Відділ спеціальних історичних дисциплін

кім.505, тел.229-13-89

	ДМИТРІЄНКО Марія Федорівна	зав.відділом д-р іст.наук
1.	ВОЙЦЕХІВСЬКА Ірина Нінелівна	пров.наук.співр., д.і.н.,проф. (сум)
2.	ДЗИРА Ярослав Іванович	ст.наук.співр., к-т філол.наук
3.	МАРКІТАН Людмила Порфиріївна	ст.наук.співр., канд.іст.наук
4.	ХВЕДЧЕНЯ Сергій Борисович	ст.наук.співр., к-т географ.наук
5.	САВЧУК Юрій Костянтинович	ст.наук.співр., канд.іст.наук
6.	ІЩЕНКО Ярослава Олегівна	мол.наук.співр.
7.	ПОПЕЛЬНИЦЬКА Олена Олексієвна учений секретар	мол.наук.співр.
8.	ПЕРКУН Віталій Павлович	мол.наук.співр.
9.	ТОЇЧКІН Денис Віталійович	мол.наук.співр.

12 травня 1994 р. згідно з наказом директора Інституту історії України НАН України академіка В.А.Смолія на базі сектора історичної географії та картографії було створено відділ спеціальних історичних дисциплін (СІД). Саме з того часу бере відлік його власна історія, що прямо пов’язана з тими вимогами й завданнями, які були поставлені перед колективом співробітників інституту в зв’язку з набуттям Україною статусу суверенної держави, що здобула незалежність у серпні 1991 р. Народу потрібна своя справжня історія, вільна від численних перекручень, білих і чорних плям, замовчувань видатних подій, від викреслень з неї прізвищ визначних державних та політичних діячів, учених і представників національної культури. Розкріпачена історична наука, позбавлена ідеологічних наглядачів та диктату з боку правлячої партії, шовіністичних перекручень і міфів, якими щедро рясніли сторінки численних праць, що вихваляли на всі лади соціалістичний устрій, відтепер здобула в Україні прав громадянства. Дослідження у галузі СІД (їх налічується до 80 різних за назвами галузей історичних знань) почали щедро надавати інформацію, яку годі було знайти в наукових розробках попередніх років: про формування території держави, її кордонів в різні історичні епохи; наявність власних грошових знаків – національної валюти; про створення за часів української революції й національно-визвольних змагань державних нагород (початок ХХ ст.), військових відзнак; унікальні новознайдені документи, що свідчили про розвиток науки та мистецтва тощо, тобто про все те, що становило об’єкт і предмет дослідження спеціальних історичних дисциплін.

Цілком усвідомлюючи той факт, що впродовж понад 70 років історична наука в Україні, знаходячись на узбіччі суспільного життя, розвивалася, відчуваючи постійний ідеологічний тиск з боку партійних органів, які, власне, й визначали “актуальність” досліджень з провідної наукової тематики, дирекція інституту звернула увагу співробітників відділу на необхідність розширити джерельну базу праць за рахунок залучення нових джерельних комплексів. Саме розробки у галузі СІД відкривали перспективу введення до наукового обігу тих з них, які залишалися доти незайманими з міркувань їх “націоналістичного” походження, а якщо і згадувалися, то з відповідним клеймом. Хоча всім та кожному відомо: джерел зі знаком “мінус” не існує, всі вони, створені в певний час (хронологічна ознака), у визначеному місці (історико-географічна ознака), з певною метою (ознака наявності інформації певного спрямування й насиченості), окремою владною структурою, організацією, установою чи особою (ознака приналежності за походженням), несуть інформацію про плин історичного процесу, фіксують багатогранне і різнопланове життя суспільства, його громадян за допомогою фактів, які розкривають зміст подій та явищ, властивих кожному з етапів розвитку цивілізації та їх значення.

Необхідно зазначити, що відділ спеціальних історичних дисциплін створено не на порожньому місці. У 60-70-ті рр. ХХ ст. в республіці почали швидко розвиватися історико-географічні й картографічні дослідження у зв’язку з прийняттям на урядовому, академічному та університетському рівнях рішення про створення Національного атласу України в трьох томах. Перший з них було присвячено природним умовам і ресурсам, другий – економіці й культурі, третій – історії України та українського народу. У той час проводилися конференції картографів, наукові симпозіуми, друкувалися наукові збірники. Інститутом історії було видано “Український історико-географічний збірник (Вип.1. – К., 1971, обсягом 15 др.арк.; Вип.2. – К., 1972, обсягом 17 др.арк.). У його статтях розглядалися питання історичної географії України з давніх часів та матеріали, присвячені створенню науково-довідкового атласу “Історія українського народу й Української РСР” (Атлас неодноразово змінював свою назву, що зафіксовано у документах архіву інституту). Одночасно на сторінках “Українського історичного журналу” ставилися дискусійні питання щодо структури і списку карт історичного тому атласу. В дискусіях брали участь учені з Росії, Молдови, України. У 1978 р. перший том науково-довідкового атласу, присвячений природним умовам та ресурсам України, було надруковано. Це стало визначною подією в житті республіки, оскільки картографічна інформація такої насиченості, компетентності й повноти подавалася вперше.

Вихід тому стимулював розвиток історико-картографічних досліджень у рамках академічних інститутів і вузів України. Ці дослідження відкривали можливість для комплексного підходу при вивченні питань наслідків взаємодії природного середовища та людського суспільства на різних етапах розвитку останнього.

Нагадаємо, принагідно, що історична наука, як і кожна з галузей знань, може розвиватися й виконувати покладені на неї завдання тільки за умов одночасної розробки всіх її періодів та напрямків, у тому числі історико-географічного.

Історична географія за своєю сутністю має міждисциплінарний характер й охоплює широке коло питань, пов’язаних з фізичною, соціально-політичною, економічною, етнічною географією і розвитком культури. Саме багатогранність історичної географії мала знайти якомога повне відображення в Атласі історії УРСР. Створення історичної карти – справа не з легких. Фахівці-картографи повинні були мати для роботи достатньо розроблені та детально опрацьовані формуляри для кожної з понад 300 визначених для історичного атласу карт. Тому до роботи над атласом було залучено всіх провідних учених інституту, викладачів вузів, дослідників окремих історичних періодів і важливих тем.

Визначальна роль в історичній географії належить методології й методиці дослідження, джерельній базі, які забезпечують комплексним картографічним матеріалом конкретні регіони, віднесені до певного історичного періоду. Тому вчені зосередили увагу на пошуку історико-географічних фактів, які стали визначальними в обгрунтуванні змісту атласу та визначенні назв карт, сформованих за хронологією у певних розділах, що склали врешті й структурну основу Атласу Історії України. Складність дослідницької роботи полягала в тому, що землі українського етносу впродовж століть перебували у складі різних державних утворень. Навіть при наявності держави назва “Україна” не поширювалася на всі етнічні землі українців. Неодноразові зміни кордонів суміжних держав внаслідок численних війн призводили до змін приналежності українських теренів, що суттєво впливало на соціально-економічний, суспільний і культурний розвиток їх поселення. Навіть у часи існування державності далеко не всі етнічні українські землі вдавалось об’єднати в єдиній державі.

При створенні оригінальних карт адміністративно-територіального поділу та населення на певний хронологічний період часто-густо важко було знайти джерела, які б піддавались співставленню у часі (це стосується зокрема переписів останнього). Крім того, джерела здебільшого було представлено на іноземних мовах (польською, німецькою, угорською, румунською). В один і той саме період були різними за назвою одиниці адміністративно-територіального поділу тих українських земель, що входили до могутніх держав-сусідів. Отже, вченим довелося негайно братися за розробку малодослідженої тематики, одночасно вирішуючи численні проблеми, які були пов’язані з необхідністю навчитися мислити, як того вимагала історична географія, а картографам – опановувати історію.

В 1979 р. у відділі джерелознавства й допоміжних історичних дисциплін (зав. відділом д.і.н., проф. П.Калениченко) було створено неструктурну групу з історичної географії та картографії під керівництвом члена-кореспондента АН УРСР, професора Ф.П.Шевченка. На ІІ квартал 1979 – ІІ квартал 1984 рр. групі було заплановано розробку наукової теми “Історична географія і картографія”. Тему було віднесено до тематики державного значення й включено до народногосподарського плану, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 19 травня 1979 р. та розпорядженням Президії АН УРСР від 5 червня 1979 р. До складу групи ввійшли 6 осіб – член-кореспондент АН УРСР Ф.Шевченко, с.н.с., к.т.н. О.Маркова, с.н.с., к.і.н. О. Молодчиков, м.н.с., к.і.н. Т.Балабушевич, м.н.с. Є.Степанович і ст.інж. Л.Пономаренко. З 19 липня 1979 до 14 листопада 1982 р. в заочній аспірантурі навчався Г.Боряк.

