ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА

Елементарні потреби людини — у харчуванні, житлі, одязі — споконвіків зумовлювали пріоритети в господарюванні. Укр. етнічна територія з давніх часів була заселена племенами, осн. заняттями яких були землеробство і тваринництво. Цьому сприяли природно-кліматичні умови: помірний клімат, родючі ґрунти — переважно чорноземи. Проте осн. заняття не повністю забезпечували потреби українців, тому поширення набули ще й заняття допоміжні: мисливство, рибальство, збиральництво та бджільництво.

Основні заняття

Землеробство

Вирощування рослин вимагало різноманітних знань: про атмосферні опади, клімат, ботаніку, стан ґрунту тощо. Всю цю інформацію було зведено до певної системи, яка оформилась у вигляді нар. календаря (аграрний календар) українців. Головним був поділ року на 4 пори — зиму, весну ("яр"), літо, осінь. Менші відрізки часу вимірювалися за проведеними с.-г. роботами: напр., "як орали", "як жали", "сінокоси", "коли сіяти" тощо.

Укр. аграрний календар забороняв орати чи копати землю від Пресвятої Богородиці (4 грудня) до Благовіщення (7 квітня). Благовіщенську проскурку з’їдали напередодні сівби, щоб добре жито родило. На Зелені свята (Трійцю) існував звичай встановлювати зелені гілки на хлібних нивах, що нібито охороняло їх від будь-якої шкоди. Господарі мали посіяти озимі до Івана Богослова (9 жовтня): "Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова". Із цим днем були пов’язані певні застереження. Господині знали, що на Івана Богослова не можна сікти капусту: вона матиме неприємний запах, буде гіркою чи згниє.

На сьогодні загальновживаним є термін "землеробство", хоча осн. поширення від набув від поч. 20 століття. До того більше використовували слова "рільництво" та "хліборобство" на означення всього процесу культивування с.-г. рослин. Поняття "хліборобство" має два значення: широке і вузьке. У першому йдеться про землеробство, у другому — про вирощування зернових і тех. к-р.

Землеробство поділяється на 5 галузей: хліборобство (друге значення терміна), городництво, садівництво, виноградарство та баштанництво. Розрізняють циклічні (протягом року) землеробські роботи: обробіток ґрунту та посів; догляд за рослинами; збирання врожаю та його переробка. Зміст і засоби діяльності у землеробстві становлять: землеробська техніка (знаряддя праці), яка є найбільш чутливою щодо змін; агротех. знання — нар. досвід, традиції й навички вирощування тих чи ін. рослин.

Перші етнографічні відомості про землеробство було вміщено у комплексних (природничих, геогр. та статистично-екон.) працях, що з’явились у 18 ст. Серед них виділяються дослідження О.Шафонського "Черниговского наместничества топографическое описание" (1786) та Н.Загоровського "Топографическое описание Харьковского наместничества" (1788), у яких описано землеробські знаряддя, процеси збирання і зберігання хліба, оранку, садівництво та городництво. У 19 ст. О.Русов у стат. книзі "Описание Черниговской губернии" (1898—99) розглянув системи польового землеробства, навів інформацію щодо складу ґрунтів, класифікував земельні наділи за функціональним призначенням. Дослідження містить картографічний матеріал, напр. карту поширення звичайних землеробських знарядь.

У 2-й пол. 19 — 1-й пол. 20 ст. в етногр. працях П.Чубинського (1872), В.Шухевича (1899—1901), В.Бабенка (1905), Ф.Вовка (1916, 1928), М.Сумцова (1918) значну увагу було приділено опису знарядь праці, процесу заготівлі сіна, садівництву та городництву. Так, Ф.Вовк не лише описав особливості вирощування городніх к-р, а й простежив історію городництва в Україні, виводячи його з часів Київ. Русі. Пізніше В.Довженок у дослідженні "Землеробство Древньої Русі" (1961) розглянув питання про техніку обробітку ґрунту, землеробські системи, склад культ. рослин, збирання врожаю і переробку землеробських продуктів.

Вивченням землеробської техніки займалися В.Горленко, І.Бойко та О.Куницький, які видали спільну монографію "Народна землеробська техніка українців" (1971). У ній подано класифікацію знарядь, зокрема, їх поділено на 3 групи: для обробітку ґрунту, збирання та переробки врожаю. Також простежено особливості розвитку кожного знаряддя; розглянуто причини зникнення деяких знарядь.

Питання переробки продуктів харчування та їх заготівлі вивчала Л.Артюх. У її праці "Українська народна кулінарія (історико-етнографічне дослідження)" (1977) детально розглянуто способи квашення, соління, сушіння овочів і фруктів.

У дослідженнях С.Павлюка "Народна агротехніка українців Карпат другої половини 19 — початку 20 ст. (історико-етнографічне дослідження)" (1986) і "Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект" (1991) розглянуто нар. аграрну к-ру та, крім тех. складової, висвітлено елементи духовної к-ри — аграрні обряди, звичаї, містико-реліг. ритуали вироб. змісту тощо.

