активом і розгалуженою системою осередків, що обумовило необхідність відродження Всеукраїнської спілки краєзнавців та проведення двох її з’їздів. Зважаючи на необхідність активізації дослідження історії регіонів історії України, відділ виступив ініціатором створення регіональних центрів Інституту історії України НАНУ. Вони існують нині в Черкаській, Полтавській, Донецькій, Запорізькій, Харківській і Хмельницькій областях.

Широкі перспективи для подальшого розвитку регіональних досліджень відкриваються в зв’язку з прийняттям у січні 2001 р. указу Президента України Л.Д.Кучми “Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху”. Перед відділом стоїть завдання розробки концептуальних підходів до вивчення історії міст та сіл на сучасному етапі, програми системного дослідження регіональної специфіки України, створення наукового фундаменту історико-краєзнавчих досліджень.

Сучасне історичне краєзнавство перебуває в складній системі взаємодії з найрізноманітнішими галузями знання, й не лише соціогуманітарного. Принципово нові обрії відкриває перед ним застосування математичного аналізу статистичних матеріалів, контент-аналізу масивів інформації, використання можливостей Інтернету для зберігання і відтворення інформації. Вже сьогодні є реальною можливість активізації краєзнавчих досліджень міст та сіл України шляхом створення в Інтернеті єдиного серверу, який би інтегрував у собі інформацію про електронні ресурси країни з даної проблеми. Сучасні мультимедійні системи дають змогу зберігати на одному диску до 15 томів авторського тексту.

Здійснення цих перспективних напрямків неможливе без підготовки кваліфікованих наукових кадрів. Протягом двох десятиріч у рамках наукових програм відділу було підготовлено й захищено 6 докторських і 30 кандидатських дисертацій. Оптимізації роботи з аспірантами відділу великою мірою сприяє Наукова координаційна рада з проблеми “Історичне краєзнавство”, завдяки якій посилився інтерес молодих науковців до регіональних досліджень. Вони вийшли на якісно вищий рівень осмислення теоретичних та методологічних проблем. Багато зроблено також для висвітлення специфіки репресивної політики радянської влади в регіонах України.

Здатність історичного краєзнавства здолати упередженість старих підходів до нього і зайняти належне йому місце в арсеналі соціогуманітарного знання вирішальною мірою залежатиме від освоєння ним сучасних дослідницьких методів та засобів нагромадження й використання інформації. Без електронних носіїв інформації, банків даних, скоординованих дослідницьких програм ніякий поступ у цій сфері неможливий.

Не меншою мірою майбутнє українського регіонознавства залежить від того, наскільки вдасться в новому тисячолітті зберегти та примножити масовість краєзнавчого руху. Створення праць масштабу “Історії міст і сіл” чи “Зводу пам’яток” вимагає концентрації зусиль десятків тисяч людей, небайдужих до своєї історії, закоханих у неї. Не розгубити цей величезний потенціал, постійно, крок за кроком примножувати його — значить, забезпечити українській регіоналістиці надійне, прогнозоване майбутнє.