Метою визначеного дослідження стала наукова розробка концепції першого фундаментального історичного атласу з давніх часів до сьогодення. У перші роки проводилася велика організаційна, координаційна (в рамках СРСР, України, Інституту історії) й науково-методична робота по визначенню структури атласу, його авторського колективу, розробки формулярів та джерелознавчих записок, принципів укладання, створення списку карт, їх оформлення, підготовки картографічної основи і програми для складання авторських ескізів та багато іншого. Співробітники групи не тільки виправляли і редагували оригінали авторських формулярів, а й часто самі їх розробляли. З вересня 1979 р. до групи було прийнято двох випускників КДУ ім. Т.Шевченка, стажистів-дослідників Н.Білокінь (Пасюк) та В.Суховія, які розпочали роботу над створенням авторських ескізів карт під керівництвом О.Маркової, котра як фахівець розробляла картографічні формуляри і легенди карт.

Співробітники групи публікували чимало матеріалів про результати своїх досліджень, зокрема розвідки Ф.Шевченка становили 5,5 др.арк.

Група також, провела підготовку картографічного матеріалу для багатотомної “Історії УРСР”. Усього до цього фундаментального видання вміщено 101 карту, створену співробітниками групи й картографами.

1980 р. продовжувалася робота з підготовки формулярів і ескізів карт, вивчалися особливості їх складання, багато з яких були оригінальними, а також архівні, картографічні та інші джерела інформації.

З вересня 1980 р. групу історичної географії й картографії поповнили ще дві випускниці КДУ, які стали стажистами-дослідниками, – В.Гирявенко (Петрунькіна) і Н.Скрябінська (Грехова). В кінці року до групи включили старшого інженера-картографа, підполковника у відставці О.Білоцерківського - фахівця зі складання карт з військової тематики. Т.Балабушевич одночасно брала активну участь у підготовці монографії “Балканістика в УРСР”.

Впродовж 1981 р. співробітники групи в складі відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін (зав. відділом – д.і.н., проф. А.В.Санцевич) постійно виступали з доповідями на наукових конференціях, симпозіумах (Ф.Шевченко, О.Маркова), оприлюднювали свої досягнення, пов’язані зі створенням перших оригінальних карт, читали лекції, присвячені 1500-річчю Києва та, згідно велінню часу - 110-річниці з дня народження В.Леніна (Є.Степанович, Л.Пономаренко).

Протягом того ж року співробітники групи розробляли й складали історичні формуляри та карти, що відображали процеси формування території України й її заселення у різні історичні часи, починаючи з періоду фіксованої появи людини на цих землях. До складу групи увійшов м.н.с. Ф.Шабульдо.

Наприкінці 1981 р. побачив світ підготовлений групою республіканський міжвідомчий збірник “Історичні дослідження. Вітчизняна історія”. Вип. 7. (К.: Наук. думка, 1981. - 101 с.). Відповідальним редактором був Ф.П.Шевченко. У збірнику знайшло висвітлення питання історичної географії та картографії України з давніх часів, значна увага приділялася матеріалам, присвяченим створенню першого Атласу Історії України (в анотації він має вже назву “Історико-географічний атлас УРСР”), змісту картографічних і історико-географічних дефініцій.

У тому ж р. вийшов друком збірник “Історичні дослідження. Вітчизняна історія”. Вип. 8. (К.: Наук. думка, 1981. –122 с.), в якому висвітлено ряд питань методики й джерелознавства історичної та соціально-економічної географії, оприлюднено методику складання карт з історії України XVIII-XIX ст., картографічні принципи розробки Атласу тощо.

5 травня 1982 р. на базі групи створено cектор історичної географії й картографії, що став структурним підрозділом відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін. Керівництво ним здійснював член-кореспондент АН УРСР Ф.Шевченко. Підставою для його створення стала Постанова Бюро відділення історії, філософії й права АН УРСР від 17 лютого 1982 р.

До складу сектора ввійшли 13 співробітників (6 науковців різного фаху, 6 картографів і 1 лаборант). На той час наукова розробка карт та створення авторських оригіналів становила майже 50% усього обсягу Атласу історії України.

Співробітники сектора продовжували публікувати наукові статті, виступали на конференціях, брали участь як постійні члени в роботі Міжнародного комітету славістичних досліджень (Париж, 1982 р. – Ф.Шевченко), Комітету створення національних атласів (Москва, 1982 р. – О.Маркова), проводили лекційну роботу (Т.Балабушевич, Є.Степанович). Тоді ж Н.Грехова і В.Гирявенко були переведені на посади інженерів-картографів (з 6 жовтня1982 р.).

1983 р. науковці й картографи продовжували роботу над історичним атласом. Вони готували і редагували формуляри, складали історичні карти. Постановою Президії АН УРСР від 25 листопада 1983 р. наукову роботу над атласом віднесли до категорії – “важливіша тематика”.

Тривала робота і над картами до колективної монографії “История УССР” (рос. мовою). Ф.Шевченко керував роботою над дисертаційними дослідженнями Г.Боряка, К.Колибанової, О.Тодійчук, Ф.Шабульда, В.Рум′янцевої (дві останні захищено в 1983 р.). О.Маркова була керівником дипломної практики 5 студентів географічного факультету КДУ (1 липня – 15 жовтня).

У травні співробітниками сектора проведено представницький науковий семінар з історичної географії й картографії. В ньому брали участь фахівці з Києва, Львова, Дніпропетровська, Москви, Ленінграда, Кишинева та інших міст Союзу й України. Науковці доповіли про результати своєї роботи над створенням історичного атласу. На семінарі було однозначно вказано на високу результативність їх праці, підкреслено небувалий доти рівень розвитку історичної географії в Україні. Всього на семінарі були присутні понад 150 осіб. Того ж 1983 р. вийшла друком книга “Балканистика в Украине. 1917-1980 гг.”, серед її авторів - Т.Балабушевич.

1984 р. сектор продовжував вивчення проблеми “Історична географія і картографія”. Метою дослідження було завершення наукової роботи та підготовка карт до Атласу історії України (складання, узгодження, редагування, уточнення авторських формулярів, підготовка авторських ескізів карт, їх рецензування, коректура, виправлення). В результаті складено 101 карту І частини атласу “Карти подій і явищ на українських землях з давніх часів до початку ХХ ст.”. Ця частина включала 5 розділів: Вступний розділ. Старовинні карти. Природні явища; Первісний і рабовласницький устрій. Східні слов’яни і зародження феодальних відносин – 500 тис. р. до н.е. – Х ст. н.е.; Україна в ІХ-XVIII ст.; Україна в період кризи феодально-кріпосницької системи і розвитку капіталізму; Україна 1900-початку ХХ ст. Кожному розділу передували підготовлені у секторі пояснювальні тексти й численний ілюстративний матеріал. Всі оригінальні карти мали коментарі.

З ІІІ кварталу 1984 р. (до ІV кварталу 1987 р.) сектору було відкрито для опрацювання нову тему під назвою “Історико-географічні дослідження України”. Мета роботи – створити на основі комплексу різноманітних джерел капітальну картографічну працю з історії України, присвячену закономірностям розвитку радянського суспільства, а також передати на виробництво І частину атласу. Одночасно розпочато роботу над його ІІ частиною. Науковці та картографи працювали над підготовкою відповідної документації: програми, макета компонування, редакційних приміток, формулярів, умовних позначень.

Всі карти Атласу історії України (частина І) були направлені в провідні наукові установи СРСР і пройшли там рецензування (внутрішнє – Ін-ті історії, Ін-ті марксизму-ленінізму при ЦК КП України, КДУ, Ін-ті суспільних наук у Львові, зовнішнє – Інституті історії СРСР, Інституті військової історії, МДУ й ін.). Всі рецензенти відзначили високий науковий та картографічний рівень складених історичних карт і висловилися за необхідність їх публікації (після виправлення зауважень).

На час завершення наукової теми (IV кв.1984 р.)було захищено дві дисертаційні роботи (Ф.Шабульдо й Є.Степанович), опубліковано три випуски історико-географічних збірників.

1985 р. ознаменувався затвердженням нової теми відділу, в якому перебував сектор, “Допоміжні історичні дисципліни. Історіографія і теорія”. Науковці сектора взяли участь у написанні окремих розділів колективної монографії , що була надрукована у 1988 р.-«Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория.-К.Наук.думка,1988.-278с.

Продовжувалася робота по складанню ІІ частини Атласу історії України, присвяченої історії радянського суспільства. Над нею (підготовка та редагування формулярів, складання карт й їх рецензування) працювали Ф.Шевченко, О.Маркова, Т.Балабушевич, М.Дмитрієнко (працює в секторі з 1985 р.), Є.Степанович, картографи – В.Гирявенко, Н.Пасюк, Н.Грехова, О.Ковальчук.

Вийшов друком збірник наукових статей “Історичні дослідження. Вітчизняна історія”. Вип. 11. (К.: Наук. думка, 1985. – 95 с. – 9,9 др.арк.). У ньому на основі значного фактичного матеріалу висвітлено питання соціально-політичного та культурного розвитку України, адміністративно-територіального устрою окремих її регіонів. Основний акцент зроблено на питаннях історичної картографії.

У видавництво було передано дві підготовлені науковцями монографії: Є.Степанович “Становлення і розвиток вищої спеціальної освіти на Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст. (10 др.арк.) та Ф.Шабульдом “Землі Південно-Західної Русі в складі Великого князівства Литовського – 20-90-ті роки ХІV ст. (10 др.арк.), які незабаром з’явилися друком.