У 1980—90-х рр. було видано кілька колективних праць, присвячених етногр. регіонам України (Бойківщина, Гуцульщина, Поділля, Лемківщина). У цих дослідженнях проаналізовані регіональні особливості землеробства.

На поч. 21 ст. етнологи вивчають окремі аспекти землеробства в етногр. регіонах або ж в окремо взятих населених пунктах. Напр., городництво, садівництво та квітникарство досліджує К.Ковтун (2003); городництво та садівництво — О.Годованська (2004, 2007, 2014); виноградарство та виноробство — О.Головко (2015); городництво, тютюнництво, садівництво та виноградарство — Я.Тарас (2016, 2017).

Отже, у вивченні землеробства переважає дослідження окремих складових агротех. процесу, здебільшого знарядь праці. Це зумовлено тим, що науковці обстоюють концепцію, за якою землеробські знаряддя відображають нац. специфіку народів, їхні взаємозв’язки і культурно-побутові взаємовпливи.

Землеробством населення на території сучасної України займалося ще в епоху неоліту — у 6—4 тис. до н. е. Першими землеробськими знаряддями були палиця-копачка та мотика. Гол. ознакою мотичного землеробства був обробіток великих постійних земельних ділянок городнього типу. Мотичне рільництво поєднувалося з вирубно-вогневоюсистемою обробітку ґрунту (Карпати, Полісся, Середня Наддніпрянщина). Вона передбачала вирубування влітку чи восени на обраній ділянці лісу всіх кущів та молодих дерев (дерева з товстим стовбуром залишали для всихання). Навесні деревину спалювали, потім ділянку спушували і засівали зерновими к-рами. Після збирання врожаю викорчовували всі пеньки. Така рілля в лісі переважно називалася "пасікою", значно рідше на її означення вживали слова "ватра", "погар", "паленища", "лазом", "пожари", "паленики", "паленища". На Лемківщині й Бойківщині вируби проводилися далеко в горах, а на Гуцульщині — біля оселі. У Карпатах при випаленні пасіки враховували такі умови: щоби була ясна й суха погода, несильний вітер, щоби вистачило паливного матеріалу, який рівномірно розкладали по всій ділянці. Для повнішого згорання пнів їх підкопували, обкладали сухими смолистими дровами і хмизом. У Міжгірському р-ні Закарпат. обл. зрубаний матеріал формували у вали ("шори") за 3—5 м один від одного впоперек схилу, що забезпечувало можливість керування процесом випалення ділянки. Вал підпалювали у багатьох місцях по всій довжині. Після того, як ґрунт на одному місці добре пропечеться і нагорить достатньо попелу, вал жердинами пересували далі по зрубу до ін. валу. І так по всій пасіці. Цей спосіб випалювання зрубу мав переваги над звичайною технологією: по-перше, забезпечував рівномірне пропалення ґрунту і знищував коріння бур’янів; по-друге, не перепалювався ґрунт і не вигорали корисні речовини, не руйнувалася його структура; по-третє, на ділянці не залишався незгорілий паливний матеріал. У Карпатах до кінця 19 ст. не проводили передпосівного спушування пропеченого ґрунту, але зі зменшенням кількості паливного матеріалу почали спушувати його мотикою. На Київ. Поліссі попіл приорювали, бо вважали, що він кращий за гній. Залишки вирубно-вогневої системи побутували на Поліссі та в Карпатах до серед. 20 ст.

Польове рільництво на території сучасної України виникло на поч. 2 тис. до н. е. внаслідок появи орних знарядь і тяглових тварин. Це дало можливість використовувати кращі системи обробітку ґрунту: перелогову, двопільну, трипільну. Перелогова (за́лежна)система в Україні проіснувала до кінця 19 ст., переважно у пд. степових районах. Після оранки цілини лан протягом кількох років засівали зерновими к-рами (просом, житом, пшеницею, вівсом). Коли нива переставала родити, її залишали під "за́леж" і вдавалися до обробітку нових ділянок цілини чи перелогу. Двопільна система виникла у 1 тис. н. е. Вона передбачала розподіл усіх придатних для обробітку земель на дві приблизно однакові частини: одну орали і засівали різними зерновими й тех. к-рами, а на другій випасали домашню худобу. На території Карпат двопільна система називалася "толоко-царинною" від назви пасовища ("толока") і поля ("царина"). Найпоширенішою в Україні була трипільнасистема обробітку ґрунту, відома ще з часів Київ. Русі. Широко застосовувати трипілля почали у 18 ст. За трипільною системою вся земля ділилася на 3 частини. На одній із них сіяли озимі к-ри ("царина"), на другій — ярові ("ярина"), а третю не засівали ("пар"). На першій та другій частинах кожному госп-ву належала певна територія. Пар використовували як толоку, на якій випасали худобу. Наступного року толоку засівали озимими к-рами, а там, де була озимина, сіяли ярові. Рілля, що перед тим перебувала під яровими, використовувалася під толоку. Трипілля по території України застосовувалося нерівномірно. Напр., у межах губернії в одному селі практикували одну систему, тоді як у сусідніх селах могли використовувати іншу. Так, у Полтав. губ. 1900 р. 66 % сел. госп-в дотримувалися трипільної системи, 14 — двопільної і 20 % — однопільної. На поч. 20 ст. в Україні існувало багатопілля, розвиток якого було призупинено у 1930-х рр. — після усуспільнення землі через колективізацію. У 2-й пол. 20 — на поч. 21 ст. на присадибних ділянках чи городах застосовують переважно двопілля. Проте зафіксовано і приклад використання елементів вирубно-вогневої системи: у 1980-х рр. у Добровеличківському р-ні Кіровогр. обл. після вирубки дерев у лісі садили саджанці дубів, а потім на цій території людям виділяли ділянки під городи. Обробіток ґрунту відбувався за допомогою великої сапи, яка називалася "мотига".