У 1986 р. результатом роботи над темою “Історико-географічні й картографічні дослідження в УРСР” (керівник – Ф.Шевченко; ІІІ кв. 1984 – ІV кв. 1987 рр.) стала передача на виробництво до картографічної фабрики (м.Вінниця) першого в Україні науково-довідкового, комплексного Атласу історії України, частина І (101 карта, коментарі, ілюстрації). Науковці продовжували підготовку формулярів і карт для його ІІ частини. Було розпочато копітку координаційну роботу з фахівцями картографічної фабрики, які займалися створенням складальницьких оригіналів карт, а також по рецензуванню та коректурі їх у Києві. Передачу Атласу історії України, частини І на виробництво до Вінницької фабрики відділ вважає необачністю й великою помилкою геодезії та картографії при РМ СРСР через те, що в редакторів і картографів цього закладу був відсутній будь-який досвід складання історичних карт. Це призвело до припущення багатьох помилок, яких можна було б уникнути за умов виготовлення карт на Київській картографічній фабриці. Всі численні намагання дирекції Інституту історії передати друкування до Києва категорично заперечувалися Москвою, яка виділяла кошти на підготовку атласу із союзного бюджету.

Тривала координація наукових досліджень з АН СРСР, АН УРСР, вузами країни з питань загальної концепції всесвітньої та вітчизняної історії, методики історичних досліджень і спеціальних історичних дисциплін.

Нарешті, 1987 р. співробітники сектора завершили наукову розробку карт Атласу історії України (частина ІІ): “Україна. Початок ХХ ст. – 90-ті роки”. Для видання вони підготували 150 унікальних за значенням й інформацією карт. Пізніше, після 1991 р., їх список відповідно скоротився до 93 назв. Атлас попередньо мав складатися з 5 розділів (за хронологією 1917-1920; 1921-1941; 1941-1945; 1945-1960; 1960-90-ті рр., а у межах періоду матеріали класифікувалися та комплектувалися за тематикою). В картографічній формі там відображено події з початку ХХ ст. – до 90-х років: боротьба України за свою незалежність, національно-визвольні змагання, приєднання частини українських земель до складу УРСР, розвиток економіки і культури, участь республіки у Другій світовій війні, відбудові народного господарства в післявоєнні роки, а також у будівництві БАМу, створенні Тюменського нафтогазового комплексу, освоєнні цілинних земель й ін.

Співробітники сектора проводили коректуру штрихових проб атласу (Частина І), які надходили після їх виконання картографічною фабрикою з численними помилками. Зміни, що сталися в українському суспільстві, закономірно визначали напрямки додаткової роботи над вступними текстами, які передували розділам. Вони вплинули на зміст відповідних коментарів до окремих оригінальних карт. Тому саме на цьому було зосереджено увагу науковців сектора. До Частини ІІ підготовлено макет компонування, програму, редакційні зауваження до формулярів та карт. Співробітники розпочали доопрацювання окремих карт частини І атласа вже на стадії штрихових і кольорових проб, що було зумовлено появою нових матеріалів.

Координаційна робота з науковцями КДУ, інститутами АН УРСР, архівами та бібліотеками тривала з метою виявлення нових джерел для складання оригінальних карт. Вона йшла в напрямку участі у роботі редколегії по підготовці до друку праць Географічного товариства УРСР (О.Маркова), в засіданнях Наукової ради з історичної географії й картографії СРСР (Ф.Шевченко, О.Маркова). Тоді ж захистили свої дисертаційні дослідження Г.Боряк, Г.Кисіль, С.Буховець.

У той період колектив сектора плідно працював над написанням текстів до УРЕ. Великого напруження вимагало також рецензування атласів областей УРСР, які створювалися в регіонах.

Науковці відділу співробітничали з рядом навчальних закладів. Так, О.Маркова керувала практикою 4 студентів КДУ. Як фахівця вищої кваліфікації її було обрано секретарем Наукової ради з картографії при Президії АН УРСР.

Всі наукові співробітники продовжували читати лекції по лінії товариства “Знання”, брали активну участь у конференціях.

4 жовтня 1987 р. відділ джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін очолив Ю.Пінчук (3 жовтня 1986 р. він захистив докторську дисертацію). Член-кор. АН УРСР Ф.Шевченко затверджено на посаді головного наукового співробітника.

Серед публікацій науковців, що з’явилися тоді друком у видавництві “Наукова думка”, слід назвати монографію Ф.Шабульда “Землі Південно-Західної Русі в складі Великого князівства Литовського” (К.,1987.-12,9 др.арк.), у якій досліджено історію переходу українських земель – Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини під владу Литви та боротьбу проти Золотої Орди за возз’єднання всіх земель Русі в єдину державу.

1988 р. згідно з Постановою Президії АН УРСР (від 11/24 грудня 1987 р.) з І кв. 1988 – по ІV кв. 1990 р. сектору визначена для опрацювання нова тема “Дослідження проблем історичної географії й створення учбових атласів України”. Виконавцями її стали науковці Ф.Шевченко, М.Дмитрієнко, О.Маркова, О.Молодчиков, Т.Балабушевич, Є.Степанович і картографи В.Гирявенко, Н.Грехова, Н.Пасюк, О.Ковальчук. Метою цього наукового проекту були розробка учбових атласів з історії України для середньої школи, а також дослідження проблеми адміністративно-територіального устрою українських земель в окремі періоди, економіки та культурних процесів. Тривала також робота з Вінницькою картографічною фабрикою по виправленню штрихових і кольорових проб карт атласу (Частина І).

У секторі, як провідній установі в республіці у галузі історичної географії, проходили практику 5 студентів-дипломників з КДУ (керівник О.Маркова).

1988 р. дирекцією інституту прийнято рішення про видання ІІ частини атласу окремими випусками, що дозволило б прискорити вихід унікального видання в світ. Першим запропоновано було опублікувати випуск “Адміністративно-територіальний поділ українських земель. 1917-1990-ті рр.,” на 47 сторінках атласного формату якого розміщено 22 карти, а також тексти, ілюстрації, коментарі до карт. Цей випуск у завершеному вигляді знаходиться на Вінницькій картографічній фабриці. Метою даного дослідження було показати залежність змін адміністративно-територіального поділу України від авторитарної політики центру й адміністративно-командної системи, що призводила до перерозподілу етнічних територій без наукового обгрунтування і врахування історичного досвіду, зокрема віками складених національно-територіальних традицій та економічних зв’язків. Однак, роботу над Атласом історії України взагалі було припинено в 1995-96 рр. через брак коштів у НАНУ.

У березні 1988 р. в ІНІСН (Інституті наукової інформації з суспільних наук) АН СРСР (№№ 33118 й 33084) депоновано рукописи Т.Балабушевич “Аграрна історія Галичини в другій половині ХVІІІ ст. (240 с.) й Є.Степанович “Вища спеціальна освіта на Україні” (228 с.).

Науковці сектора провели роботу, пов’язану з розробкою принципів складання учбових атласів з історії УРСР для середньої школи, координуючи її з Міністерством освіти республіки. Було складено план-проспект історичного атласу для 7-го класу. Сектор підготував та видав збірник наукових праць “Історико-географічне вивчення природних і соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних процесів України від найдавніших часів до сьогодення” (К.:Наук.думка,1988.–110 с.-9,3 др.арк.), де Ф.Шевченко виступив відповідальним редактором. Матеріали збірника присвячено відображенню засобами історичної географії соціально-економічних, суспільно-політичних і культурних процесів на теренах України від найдавніших часів до сьогодення. Співробітники сектора брали участь у написанні розділів до колективної монографії відділу “Вспомогательные исторические дисциплины: историография и теория” (К.:Наук.думка,1988.–278с.–16,8др.арк.). О.Молодчиков та Ф.Шевченко написали – гл.3, О.Маркова – гл.4, Т.Балабушевич – гл.5, Є.Степанович – гл.13.

1989 р. науковці продовжували вивчення ряду питань історичної картографії, пов’язаних зі створенням учбових історичних атласів УРСР для шкіл. Розроблено план-проспект атласу з історії України для 8-го класу середньої школи. Провадилася робота по виправленню кольорових проб Атласу історії України. На картографічну фабрику передано додатково ряд ілюстрацій й доопрацьовані авторські тексти.

На 1990 р. припадає завершення планової теми. Внаслідок її дослідження підготовлено план-проспект атласу історії України для 9-го класу середньої школи. Проведено наукову розробку й складено “Атлас історії для середньої школи”, концепцію якого узгоджено з Міністерством освіти України (27 карт з ілюстраціями і текстами). Вивчення змін адміністративного поділу українських земель – від часів Київської Русі до 80-х років ХХ ст. - дозволило здійснити комплексне дослідження їх політичного підпорядкування та адміністративного поділу в складі різних держав. Була спроба надрукувати названий атлас у Тернополі, проте, не зважаючи на те, що картографи виконали всі вимоги видавництва, за браком коштів він не побачив світ.

Вийшов з друку збірник наукових праць, підготовлений науковцями сектора, “Географічний фактор в історичному процесі” (К.:Наук.думка,1990.–178с.–12,38 др.арк.). У ньому розглядаються питання історичної географії й картографії УРСР, аналізуються методика створення історичного атласу, розробка конкретних карт за представленою інформацією з публікацією авторських оригіналів, досліджуються історичні міста та оборонні споруди ХVІІ – ХVІІІ ст., історичні й картографічні джерела, що є основою для створення карт регіонів.

Нова тема сектора “Дослідження проблем історичної географії та картографії. Адміністративно-територіальний поділ України” (термін виконання – І кв. 1991 – ІV кв. 1993 рр.) передбачала вивчення історичної демографії й питань історичної географії, які мали забезпечити фактичним матеріалом окремі теми атласу. Співробітники продовжували роботу по коректурі кольорових проб Атласу історії України (Частина І), яка дуже уповільнилася в зв’язку з нестачею коштів на його видання.

24 серпня 1991 р. Україна спеціальним Актом проголосила свою незалежність. Його схвалила переважна більшість населення 1 грудня 1991 р. за всенародним референдумом. Почався новий етап розвитку СІД, оскільки відтепер на джерела спецдисциплін можна було звертати увагу без огляду на ідеологічну упередженість. Суттєво пожвавилися роботи в галузі досліджень з історичної географії, демографії, картографії та інших спеціальних історичних дисциплін за рахунок великого ентузіазму вчених, що прагнули якомога швидше дослідити джерельні комплекси, на які доти було накладено табу: система нагород, українська валюта 1917-20 рр., вітчизняна сфрагістика й геральдика.

Сектор історичної географії й картографії (зав. сектором з травня 1990 р. д.і.н. М.Дмитрієнко) перебував у складі відділу української історіографії та допоміжних історичних дисциплін й налічував тільки 4 наукових співробітники: М.Дмитрієнко, О.Маркова, Т.Балабушевич, Є.Степанович та 3 картографи: Н.Пасюк, В.Гирявенко, Н.Грехова. Вони продовжували вивчати адмінподіл України кінця ХІХ – кінця ХХ ст., етнічний склад й зміни населення в Україні за переписами 1897, 1926, 1959 й 1989 рр., кордонів останньої.

У 1992 р. внаслідок інтенсивної роботи над плановою темою науковці змогли поглиблено вивчити територіальні зміни і кордони України. Оскільки дана проблема стала чи не провідною в засобах масової інформації й громадськість потребувала нагального роз’яснення цілого ряду питань, пов’язаних з приналежністю українських земель до інших держав, науковці сектора – М.Дмитрієнко, Т.Балабушевич, В.Бузало (з травня 1990р.), О.Маркова за участю співробітників інших відділів інституту (В.Боєчко, Б.Захарчук) провели у прямому ефірі Українського радіо цикл авторських передач “Формування території й кордонів України”. Одночасно вони прочитали курс лекцій з даної тематики в керівних структурах СБУ, МВС, для керівників підрозділів військ Комітету охорони державного кордону та у частинах Збройних сил України.

Відродження в Україні державності поставило перед істориками – фахівцями СІД на порядок денний актуальні питання щодо розробки атрибутів державності – нагородної системи, атрибутів влади, національної символіки й емблематики, дизайну майбутньої національної валюти. Однак без знання історичного досвіду у цьому напрямку, без фундаментальних праць з переліченої тематики, які б містили дослідження, базовані на вивченні та аналізі джерел з вітчизняної фалеристики (нагороди), боністики (гроші), сфрагістики (печатки), вексилології (прапорництва), уніформології, зброєзнавства, медальєрики й інших спеціальних історичних дисциплін було неможливо виконати практичні завдання, що постали перед науковцями в галузі створення державної атрибутики.

Саме на початок 90-х рр. припадає інтенсивна робота науковців сектора, спрямована на посилене вивчення історії, розвитку і становлення комплексу СІД, та, що головне, їх джерел, незнаних навіть фахівцям. Такий стан джерельної бази спеціальних історичних дисциплін зумовлений тим, що більшість унікальних за значенням, змістом, інформацією пам’яток нашої державності, у тому числі герби, національна валюта, нагороди й супутні документи, перебували 70 останніх років в архівах під грифом заборони, розцінені як “націоналістичні” витвори у часи, які відтепер гордо почали називатися часом революційних змагань, національною революцією.

Першим кроком на шляху осягнення джерельних комплексів СІД, розробки й вивчення історії спецдисциплін в Україні стало написання науковцями сектора і видання навчального посібника для студентів гуманітарних вузів “Специальные исторические дисциплины” за редакцією В.Замлинського та М.Дмитрієнко (К.: Мин-во образования Украины, 1992. – 323 с.). Авторами його стали М.Дмитрієнко, Т.Балабушевич, В.Бузало, І.Войцехівська, Л.Маркітан (перейшла на роботу у відділ в липні 1994 р.), О.Маркова, Є Степанович, ряд співробітників відділу історіографії інституту й КДУ. У даній праці вперше в світовій та вітчизняній практиці вчені взяли на себе сміливість вголос сказати про унікальне значення джерел СІД для вивчення актуальних питань вітчизняної історії. Під одним, так би мовити, дахом науковці зібрали відомості відносно історії 60 спеціальних історичних дисциплін, важливі дані про наявність джерельних комплексів – речових, писемних, зображувальних, фонетичних, які завдяки своїй прямій і прихованій інформації, своєрідним засобам та формам фіксації фактів і подій дійсності містили знання щодо перебігу історичного процесу на українських землях. Пам’ятки геральдики давали підстави стверджувати про наявність автохтонного походження символіки та емблематики, пріоритет саме вітчизняних знакових систем, які періодично зазнавали відповідного впливу сусідніх державних утворень у час, коли етнічні землі українців підпадали під їх владу. В книзі, яку сміливо можна назвати новаторською, автори не тільки, йдучи за хронологією, вперше у вітчизняній практиці спромоглися дати оцінку ряду унікальних пам’яток, а й, розглядаючи в історіографічних оглядах ступінь наукової розробки кожної із СІД, їх історію, не обійшли питань, які, на їх думку, вимагають дальших фундаментальних досліджень. У ряді рецензій на посібник вчені з різних регіонів відзначали сміливість задуму інституту, їх плідну велику роботу, внаслідок якої викладачі та студенти отримали можливість дізнатися про дослідження в галузі спеціальних історичних дисциплін, уперше познайомитись з можливістю отримувати фактичні дані за допомогою інформації унікальних джерел.

Як на досягнення у науково-організаційній роботі учених сектора можна вказати на результативність об’єднання навколо останнього фахівців СІД з провідних дослідних і вищих навчальних закладів України. Саме співробітництво з вченими кафедри джерелознавства й архівознавства Київського державного університету ім. Т.Шевченка (тепер – Київськиї національний університет імені Тараса Шевченка), особливо проф. В.О.Замлинським та доц. І.Н.Войцехівською, стало запорукою успішного виконання важливого названого дослідного проекту.

Того ж 1992 р. вийшов друком наступний випуск збірки наукових праць співробітників сектору “Історико-географічні дослідження в Україні” (К.: Наук. думка, 1992. – 122 с., 8,6 д.а.), у якій опубліковані розробки з важливих тем історичної географії, зокрема стосовно адміністративно-територіального поділу УРСР з 1917 по 80-ті рр. ХХ ст. (історико-картографічний аспект), розкрито зміст давніх історичних карт Східного Поділля, зокрема їх інформацію про флору, наявну геральдику й іконографію, досліджено картографічний літопис Лаврських печер, історію м.Батурина – гетьманської столиці, проблеми історії формування території козацької держави тощо.

Свою монографію “Аграрна історія Галичини. ІІ пол.XVIII ст.” (К.: Наук. думка, 1993. – 11 др.арк.) опублікувала Т.А.Балабушевич.

Оскільки сектор традиційно продовжував дослідження у галузі історичної географії, то наступною темою для нього(І кв. 1994 – IV кв. 1996 рр.) було визначено: “Картографія в розвитку історичних досліджень”. Її виконавцями були 3 науковці (М.Дмитрієнко, О.Маркова, С.Хведченя (працював в секторі з 1 березня 1993 р.) і 2 картографи (Н.Пасюк, Н.Грехова).

Слід зазначити, що на протязі свого існування співробітники сектора брали активну участь у різного рівня 50 наукових конференціях, виступали з дискусійних питань розвитку історичної науки. Ними опубліковано до 200 статей, тез, повідомлень та доповідей у фахових географічних, історичних і демографічних збірниках.

12 травня 1994 р. на базі сектора історичної географії й картографії, як уже зазначалося, було створено відділ спеціальних історичних дисциплін. До його складу ввійшли: М.Дмитрієнко – зав.відділом, В.Бузало, О.Маркова, картографи Н.Грехова та Н.Пасюк. Організація відділу, як самостійного наукового підрозділу Інституту перш за все була щільно пов’язана з набуттям Україною статусу незалежної, суверенної держави і стала велінням часу. Це свідчило про зростаюче значення спецдисциплін, які є невід’ємною складовою частиною історичної науки як комплексної системи. Джерела СІД – це та основа, на якій базуються всі фундаментальні дослідження з різних галузей знань, оскільки без залучення всього комплексу різних типів джерел – матеріальних (речових), усних, писемних, зображальних, фонетичних та численних видів інших носіїв інформації неможливо далі розвивати історичну науку в цілому.