Неодмінною умовою в організації підтримання родючого шару землі є удобрення, яке пройшло шлях від спорадичного підживлення до певної продуманої системи. При вирубно-вогневій системі підживлювання здійснювали попелом. Гноєм регулярно почали удобрювати з 15—16 ст. У 2-й пол. 19 ст. ґрунт стали підживлювати азотними, фосфорними, калійними мінеральними добривами. Широко застосовували спосіб покращення стану родючості за допомогою спец. трав (конюшини, люпину), які влітку приорювалися. Для підвищення врожайності на Пд. України у приватних домогосп-вах застосовували зрошення, використовуючи у 19 ст. дулап. Дулап — поливна машина, що приводилася в рух за допомогою коня. Дулап встановлювався на березі річки, ставка, лиману чи спеціально викопаного водоймища. Майже всі частини дулапа виготовлялися з дерева. Винятком були велике колесо та ланцюг. Дулап монтувався на дерев’яному станку з 4-х осн. стовпів. Важливою частиною пристрою був великий товстий дерев’яний стовп ("баба"), який за допомогою двох чопів (одного внизу і другого згори) міг повертатися навколо своєї осі. У нижній частині "баби", на висоті 0,8 м від землі, вставлялося вирло, яке давало можливість запрягати коня і повертати "бабу", приводячи в дію всю поливну машину. Згори на "бабі" прикріплювалося дерев’яне колесо ("финарь"). В обід цього колеса на відстані 0,15—0,2 м вбивали дерев’яні кілочки — ціви, які створювали у финарі прогалини, куди заходили кулаки (дерев’яні виступи на ободі ін. колеса), що мали назву "чарк". На валу, зробленому також із дерева, чарк встановлювався наглухо. По краях вала, як і в "бабі", було два чопи. Дерев’яним валом финарь і чарк з’єднувалися з великим колесом, до якого прикріплювався ланцюг із коновками місткістю 1—1,5 літра. Коновки під час руху великого колеса черпали воду, піднімали її і виливали в корито. Звідти вода жолобом подавалася на поле. У 2-й пол. 20 ст. зрошування відбувалося за допомогою труб, в які воду подавав двигун. У цей же час зрошування почали застосовувати й на ін. територіях України. На поч. 21 ст. поширюється, особливо в городництві, крапельне зрошування. Ця система складається з насоса, фільтра і труб (великого і малого діаметрів). У труби малого діаметра вмонтовують крапельниці, які кладуть під самісінький корінь рослини. У такий спосіб вода живить лише кореневу систему рослин.

За призначенням та циклами с.-г. робіт розрізняють 3 гол. групи землеробських знарядь: для обробітку ґрунту; для збирання врожаю; для обмолоту та переробки зерна. До першої групи належать такі види тяглових орних знарядь: рало, соха і плуг.