Життя, розвиток суспільства, розбудова Української держави наполегливо вимагали відновлення національних символів й атрибутів, які б презентували національно-державницьку ідею, адаптовану до офіційної ідеологічної доктрини країни у спеціальній формі. За своїм походженням і змістом нова атрибутика повинна була включати усталені віками символіку та емблематику, традиції народу, сприяти формуванню національно-державної свідомості громадян.

З моменту створення відділу було визначено й основні напрямки його роботи та провідну, актуальну проблематику, яка й визначила його діяльність. Це – дослідження історії спеціальних історичних дисциплін, ступінь вивчення кожної з них, особливості методичних прийомів та методології, історіографія проблеми, з’ясування цілої низки теоретичних питань, пов’язаних з термінологією СІД, узагальнення на науковому рівні всього, що зроблено в їх галузі в Україні, не залишаючи осторонь і світовий досвід. Передбачалося, що відділ видаватиме серію монографічних досліджень, а всі нові наукові розробки мають бути опубліковані у вигляді наукових статей та розвідок у започаткованому періодичному виданні “Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії й методики” та збірці наукових статей “Історико-географічні дослідження в Україні”, а також у засобах масової інформації – часописах та газетах. З метою ознайомлення з основною літературою з СІД видавати зведені бібліографічні довідники-покажчики “Спеціальні історичні дисципліни”, брати активну участь у конференціях, читаннях лекцій, виступах по радіо та на телебаченні.

Першою науково-дослідною плановою темою щойно створеного відділу була: “Картографія й її вплив на розвиток історичних досліджень” (1994 – 1996 рр.), яка могла б узагальнити результати багаторічних досліджень, що проводилися в секторі історичної географії та картографії. Метою роботи було: наукова розробка комплексу навчальних карт з історії України; дослідження історії адміністративно-територіального поділу і розміщення населення, зокрема іноетнічних меншин в Україні, науково-дослідницьке й організаційне забезпечення підготовки до видання науково-довідкового Атласу історії України (Частина ІІ, Вип.1).

Основним науковим інструментарієм дослідження теми передбачалося синтетичне поєднання історико-картографічного, аналітичного та порівняльно-історичного методів. Розділ теми “Атлас історії України” (Частина ІІ, Вип.2) було виконано відділом у повному обсязі. Авторські оригінали карт передані на виробництво до Вінницької картографічної фабрики.

Вперше в українській картографії було розроблено серію карт, що відбивають основні зміни у політико-адміністративному устрої України впродовж ХХ ст. Карти цього випуску наочно показують залежність змін територіального поділу українських земель від політичної ситуації, що склалася у період радянської адміністративно-командної системи, яка проводила перерозподіл території без наукових обґрунтувань і врахування історичного досвіду минулих століть, зокрема національно-територіальних традицій та економічних зв’язків.

На замовлення Міністерства освіти України науковцями й картографами відділу підготовлено в авторському варіанті комплекс з 10 навчальних стінних карт з історії України – (О.Маркова, Н.Пасюк, Н.Грехова). Три з них – “Найдавніше минуле України” (5-й клас), “Національно-визвольна війна 1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького” (5-й і 8-й класи) видано у 2000 р.

Система настінних учбових карт, створених на підставі багаторічних наукових досліджень фахівців відділу, наочно показала в ретроспекції процес формування сучасної державної території України та шлях її народу до незалежності, історію її соціально-економічного й культурного розвитку.

Відзначимо, що у 2000 р. побачила світ електронна версія Національного атласу України (Інститут географії НАНУ, Інтелектуальні системи), в якому до вступного розділу включено історичні карти, розроблені співробітниками відділу.

Другим розділом науково-дослідної теми зазначено дослідження актуальних проблем спеціальних історичних дисциплін, що стало згодом пріоритетним напрямком у наукових розробках відділу. Пізніше, у 1994-1996 рр., внаслідок дослідження розділу теми було надруковано три монографічні праці, обсягом 78,8 др.арк., три збірки наукових праць і 119 статей науковців відділу обсягом 45,5 др.арк. Загальний обсяг друкованої продукції відділу становив 163,2 др.арк.

Монографія М.Ф.Дмитрієнко та Ю.К.Савчука “Короткий нарис міської геральдики Поділля” (К.: Інститут історії НАН України,1994.–6,67 др.арк.) присвячена вивченню в ретроспекції історії формування геральдичної традиції у цьому краї, становленню й розвитку регіонального міського герботворення в різні історичні епохи. У теоретичному плані вона ставить і вирішує проблему співвідношення міської геральдики як атрибута самоуправління та своєрідного інституту самоврядності міст в Україні на прикладі Поділля. Дана праця – перше подібне видання в країні, яка започаткувала такий важливий напрямок дослідження, як територіальна й міська геральдика.

Наступна праця – монографія Ю.К.Савчука “Міська геральдика Поділля” (Вінниця: Континент-Прим.1995.–10 др.арк.). У ній досліджено міські герби, що функціонували впродовж XIV – ХІХ ст. на українських теренах. Книжку багато ілюстровано, подано всі варіанти головних знаків міст Поділля, навіть їх незатверджені проекти. У лютому 1996 р. за матеріалами даної наукової праці

аспірант відділу Ю.Савчук захистив кандидатську дисертацію

Як вже зазначалося, проблеми національно-державної атрибутики та символіки посідають чільне місце в оновленій Україні. Основними зовнішніми атрибутами держави, встановленими Конституцією та спеціальними законодавчими актами, вважається Державний герб, державні кольори, прапор, нагороди, національна валюта тощо, які й є об’єктом дослідження таких галузей СІД, як (вексилологія), фалеристика, боністика й ін. Саме тому науково-дослідний проект виконувався відділом у напрямку розвитку тих історичних дисциплін, які сприяли б запровадженню в Україні нової символіки та атрибутів суверенної держави. Науковці написали десятки історичних довідок для органів державної влади й управління, Верховної Ради, Адміністрації Президента України, які роз’яснювали необхідність прийняття національної символіки. 1994 р. вчені відділу (М.Дмитрієнко, В.Бузало) запропонували Президенту України “Концепцію державних нагород України”. Як проект майбутнього закону вона була опублікована в пресі.

За розробку концепції нагородотворення України та значний особистий внесок у розвиток історичної науки зав. відділом, д.і.н. М.Ф.Дмитрієнко Указом Президента України 15 березня 1995 р. присвоєне почесне звання “Заслужений діяч науки і техніки України”.

Напередодні 5-х роковин незалежності України вийшло друком фундаментальне 3-томне монографічне дослідження “Нагороди України. Історія, факти, документи” (Авторський колектив: Д.Табачник – Глава Адміністрації Президента України (керівник), І.Безгін – доктор мистецтвознавства, В.Бузало – к.і.н., М.Дмитрієнко – д.і.н., І.Курас – академік НАНУ, В.Куценко – к.філософ.н., Л.Яковлєва – к.і.н., директор Центрального державного архіву вищих органів влади і управління. – К.: ARC-Ukraine, 1996. – Т.1. – 288 с.; Т.2 – 344 с.; Т.3 – 424 с.). Це видання стало визначною подією в науковому житті України.

У монографії “Нагороди України” досліджено процес джерела, розкривається нагородотворення в Україні, подано огляди фалеристичної спадщини різних історичних епох, досліджено історію становлення української нагородної системи з давніх часів до сьогодення, висвітлюються етапи зародження нагородної справи у Давньоруській та козацькій державах, аналізується становлення національних нагородних традицій за доби національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. й історія заснування нагород української діаспори 1921-1923 рр. Значну увагу приділено спробам УНР встановити власну систему нагород, дається огляд всієї фалеристичної української спадщини. Спеціальні нариси розкривають розвиток нагородної системи УРСР, таємниці історії, пов’язані з намаганнями Радянської України створити свої нагороди в 1944 і 1967 рр. У 3 т. праці детально викладено історію сучасного нагородотворення. На основі широкої документальної та статистичної бази, що вводилася у науковий обіг уперше, подаються етапи й відмітні особливості функціонування нагородної системи України, суперечливість умов і підходів до нагородотворення. В спеціальному розділі подано інформацію щодо створення концепції державних нагород України, статути Відзнак Президента України. Всі томи містять підбірки відповідних державних актів та документів. Видання багато проілюстровано. Дана праця на час писання не мала світових аналогів. Вона стала значним внеском у розробку історії вітчизняної фалеристики. Трьохтомник “Нагороди України” високо оцінена науковою громадськістю. Про це свідчать 27 рецензій і відгуків, надрукованих у періодиці України, й громадська презентація, що проходила в Українському Домі. На ній були присутні віце-прем’єр, академік НАН України І.Курас, міністри та голови державних комітетів, видатні державні діячі, голова Національного банку України В.Ющенко, науковці НАН України і столичних вузів, представники широкого кола громадськості, зокрема члени ОУН на чолі з останнім президентом України в екзилі М.Плав’юком та ін. організацій. Високу оцінку даній праці дав у своєму виступі академік В.А.Смолій, який розповів про напружену працю науковців відділу над нею.