Ралопройшло еволюцію від простіших типів до своєрідних культиваторів, які використовувались у 19—20 ст. Існувало два види рал: однозубі та багатозубі. Перші були безполозними та з полозом. Безполозові рала складалися з нетовстої жердки завдовжки 3—4 м, яка правила за дишло. В отвір на її задньому кінці знизу під кутом забивали дубовий клин — ральник (зуб, кописть), який міг мати залізний наральник. Керували знаряддям за допомогою однієї ручки. Рало із полозом відрізнялося від безполозового гол. чином розташуванням ральника та способом з’єднання його зі стеблом та було зручнішим у роботі. Для керування однозубими ралами вистачало навіть одного вола чи коня. Багатозубі рала існували трьох типів: бороноподібні; граблеподібні; із трикутною рамою. Знаряддя першого типу (поширені переважно в зоні переходу від Полісся до Лісостепу) складалися із тривалкової бороноподібної рами. У кожний валок знизу під гострим кутом був забитий ральник. Рала другого типу (Пд. України, Полтавщина та Слобожанщина) нагадували за формою великі граблі. Вони складалися з валка — гранчастої нетовстої колоди завдовжки до 1 м, в яку знизу навскіс забивалися ральники (зазвичай 3—5, іноді до 10). В отвір на середині колоди забивалося дишло. Знаряддя третього типу — трикутна дерев’яна рама, в яку знизу були забиті 3—5—7—9, а іноді й більше ральників. Спереду стирчав залізний гак для причеплення тягла. З кінця 19 ст. рало почало виходити з ужитку. На базі його однозубих типів виник обгортач, а з рала із трикутною рамою — драпак. Обгортач — тяглове знаряддя, яке застосовувалося для міжрядного обробітку просапних к-р. Нині його використовують у городництві для підгортання картоплі. Драпак (просапник, шкрапатор, сапатор) — знаряддя для повторного обробітку ґрунту, вид найпростішого культиватора. Мав вигляд дерев’яної (у фабричних варіантах — залізної) трикутної (іноді трапецієподібної) рами, в яку вмонтовувалося 3—5—7 залізних ральників (зубців).

Соха— тяглове орне знаряддя, яке було поширене на Поліссі та подекуди на Лівобережжі. Укр. соха існувала двох типів. Перший — безпередкова соха з голоблями (вобжами), в якій робоча частина (розсоха) своїм заднім кінцем забивалася у поперечний брусок, що з’єднував вобжі (така соха відома під назвами "одноконка", "плашка", "російська", "московка"). Другий тип становили знаряддя, що мали дишло (вію) і забиту в отвір на задньому його кінці розсоху. Такі сохи ("українська", "поліська", "литовка") бували і з колісним передком (соха-рогач). Робочою частиною слугували два залізні наріжники, які набивалися на кінці розсохи. У 1880—90-х рр. соха поступово була витіснена фабричним плугом і застосовувалася лише як обгортач картоплі.

Плуг— найдосконаліше тяглове орне знаряддя, яке має відвал і при роботі перевертає шар ґрунту. Існувало 3 види плуга: традиційний укр. ("малоросійський", "степовий"); модифікований ("удосконалений"), який поширився у 2-й пол. 19 ст.; фабричний (кін. 19 — поч. 20 ст.). Перший складався із двох гол. частин: робочої (власне плуг) і тяглової — двоколісного передка. До робочої частини входили: один широкий чи два вузькі, з’єднані поперечками, полози (підошва); залізний симетричний леміш, набитий на їхні передні кінці; дерев’яна полиця, яка відвалювала підрізаний лемешем шар ґрунту; гряділь — дерев’яний брусок, що з’єднував робочу частину з передком. На середині гряділя був залізний різак (чересло), який відрізав шар ґрунту збоку. Для міцності гряділь був з’єднаний із підошвою дерев’яною планкою — стовбою. Правили плугом за допомогою двох дерев’яних ручок — чепіг. Передок складався із вісі, на яку згори набивався брусок — подушка; двох коліс (праве, борозенне, бувало більшим); правил́а (дишло із пристосуваннями для з’єднання з віссю); зігнутих дрючків — ключа й топірні. Назви деталей плуга в різних районах мали відмінності. У традиційний укр. плуг запрягали 4 чи 5, а то і 6—8 пар волів, яких переважно поганяли погоничі-підлітки, дорослий же плугатар тримав плуг за чепіги. У 1870-х рр. на базі традиційного був створений модифікований плуг, у якого дерев’яну полицю замінили залізним відвалом, леміш набув асиметричної форми, замість дерев’яної стовби був запроваджений залізний штир. Таким чином регулювалася глибина оранки. Фабричні плуги використовувалися вітчизн. та зарубіжних марок — т. зв. саки, гени, дончаки, рамсоми тощо. Укр. з-ди випускали степові плуги, розроблені на основі нар. досвіду, що відбилося в назвах ряду марок: "новоросійський", "колоністський", "південноросійський", "український".

Збирали зернові серпомі косою. Перше знаряддя складалося із залізної робочої частини, що мала більш чи менш видовжену напівсферичну форму і закінчувалася внизу штирком, на якому кріпилася дерев’яна ручка. Коса складається із двох гол. частин: власне коси, виробленої зі сталі, та дерев’яного держака — кісся. На більшій частині території України кісся робили з однією ручкою, а в Карпатах — здебільшого із двома. Відомо два види знаряддя: коротка коса ("скісок", "косак") та довга ("литовка"). При збиранні колоскових, особливо якщо вони були високі та густі, до коси додавали грабки чи лучок (крюк). Косу точили мантачкою або ж бруском, які носили у футлярі на поясі; клепали її молотком на спец. наковаленці — бабці.

Головним і найдавнішим знаряддям молотьби був ціп. Ціпскладався з держака завдовжки до 1,9 м і робочої частини — бича — дубового кийка завдовжки до 1,1 м. Обидві частини з’єднувалися сиром’ятним гужиком різноманітними способами, які давали змогу робочій частині вільно обертатися на держаку. Розстеливши на току у два ряди снопи колоссям докупи й узявшись двома руками за держак ціпа, вдаряли бичем по колоссю.

У лісостеповій і степовій зонах, починаючи із 17 ст., поряд із ціпом використовували молотильний коток — гарман. Ранні гармани робили з колоди, на яку набивалися повздовжні ребра. Пізніше переважали кам’яні котки, зроблені із піщаника, граніту, а згодом — із цементу. За допомогою залізної осі гарман вмонтовували у дерев’яну (чи металеву) раму, що мала гак. У гарман запрягали пару коней, які волочили його по розстеленому на току збіжжю, і своїми ребрами він вибивав із колосся зерно. З кінця 19 ст. почали молотити молотарками.

На Одещині як знаряддя молотьби зрідка застосовували молотильну дошку (м’ялку, терку, диканю). Вона становила масивну, завширшки до 1 м і завдожки до 2—2,5 м, дошку, дещо звужену й трохи загнуту в передньому кінці, в яку знизу набивалися металеві чи кременеві пластинки (різаки). Як і каток, терку волочили по розстелених на току снопах коні. Таке знаряддя не лише вимолочувало зерно, а й перетирало одночасно частину соломи на січку, що йшла на годівлю худоби. На Пд. України мололи "гоном". Цей спосіб полягав у тому, що по розстеленому на току врожаї ганяли волів чи коней, які копитами вибивали зерно. Існувало кілька варіантів такої молотьби. Найчастіше в центрі току забивався стовп, до якого за поводки прив’язували працюючих тварин, які рухалися (у міру накручування поводків на стовп) то в один, то в другий бік.

Обмолочене зерно віяли на вітрі або ж на протягу в клуні за допомогою дерев’яної лопати чи совка та простішої віялки — млинка. Нерідко при випадковому віянні користувалися відром, решетом. У деяких населених пунктах Слобожанщини побутував особливий спосіб віяння — на злитому водою і просушеному чи замерзлому вигоні. Віяли також лопатами (совками) на рівній і чистій від снігу кризі, особливо посеред зими. Зерно ставало чистим від сміття та землі. Застосовували ще метод кидання зерна совком на стіну, через що воно не розсипалося далеко. При роботі на току, складанні скирт користувалися вилами, в яких робоча частина була дерев’яною (давні) або ж залізною (пізніші).

Переробка зерна на борошно й крупи відбувалася за допомогою мех. споруд (млинів) і ручних знарядь — жорен і ступ. За конструкцією жорна поділяються на відкриті та закриті. У перших камені з боків були зовсім або ж наполовину оголеними, борошно з-під них висипалося прямо додолу на розіслане рядно, у других камені вставлялися в обичайку, влаштовану на станку — табуреті, а борошно через льоток висипалось у підставлену посудину. Відкриті жорна приводилися в дію горизонтальним рухом рук через ручку (погонич), вставлену в край верхнього каменя. Ручка могла бути низькою і високою. Закриті жорна обладнувалися шестернями і корбами (одна чи дві). У більшості ж районів України вони мали просту конструкцію з діаметром каменів 0,4—0,5 м і висотою до 0,15 м.

Ступою подрібнювали зерно на крупу чи фураж або очищали його від лушпиння (шеретували). За конструкцією ступи поділяються на ручні й ножні. Першу виготовляли з вертикально поставленої колоди (висотою до 1 м). Згори такої колоди видовбувалося чи випалювалося заглиблення глибиною до 0,35 м і з діаметром угорі до 0,3 м. Робочою частиною слугував дерев’яний товкач. Ручні ступи у 19 і на поч. 20 ст. були поширені по всій Україні як знаряддя для виготовлення круп. Товкач існував двох видів: з одинарним потоншенням посередині (для тримання двома руками) і з роздвоєнням середини (для кожної руки окрема ручка). Останній вид поширений у Карпатах та на Поліссі.

Ножна ступа була зручнішою і продуктивнішою в роботі. Основна її частина — горизонтально покладена колода довжиною до 1,2 м і шириною та висотою до 0,5 м або ж пень майже кубічної форми. У цій деревині видовбувалася макітра, куди засипалося зерно, як і в ручну ступу. До голови ззаду приладнувалися дві дерев’яні станини, як ноги, на яких пристосовувалася вісь (вал), а до неї — підйомка (коромисло) — довша спереду і коротша ззаду. До коромисла спереду прикріплювався досить масивний товкач із міцного дерева. На Пд. України використовували також земляну ступу. Макітру її викопували в землі в хаті чи сараї; на дно вкладали камінь як фундамент (щоби краще товклося зерно), товкач був із булавою. Стінки макітри обмазували глиною. У ступах товкли горох, квасолю, сушені груші та яблука для пирогів, просо, овес на куліш, пшеницю на кутю, у деяких районах України переробляли гречку й жито на крупу і борошно, готували сім’я для олійниці, дрібнили сіль і горіхи.