В плані виконання наукової теми відділу за вказаний період було видано 2 збірки наукових праць й статей. Науковці оприлюднили свої розробки у збірці “Історико-географічні дослідження в Україні” (К.:Інститут історії УкраїниНАН України.1994. 205 с., 12,0 др.арк.), де вміщено наукові статті з питань адміністративно-територіального устрою українських земель та інші питання з історичної географії й картографії.

Другою стала збірка “Історія українського середньовіччя: Козацька доба” (у 2-х частинах (К.:Інститу історії України НАН України.1995. Ч.1 – 162 с.; Ч.2 – 134 с. Загальний обсяг становив 17,76 др.арк.). Видано збірку на пошану Олені Михайлівні Апанович - “єдиної жінки-історика, що є лауреатом Державної премії ім. Тараса Шевченка, чий тернистий шлях у науці викликає захоплення сучасників”, як про це написав академік НАН України В.А.Смолій.

Збірка започаткувала відродження в Україні чудової наукової традиції – вшанування вченими своїх колег-науковців.

Ініціативу відділу було одностайно підтримано Вченою радою інституту. Відкривається видання статтею М.Ф.Дмитрієнко “Жіночий портрет в історичному інтер’єрі”, в якій авторка подає життєпис О.Апанович і досліджує діапазон її наукової творчості, який виявився надзвичайно широким: медієвістика та історія українського козацтва, історіографія й джерелознавство, археографія і маргіналістика, козацьке літописання та історіософія. О.Апанович чимало уваги надавала величезній популяризаторській праці, пропаганді наукових історичних знань, творчій спадщині першого Президента УАН В.Вернадського, славетним традиціям нашої трагічної й водночас легендарної козацької історії. Проблематика всіх вміщених наукових статей підпорядкована головній темі збірки і розкривається через аналіз окремих галузей спеціальних історичних дисциплін.

“Українська генеалогія: теорія, історія, методологія та практика” (К., 1996. – 165 с.; 9,7 др.арк.) – третя збірка, підготовлена відділом, в якій зібрано величезний фактичний матеріал з проблем вітчизняної генеалогічної науки. Відповідальним редактором усіх трьох збірок є М.Ф.Дмитрієнко.

Одночасно з виконанням планів наукової роботи вчені відділу брали участь у всеукраїнських і регіональних конференціях, виступали по радіо й на телебаченні, зокрема на УТ провели серію радіопередач – “Нагороди України”. В періодичній пресі постійно з’являлися статті, що роз’яснювали широкій громадськості значення запроваджених Президентом України відзнак – орденів та відомчих відзнак, символіки міністерств та відомств доводили необхідність створення логотипів установ і навчальних закладів.

Окремо слід вказати на велику роботу науковців відділу у галузі практичної геральдики – створенні й затвердженні гербів міст. Впродовж 6 років М.Дмитрієнко, Ю.Савчук, Я.Іщенко (аспірантка відділу історії регіональних досліджень), Л.Маркітан написали і подали понад 30 експертних оцінок документів та проектів головних емблем міст, ними розроблено кілька варіантів ескізів гербів для міст, які їх не мали в минулому.

Консультативний центр з геральдики розробив спеціальний пакет супутніх документів, необхідних для представлення при затвердженні гербів органами міської влади.

Виконуючи відповідні постанови Верховної Ради України “Про державні символи України” (3 вересня 1996 р.) й Кабінету міністрів України (2 листопада 1996 р.) ”Про проведення конкурсу на кращий ескіз Великого Державного герба України”, спеціально створена Державна комісія з підготовки й проведення цього конкурсу схвалила 11 червня 1997 р. проект, підготовлений авторською групою у складі істориків – М.Дмитрієнко, Ю.Савчука й митців-художників – О.Івахненко, В.Мітченка. Автори концепції герба М.Дмитрієнко та Ю.Савчук, керуючись ст.20 Конституції України (1996 р.), виконали всі вимоги законодавчого акту і представили свій варіант бачення головної емблеми держави. Вона була визнана кращою серед 400 представлених проектів й отримала першу конкурсну премію. Для Державної комісіі підготовлено та надано два варіанти ескізу ВДГУ, супутні документи, що стали основою для розробленого авторами й представленого Кабінету міністрів та Верховній Раді України проекту Закону “Про Великий Державний герб України”. Подальша його доля залежить виключно від парламенту.

Обсяг робіт запланованої науково-дослідної теми співробітниками відділу було виконано у встановлені строки. План вони значно перевиконали як по кількості публікацій, так і за їх обсягом.

З метою ознайомлення громадськості України з грошовими знаками, що функціонували на теренах України за часів національно-революційної боротьби – Центральної Ради, Гетьманату й Директорії, а також існуючими тепер номіналами валют в незалежних країнах, утворених на теренах колишнього СРСР, співробітники відділу протягом 1995-1996 рр. організували пересувні виставки – “Паперові гроші Української держави” (1917-1920 рр.) і “Паперові гроші країн СНД та держав Балтії”, що розміщувалися на 52 планшетах. Грошові знаки для експозиції представив відомий український колекціонер П.Рябченко. Виставки експонувалися на І з’їзді нумізматів України, у бібліотеці ім. М.Островського, в Адміністрації Президента України, у приміщенні “Лісобанку”, в Інституті історії України НАН України, в Українському домі, на Чорнобильській атомній електростанції й у м.Славутич. Їх супроводжували співробітники відділу, які одночасно читали лекції з вітчизняної боністики.

Наступна науково-дослідна тема – “Спеціальні історичні дисципліни: методика, історіографія і джерела. Боністика, вексилологія, геральдика, історична географія та картографія, фалеристика, археографія, топоніміка, бібліографія”. Її дослідження припадає на період з 1 січня 1997 р. по 31 грудня 1999 р. Основна мета виконання теми полягала у впровадженні в науковий обіг нових джерел з комплексної бази СІД для подальшого їх використання дослідниками. Передбачалися вивчення методології формування джерельної бази, впорядкування, класифікація й виявлення взаємозв’язків усіх відгалужень спецдисциплін у сучасній історичній науці. А подальша розробка таких галузей СІД, як фалеристика, боністика і вексилологія, які найтісніше пов’язані з процесом державотворення, становлення відомчої символіки, відзнак, свідчили про профілювання наукової теми й наближення її до потреб сучасного суспільно-політичного життя України.

Результати наукових досліджень реалізовано в монографіях, збірках праць та спогадів, присвячених видатним ученим-історикам, зведених бібліографічних довідниках-покажчиках “Спеціальні історичні дисципліни”, Малому словнику й Енциклопедії історії України тощо.

За звітний період було видано ряд монографічних досліджень. До них належить праця Я.Дзири “Автопортрет нації” (К., 1997. – 144 с. –7 др.арк.). Книгу перевидано 1998 р. У ній автор на матеріалах історичних джерел Київської Русі, козацьких реєстрів 1581 і 1649 рр., в яких зафіксовані імена, прізвища, прізвиська, географічні назви далеких наших предків, розкриває національний паспорт українців, доводить, що вони на своїх етнічних землях споконвіку були автохтонною нацією, державотворча спільнота з притаманним їй прагненням за сприятливих умов відроджувати свою державність. Висунуто нові аргументи відносно того, що авторами славнозвісної “Історії русів” були Григорій та його син Василь Полетики. А Микола Гоголь розглядається як український письменник, що спричинився до національного відродження у ХІХ ст. Показано гостру критику Тарасом Шевченком “погодінської теорії” про запустіння Наддніпрянщини в ХIV – ХVI ст., яку у суверенній Україні намагаються відновити вже наші сучасники, послідовники М.Погодіна й М.Каткова – академіки, доктори наук, публіцисти, за що автор піддає їх критиці.

Значною подією в галузі СІД та всієї історичної науки у цілому стало видання фундаментальної праці “Гроші в Україні: факти і документи” (К.:ARC-Ukraine.-1998.–156 с.;–58 др.арк.). Вона стала результатом роботи колективу авторів – В.Литвина, В.Ющенка, Л.Яковлєвої під керівництвом М.Дмитрієнко. Вперше в українській історії було зроблено спробу охопити в одній монографії все боністичне надбання країни. Особлива увага приділялася історії обігу паперових знаків в Україні від часів їх виникнення до сьогодення. Висвітлювалися причини й передумови появи в обігу тих чи інших грошей, історія створення національної валюти Української держави в 1917-1921 рр., а також 1991-1996 рр.; функціонування грошових знаків різних політичних режимів та урядів, аналізувалася роль іноземних валют і “окупаційних грошей” на українських теренах під час Першої й Другої світових воєн, у тому числі вперше досліджено грошові знаки ОУН-УПА. Окремо, розглядалася історія створення національних валют у країнах СНД і державах Балтії в сучасний період. У книзі вміщено понад 450 ілюстрацій та понад 250 архівних документів, більшість з яких друкувалися вперше. Наукова цінність даного видання була високо оцінена громадськістю. На підставі подання Комітету по державних преміях України у галузі науки і техніки видано Указ Президента України (від 1 грудня 1999 р.), де колектив авторів за серію монографій, об’єднаних під назвою “Українські фалеристика і боністика” (3 томи праці “Нагороди України: факти і документи” та “Гроші в Україні: факти і документи”) відзначено Державною премією України в галузі науки і техніки. Наукова громадськість відгукнулася на ці видання понад 30 рецензіями у засобах масової інформації, в тому числі й за кордоном.