В Україні застосовувалися 4 різновиди мех. млинів: водяні, земляні, вітряки й двигунові. Перші поділяються на два види: стаціонарні та пересувні. Стаціонарні водяні млини будували на вузьких гірських потоках і берегах нешироких річок, пересувні — розташовувалися на баржах, понтонах і застосовувалися на широких річках. Такі млини діяли на Дніпрі, Десні, Дністрі, Пруті, Росі. Особливістю стаціонарних водяних млинів було відведення води від ставка до робочого колеса за допомогою канави. Найінтенсивніше буд-во вітряків в Україні відбувалося у 18—19 ст. Розрізняють вітряки двох типів: нерухомі та рухомі. Перші поверталися на основі (стільці) усім корпусом, разом із крилами і всією машиною; вони переважали по всій Україні. Другі, запозичені із Зх. Європи (голландські), були менше поширені, у них корпус непорушно закріплювався на стільці, а повертався лише дах із валом і крильми. На Полтавщині вітряки використовували ще й для зрошування полів. Менш поширеним був земляний млин — топчак. Він становив великий (до 5 м у діаметрі) круг-поміст, який розташовувався в горизонтальній площині з нахилом 16—20 градусів. Працював топчак під дією ваги коней, яких водили по краю круга-помосту. Ця споруда використовувалася ще й для "биття" олії. З розвитком пром-сті на кін. 19 ст. з’явилися парові млини, а у 20 ст. — дизельні та електричні, які повністю витіснили водяні, земляні та вітряки.

Олійниці для вироблення олії із соняшника, рапсу та льону у більшості регіонів України мали подібні конструкції. Олійниця найпростішого типу складалася з двох стовпів — лапок, на кінці яких була горизонтально насаджена масивна колода — в’язь (жердка). Приблизно посередині стовпів були вправлені дві мачухи — розкольні балки (не кругляки). Над верхньою мачухою на обох кінцях розташовувалися дерев’яні клини, увігнані у вирізані у стовпах отвори, в які заправлялися мачухи. У нижній мачусі видовбували ямку з жолобком для вкладання мішка із зерном і стікання олії, під колодами на землі ставився посуд для олії. Для видавлювання олії дві людини били довбнями по клинах, які, входячи в отвори стовпів, натискували верхню мачуху. Для того, щоби вийняти макуху (вижимки), з одного боку вибивався клин для підняття верхньої мачухи. Більш поширеним типом була непереносна олійниця. Вона складалася із двох вертикальних стовпів, укопаних у землю; на стовпи насаджувалася горизонтальна колода з отворами на її виступаючих кінцях для навішування важких молотів-таранів. Друга горизонтальна колода розміщувалася посередині між стовпами, до неї причіплявся масивний товкач-макогін; під макогоном — друга, важча колода — мачуха з виїмкою для мішка з насінням; під мачухою ставилася посудина для збирання олії. Видавлювання олії проводилося двома чоловіками, які били таранами по клинах, що притискували середню колоду до макогона; під ударами таранів макогін тиснув на мішок із насінням, й олія збігала у посудину. Перед закладанням у мішок олійну к-ру спочатку підсмажували на сковороді у печі, потім товкли у ступі та просіювали. У 2-й пол. 20 ст. ручні олійниці були витіснені електричними.

Хліборобство. У вузькому значенні терміна — вирощування зернових і тех. к-р для харчування людей та годівлі свійських тварин. Серед злакових рослин в Україні найбільш поширеним було жито. Його вирощували майже на всій території України. Виняток становили степові райони, в яких переважала пшениця, та окремі місцевості Карпат, де культивували більшою мірою овес і ячмінь. Використовували такі сорти жита: ваза, крица, муравська. Друге місце за кількістю зайнятих площ на поч. 20 ст. займала пшениця. Найпопулярнішими були озимі пшениці, а саме: арнаутка, банатка і дурум. Деякі сорти пшениці, які вирощували українці, стали вихідними для виведення нових сортів цієї рослини в США, Канаді. Зокрема, у США до серед. 1930-х рр. великою популярністю користувався озимий сорт укр. пшениці "Харків", який був вивезений 1900 туди із пн. частини нинішньої Луган. обл.

З ін. злакових в Україні вирощували ячмінь, овес, просо і гречку, а з бобових — горох. У культивуванні гречки було досягнуто значних успіхів. Ще у 18 ст. селяни практикували ранній (т. зв. зяблевий) і пізній (новорольний) її посіви. Ранню, зяблеву, гречку сіяли в невеликій кількості для бджіл. Щоб одержати зерно, віддавали перевагу пізній сівбі як сприятливішій для високих урожаїв. Однією з прикмет настання пори сівби гречки було покриття дуба листям.

Найпоширенішими технічними культурами були льон і коноплі. Із насіння цих рослин одержували олію, а зі стебел — волокна. Олію отримували із соняшнику, завезеного в Україну наприкінці 18 ст. із Пн. Америки. Спочатку його висаджували як декоративну рослину. Із 2-ї пол. 19 ст., після того, як був віднайдений спосіб одержання із зерен соняшнику олії, його посіви збільшилися.

Із 18 ст. в Україні з’явилася картопля, яка у 1-й пол. 19 ст. стала важливим продуктом харчування, а у 2-й пол. 19 ст. набула ще й пром. значення у зв’язку з виготовленням горілки. Поступово вона стала, за нар. висловом, "другим хлібом". У 1-й пол. 19 ст. в Україні почали вирощувати цукровий буряк, який займав величезні площі не лише у поміщицьких госп-вах, а й у селянських. Буряк як тех. к-ра призначався переважно для цукроварень і гуралень.

З кінця 16 ст. почали вирощувати тютюн, завезений із Туреччини. У 19 ст. розведення тютюну, особливо в Черніг., Полтав., Київ. і Херсон. губерніях, набуло плантаційного вигляду. На Поліссі займалися розведенням хмелю, який використовували у медоварній, пивоварній та винокурній пром-сті. Із серед. 19 ст. на Пд. України, Поділлі та Закарпатті вирощували в широких масштабах кукурудзу, яка була відома в Україні із 17 ст.

Городництво. Найдавніші відомості про городні к-ри належать до скіф. періоду. Геродот, описуючи племена калліпідів і алазонів, зазначав, що вони вирощують цибулю та часник. У період Київ. Русі перше місце серед вирощуваних городніх к-р належало капусті та ріпі, друге — маку й огіркам. Із 12—13 ст. почали вирощувати моркву, столовий буряк; із 16 ст. — петрушку, пастернак, салати (крес-салат, польовий салат, салат городній), гірчицю листову; із 17 ст. — цвітну капусту, редьку, шпинат, квасолю; наприкінці 19 — на поч. 20 ст. — баклажани, болг. перець, помідори, пекінську капусту та ін.

Згідно з нар. традицією город поділяли переважно на три умовні частини — на "грядки", "плеса" та "капусники", а інколи виділяли ще й четверту — "підмет". Грядка — це вузька, довга і висока ділянка, плесо — широка продовгувата ділянка, капусник — найнижче і найвологіше місце в городі, підмет — місце для вирощування конопель. Нині подекуди город поділяють на дві частини. На першій саджають картоплю, кукурудзу, на другій — помідори, огірки, цибулю, перець, моркву, часник, капусту. Останній фрагмент інколи називають "городина". Від кінця 19 ст. до 2-ї пол. 20 ст. існувала практика обсаджувати ділянки соняшником чи квітами. На поч. 21 ст. це явище менш поширене. Із 2-ї пол. 20 ст. городину почали обсаджувати і кукурудзою.

Городництво в Україні мало присадибний характер. У 2-й пол. 20 ст. через усуспільнення землі городи почали виконувати функцію поля і розташовувалися також за межами населеного пункту. На них почали сіяти ячмінь, пшеницю, люцерну.

Садінням городніх к-р — капусти, помідорів, моркви, огірків, цибулі, часнику — займалися (так триває і донині) переважно жінки. Городні к-ри найчастіше вирощують рядовим посівом: роблять борозну або ж невеликі ямки, кидають у них насіння чи кладуть розсаду. Жінки займалися і насінництвом. Насіння зберігали у вузликах, торбинках, а з 2-ї пол. 20 ст. почали використовувати різноманітний посуд. Перед посадкою насіння деяких рослин сіяли та пророщували в хаті на підвіконні чи в невеликих парниках.

Пром. городництво виникло на поч. 20 ст. біля великих міст, а в 2-й пол. 20 ст. зосередилося на колг. полях. У цей же час сформувалися спеціалізовані райони пром. городництва: Ніжинський р-н Черніг. обл. — огірки; Херсон. обл., АР Крим — помідори, капуста.

У 2-й пол. 20 ст. овочі почали вирощувати в закритому ґрунті (теплицях, парниках), які розташовували на городах. Найпростіша конструкція складалась із дерев’яного чи металевого каркаса, який обтягувався целофановою плівкою, а складніша будувалася зі скла та ін. матеріалів.

На поч. 21 ст. поширилася тенденція вирощування овочів лише для продажу. Культивування тих чи ін. к-р переважно залежить від природних особливостей регіону. Приміром, у с. Окачове Ратнівського р-ну Волин. обл. спеціалізуються на культивуванні моркви; у с. Олександрівка Маловисківського р-ну Кіровогр. обл. 2002—05 вирощували цибулю, яку продавали молодою.

Для покращення урожаю ґрунт удобрюють перегноєм, попелом, а з 1970-х рр. почали застосовувати мінеральні добрива. У 21 ст. стали широко використовувати гербіциди.