1998 р. у видавництві “Видавничий Дім “Альтернативи” вийшла друком колективна монографія “Все про Україну”. У 2-х томах (К.,1998.Т.1.–400 с.;-3 др.арк.), в якій М.Дмитрієнко та О.Маркова опублікували розділ “Країна і люди” (С. 3-199).

Підсумком плідної праці над плановою темою ст.н.с., к.географ.н. С.Хведчені стало виконання ним підрозділу теми - “Перші українські монастирі – осередки культури” і написання монографії “Киево-Печерская Лавра: пещеры, легенды, клады” (К.:Інститут історії України НАН України.1999.-213 с.–13,7 др.арк.), присвяченої одному з головних та найстаріших православних монастирів, історії заснування останнього, видатним особистостям, ім’я яких пов’язано з ним. Досліджено історію першого книжкового зібрання України-Руси – бібліотеки Ярослава Мудрого. На основі зібраного автором багатого картографічного матеріалу здійснено вдалу спробу історико-картографічного аналізу видатних пам’яток української культури минулих століть.

Відділ СІД успішно продовжував традицію видання збірок наукових праць і статей, присвячених видатним ученим-історикам України. Так, за 1997 – 1999 рр. науковцями відділу було підготовлено й видано 3 збірки наукових праць із серії “Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики” на пошану історика, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора історичних наук, зав.відділом, д.і.н. М.Ф.Дмитрієнко до 35-річчя її наукової діяльності (К.:Інститут історії України НАН України.1997. – [Число 2]. – 269 с.–16,2 др.арк.), пам’яті видатного вченого-історика, члена-кореспондента НАН України І.О.Гуржія (К., 1998. – Ч.3(4). – 489 с. -29,4 др.арк.) та пам’яті відомого вченого, д.і.н., професора А.В.Санцевича (К.,1999.–Ч.3.–289 с.-17,4 др.арк.).

Черговий випуск збірки наукових статей “Історико-географічні дослідження в Україні” науковці присвятили пам’яті члена-кореспондента НАН України Ф.П.Шевченка (К.:Інститут історії України НАН України.1998.-211 с.–-12,72 др.арк.), який тривалий час був мудрим наставником і колегою співробітників відділу, багато зробив для розвитку різних галузей СІД. Відповідальним редактором збірок була М.Дмитрієнко.

Наукові статті й розвідки, що ввійшли до перелічених збірок, висвітлюють найрізноманітніші аспекти сучасного розвитку досліджень у галузі спеціальних історичних дисциплін, розкривають найактуальніші проблеми вітчизняної історії, присвячуються окремим джерелам СІД, зокрема пам’яткам боністики, вексилології, геральдики, сфрагістики, історичної географії та картографії, кінофотофонодокументам, фалеристики й ін.

Впродовж 1997-1998 рр. видано три зведених бібліографічних довідників-покажчиків з серії “Спеціальні історичні дисципліни”: “Атрибутика. Емблематика. Медальєрика. Символіка. Фалеристика”. (К.:Інститут історії України НАН України.1997. – Ч. 1. – 110 с.-6,5 др.арк.); - “Нумізматика. Сфрагістика” (К.:Інститут історії України НАН України.1997. – Ч.2. – 103 с.-6,0 др.арк.); - “Геральдика” (К.:Інститут історії України НАН України.1998. – Ч.3. – 71 с.-7,0 др.арк.). Відповідальним редактором їх була М.Дмитрієнко, а відповідальним секретарем – ст.н.с., к.і.н. Л.Маркітан. Набір літератури проводили: м.н.с. Я.О.Іщенко, ст.н.с., к.і.н. Л.П.Маркітан, інж. О.А.Пархоменко, ст.н.с., к.і.н. Ю.К.Савчук.

Для “Малого словника історії України” (К.:Інститут історії України НАН України.,1997) М.Дмитрієнко, Я.Дзира, Л.Маркітан, С.Хведченя, О.Пархоменко написали 45 статей з історії окремих регіонів і міст, наукових понять тощо, які було опубліковано.

1999 р. співробітники відділу розпочали досліджувати тему “В обороні народу й державності. Факти та карти”. Проте, відсутність джерел фінансування призвело до згортання проекту.

Незважаючи на те, що з 1 квітня 1999 р. співробітники відділу були переведені на неповний робочий тиждень (0,5 та 0,25 ставки), всю планову дослідницьку тему було виконано вчасно й у повному обсязі. За період 1997 – 1999 рр. Співробітники надрукували 114 наукових праць загальним обсягом 177,8 др.арк.

“Питання розвитку спецдисциплін: історична ретроспекція, джерела та бібліографія” – науково-дослідна тема, запланована відділу на 2000-2002 рр. Метою наукового дослідження є розширення джерельної бази для вивчення актуальних проблем історії України, введення до наукового обігу нових джерельних комплексів і носіїв інформації, здебільшого архівного плану. Передбачається приоритетне вивчення й опрацювання теоретико-методологічних проблем розвитку СІД – боністики, вексилології, геральдики, джерелознавства, емблематики, історичної географії та картографії, сфрагістики, фалеристики й ін., які тривалий час були позбавлені соціокультурних умов для вільного розвитку завдяки штучному обмеженню джерельної бази та ідеологічної заангажованості основної тематики досліджень.

Оскільки безпосереднім завданням відділу є також евристика – підбір і комплектування документів, їх археографічна обробка й публікація та в зв′язку з необхідністю вирішувати актуальні проблеми сьогодення, які стосуються історії проживання на українських землях представників різних народів, націй й етнічних груп, за стислий термін науковці відділу підготували й видали додатково заплановану наукову працю – “Греки на українських теренах: нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти”. Авторський колектив склали: М.Дмитрієнко (керівник), В.Литвин, В.Томазов, Л.Яковлєва, О.Ясь (К.: Либідь, 2000. – 488 с.; -59,48 др.арк.). Науково-допоміжну роботу виконували всі співробітники відділу (Я.Іщенко, Л.Маркітан, Н.Грехова, О.Співак).

Книжку відкривають два вступи – Президента України Л.Кучми та Президента Республіки Греція К.Стефанопулоса. Вони розцінюють видання як вагомий внесок у справу зміцнення зв’язків між українським і грецьким народами. Запорукою цьому є та увага, яку на державному рівні надається грецькій діаспорі в Україні, що має можливість зберегти свою національну автентичність, поширюючи серед нових поколінь вікові традиції еллінізму, рідну мову й православну віру, використовуючи наукові дослідження українських учених. У цьому зв′язку історичний нарис академіка В.А.Смолія вводить читача в світ усіх форм співпраці між обома народами впродовж віків, акцентуючи на актуальності та своєчасності здійсненого науково-дослідного проекту вченими відділу спеціальних історичних дисциплін. У монографії розкриваються основні проблеми, з якими зіткнулася в Україні грецька еміграція впродовж різних історичних періодів, роль античної спадщини й візантійського культурного впливу на український історичний і культурний процес, висвітлюється діяльність грецьких громад. Подано відомості про грецькі аристократичні роди в Україні та про видатних українських греків, які зробили свій внесок у науку й культуру другої батьківщини, сприяли її розвитку. Вміщено великий комплекс нововиявлених і вперше опублікованих документів та матеріалів, складено грунтовну бібліографію, подано понад 140 ілюстрацій, 12 оригінальних карт, великий довідковий апарат.

Монографія викликала величезний інтерес наукової громадськості як в України, так і в Республіці Греція. Перша презентація книги відбулася в Маріупольському гуманітарному інституті, де навчається на всіх факультетах українська й грецька молодь та готують фахівців з новогрецької мови. Книгу, як висловився ректор інституту професор К.С.Балабанов, викладачі вузу розцінюють як підручник, що стане їм у пригоді, а також учителям шкіл з новогрецькою мовою викладання і прислужиться Федерації грецьких товариств України, місцевим громадським організаціям діаспори. В презентації брали участь численні представники останньої, вчені з Києва, Донецька й інших міст. Співробітники посольства Республіки Греція та консульства високо оцінили видання, яке добре сприятиме зміцненню зв’язків двох країн. З їх сторони висловлено побажання видати презентовану працю новогрецькою оскільки вона не має аналогів у світі.

. Друга презентація відбулася у Музеї історії Києва при сприянні посольства Республіки Греція в Україні у присутності міністра закордонних справ цієї країни, співробітників грецького посольства й МЗС України, представників грецької діаспори, науковців, міністрів українського уряду, численних представників ЗМІ. Третя презентація відбулася безпосередньо у Республіці Греція – в Афінах, куди на запрошення прибула урядова делегація на чолі з главою Адміністрації Президента України, членом-кореспондентом НАНУ В.М.Литвином. До складу делегації входили автори книги, відомі діячі грецької діаспори, академіки НАН України А.М.Мазаракі, О.Ф.Возіанов – греки за походженням. На церемонії презентації виступили ректор Афінського університету Гергіос Бабініотіс, голова Національного фонду Греції у справах репатріантів і греків зарубіжжя Дімітріс Гларос, віце-президент Грецького фонду культури Спірос Пневматікос, з української сторони – посол України в Греції Ю.А.Сергєєв, директор Інституту історії України НАН України, академік НАНУ В.А.Смолій. Одночасно під час візиту було підписано ряд важливих документів про співробітництво між науковими установами обох країн.

У ході роботи над плановою темою відділу здійснене доопрацьоване й перероблене друге видання, книги С.Б.Хведчені “Киево-Печерская Лавра: пещеры, легенды, клады” (К., 2001. – 242 с.-14,31 др.арк.). Ним також підготовлена нова праця – “Тайны Киево-Печерской Лавры (К.: Географика, 2001. – 190 с., 26 ил. -15,1 др.арк.). В ній розглянуто питання історії заснування Києво-Печерського монастиря, створення його підземних лабіринтів. Наведено результати дослідження видатних пам’яток української писемності – “Києво-Печерського патерика”, “Повісті временних літ”, “Житія преподобного Феодосія Печерського”, висвітлено історію заснування цієї видатної обителі, зроблено історико-картографічний аналіз еволюції лаврських печер на базі вивчення 30 старовинних планів XVII-ХІХ ст., здійснено спробу розкрити таємниці зникнення бібліотеки князя Ярослава Мудрого, а також вибуху Успенського собору, що стався 1941 р.

Продовжувалася робота над підготовкою збірника наукових праць відділу – “Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики”.

Всього у 2000 р. працівники відділу надрукували: колективну монографію (обсягом 58,48 д.а.), 2 збірки наукових праць (обсягом 52,38 д.а.), 25 наукових статей, обсягом 20,4 д.а, загальний обсяг надрукованого склав 131,26 д.а.

Для “Словника історії України” співробітники написали терміни по 0,5 д.а. кожний. Загальна кількість карток – 1300 (з дублями, в картотеці – 950 назв. Зав. відділом д.і.н. М.Ф.Дмитрієнко керувала роботою по складанню “Словника” до Енциклопедії історії України, написала тематичний розділ “Дерево проблем”, продивилась та відредагувала понад 1200 карток.

Д.і.н. М.Дмитрієнко написала 35 статей, д.і.н. І.Войцехівська – 14, к.філ.н Я.Дзира – 55, к.і.н Л.Маркітан – 30, к.г.н. С.Хведченя – 28, к.і.н. Ю.Савчук – 12, м.н.с. Я.Іщенко – 6, пров. інж. Н.Пасюк – 5, ст.інж. Н.Грехова – 10, інж. О.Пархоменко – 4, колишні співробітники відділу – к.т.н. О.Маркова – 28, к.і.н. В.Коваль – 15, к.і.н.В.Бузало – 42. Ст.інж. Н.Грехова підготувала для публікації 25 карт та 4 географічні основи різних масштабів.

Загалом співробітники відділу підготовили та передали до редакційної колегії до 300 статей.

За перше півріччя 2001 р. підготовлено і передано на виробництво 2 наукових збірки відділу: “Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики” пам’яті відомого вченого, який чимало зробив в галузі СІД, д.і.н., проф. В.О.Замлинського (У 2-х частинах (Число 6/7), заг. обсягом понад 40 д.а.) та наступний випуск “Історико-географічні дослідження в Україні” (Число 5), обсягом – 16 д.а. Обидві збірки заплановано видати у другому півріччі 2001 р.

На протязі всіх 7 років існування відділу його співробітниками постійно проводилася підготовка матеріалів для державних органів влади та управління громадських організацій (виконавці – зав. відділом, д.і.н. М.Ф.Дмитрієнко, к.і.н.Ю.Савчук).

Ставши своєрідним науковим центром в галузі СІД, відділ обговорив кандидатські й докторські дисертації, давав відгуки, виступаючи провідною установою. Надавались наукові консультації з різних проблем СІД, фахівцям з наукових установ та вищих учбових закладів.

Слід зазначити, що за короткий термін відділ зумів налагодити співробітництво з вченими з Москви, Петербурга, Польщі, Білорусі. Результати співпраці проявились у вигляді обміну науковою літературою, обміну статтями для публікації у збірниках. Оскільки збірник “СІД: питання теорії та методики” здобув визнання у науковців України і переріс межі фахового інститутського видання, у ньому постійно вміщуються праці вчених вузівських центрів – Одеси, Чернігова, Кам’янця-Подільського, Миколаєва, Львова, Черкас, Чернівців, Ужгорода та ін. міст.

У майбутньому науковці намічають завершити розробку дослідницького проекту і здійснити написання підручника з СІД, потребу в якому відчувають викладачі і студенти вузів України, оскільки такого підручника досі українською мовою не створено.

Активну участь взяла М.Ф.Дмитрієнко у роботі комісій з розробки державних атрибутів та символів – Великого Державного Герба України (за створення його проекту – ескізу зав. відділом М.Ф.Дмитрієнко та ст.н.с. Ю.К.Савчук отримали першу премію), проектів нагород, відомчих нагородних відзнак, ювілейних та пам’ятних монет, блоків унікальних українських марок.

З метою пропаганди наукових здобутків в галузі СІД науковці відділу виступали на наукових конференціях, читаннях, круглих столах (М.Дмитрієнко, Я.Дзира, І.Войцехівська, В.Коваль, Л.Маркітан, О.Маркова, Ю.Савчук, Я.Іщенко), виступали по радіо й на телебаченні з цікавими повідомленнями з проблем державної атрибутики (М.Дмитрієнко, Ю.Савчук), про окремі невідомі події Другої світової війни (В.Коваль), про автопортрет нації, давній паспорт козацтва, історичні джерела гімну “Ще не вмерла Україна” (Я.Дзира) тощо.

Науково-дослідну роботу співробітники відділу поєднували з педагогічною діяльністю. Так, М.Дмитрієнко, Я.Дзира, Л.Маркітан, О.Маркова, Ю.Савчук, Я.Іщенко, О.Пархоменко читали лекції із спеціальних історичних дисциплін у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Київському інституті “Слов’янський університет”, Українському інституті туризму Федерації профспілок України Військовому гуманітарному інституті (1995-1999).

Крім того, за 7 років співробітники відділу (число яких коливалося від 6 до 7 осіб, а окремі з них певний час працювали за скороченим терміном на 0,5 ставки) опублікували понад 100 статей у різних наукових та науково-популярних виданнях.

За штатним розкладом на 2001 р. у відділі працюють 10 співробітників: М.Дмитрієнко – завідувачка відділом, головний науковий співробітник, д.і.н., заслужений діяч науки і техніки України (1995), лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України (1999), член Комісії державних нагородах та геральдики при Президентові України (з 1993), Головної ради Всеукраїнського жіночого товариства ім.О.Теліги, Вченої ради Інституту історії України НАН України, Експертної комісії Міністерства культури України, Центрального правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, Комісії при Київраді з питань перейменування вулиць міста, Головної ради Українського Геральдичного Товариства, Спеціалізованої ради по захисту дисертацій Інституту історії України НАН України, Комісії Верховної Ради по складанню проекту Закону України “Про державні нагороди” й Закону України “Про державні символи України”, Державної комісії Кабінету міністрів України і Міністерства культури та мистецтв по розгляду проектів Великого Державного Герба України, Спілки журналістів України. Наприкінці 1998 р. її було нагороджено відзнакою Президента України – Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня за значний науковий внесок у розробку проектів відзнак Президента України й за вагомий науковий доробок у галузі історії, а в 1999 р. наукова асоціація “Україна і світ” відзначила її Дипломом та премією за значний науковий доробок і виховання наукових кадрів.

І.Войцехівська – пров. н.с., д.і.н., професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вчений секретар міжнародного історичного клубу “Планета”, заступник головного редактора щорічного альманаху “Історичний календар”, член редколегії журналу “Пам’ять століть”, щорічника “Український богослов”. Нагороджена медаллю 2000-ліття Різдва Христового.

Я.Дзира – ст.н.с., к.філ.н., академік Канадської Могилянсько–Мазепинської академії (з 1991), заступник голови Київського осередку Українського історичного товариства, член редколегії часописів “Розбудова держави” й “Український історик”, член Спілки письменників України, Науково-методичної ради репресованих, володар Почесного диплома Американського біографічного інституту (1999). Його біографію занесено до довідника “Життя славетних” та видання “Who’s Who” (США).

Л.Маркітан – ст.н.с., к.і.н., член Всеукраїнського жіночого товариства ім.О.Теліги.

Ю.Савчук – ст.н.с., к.і.н. (0,5 ст., сумісництво). С.Хведченя – ст.н.с., к.г.н., Я.Іщенко – м.н.с. (з 16 червня 2001 р. у декретній відпустці). Н.Грехова – ст.інженер-картограф (0,5 ст., сумісництво). О.Співак – ст.лаборант (з 2000 р. в декретній відпустці). О.Попельницька – м.н.с., вчений секретар відділу.

У відділі є чотири аспіранти – В.Перкун, О.Жданович, Д.Тоїчкін, Є.Славутич, якими керує М.Ф.Дмитрієнко. Всі вони опублікували по кілька статей. Дисертаційне дослідження В.Перкуна рекомендоване Вченою Радою Інституту до захисту.