Оранку городів проводять після збору врожаю. Перед оранкою ділянки очищають від засохлих рослин, розкидають перегній. Мінеральні добрива вносять перед садінням. Інколи перед садінням городи боронують, тобто "закривають вологу".

Поширеною була тенденція облаштовувати городи у містах. Напр., у 1950-х рр. етнограф Л.Шевченко фіксувала, що в шахтарському м-ку Войтове Сталінської обл. на городах вирощували городину, кукурудзу і соняшник. У 1990-х рр. мешканці міст постійно поповнювали свої продуктові запаси з городів: 1994 р. — 56 % містян, а 1996 р. — 62 %. У багатьох сім’ях вирощена картопля слугувала осн. продуктом харчування. 2014—17 осн. джерелом існування на непідконтрольній уряду України частині Донец. та Луган. областей були городи. Їх обладнували на балконах, біля будинків.

Садівництво — це вирощування плодових і ягідних к-р. У часи Київ. Русі в садах вирощували яблуні, сливи, вишні. Осн. осередками садівництва були монастирі та княжі садиби. У 16—18 ст. шляхта і козац. старшина розводили не лише великі фруктові сади, а й декоративні парки. Для створення садів наймали європ. спеціалістів. Павло Халебський, описуючи свою подорож через Україну, зазначав, що кожна хата в козац. землі оточена садками; огорожа з вишень, слив та ін. дерев. Така традиція в Україні існує й донині. У 21 ст. вона проявляється наявністю не лише великої кількості фруктових дерев, кущів, а й різноманітних квітів.

У 16—18 ст. на Поділлі, Полтавщині та Слобожанщині сади розташовувалися в лісах. Такі сади були обсаджені липами, у них росли яблуні, вишні, сливи і розміщувалися пасіки. У 19 ст. сади в дібровах поступово занепали через поступове вирубування лісів.

Розвиток садівництва відбувався двома шляхами. Практикували перенесення з лісу в сад дичок лісових порід яблук і груш, які потім прищеплювали потрібними сортами. У регіонах, де не було лісів, вирощували дички яблунь, груш, сливи та ін. плодові дерева з насіння. Вирощені відповідним способом дички пересаджували і щепили. Застосовували три способи щеплення диких дерев: у розщепі, за кору й окуліровку. Із 1970-х рр. поширена тенденція купувати саджанці в аграрних підпр-вах.

В Україні було виведено багато сортів яблук, які характеризуються гарним смаком і морозостійкістю: на Сх. Поліссі та Полтавщині — це антонівка, апорт, боровинка, пепенка тощо; на Середній Наддніпрянщині — сорока; на Поділлі — гусак, подільський, книш та ін.

Найбільше садівництво було розвинуте на Поділлі, у Карпатах, Криму, найменше — на Поліссі. У 2-й пол. 20 ст. садівництво почало розвиватися і в ін. етногр. регіонах. Цьому сприяли держ. програми, пропаганда у ЗМІ та зміни природно-кліматичних умов, що дали можливість вирощувати персики навіть на Поліссі.

На розвиток садівництва в Україні, після його повного знищення за Й.Сталіна, коли за кожне фруктове дерево селяни платили великі податки, вплинув дачний рух. На дачах розводили фруктові дерева, ягоди, а також саджали городні к-ри. Усе це давало міським жителям змогу додатково харчуватися.

За традиційним розподілом праці в родині догляд за садом був у компетенції чоловіків. Нині ця традиція переважно зберігається, проте існують і винятки: чоловіки піклуються про дерева, а жінки — про кущі.

Виноградарство в Україні відоме з антич. часів. Перші виноградники були закладені в Ольвії в 6 ст. до н. е., а в Криму — у 5 ст. до н. е. З Ольвії вино експортувалося до країн Середземномор’я. Третім (після Ольвії та Криму) найдавнішим районом виноградарства є Одещина (Одеса, Білгород-Дністровський, Шабо). У серед. 19 ст. в с. Шабо були закладені зразкові виноградники за участю франц. капіталу. Уже наприкінці 19 ст. в Одесі діяли крупні виноробні компанії, які, крім вина, виробляли і шампанське.

Наприкінці 18 — на поч. 19 ст. в Криму виноградарство занепало через нестачу робітників (багато татар емігрувало до Туреччини). У цей час влада Рос. імперії намагалася відновити промисел, запрошуючи європ. спеціалістів, що дало результат наприкінці 19 ст.

На Пн. України виноградарство почало розвиватися із 12 ст. У 16 ст. в Києві виноград вирощували на земельних ділянках, що належали монастирям. 1735 виноградники були закладені в Києві на схилах Дніпра, 1758 — на Пд. стороні Кловського урочища. Саджанці були привезені з Астрахані, Молдови, Угорщини, Польщі. Наприкінці 18 ст. виноградники в Києві занепали, що привело до завезення винограду з Пд. України. Наприкінці 19 ст. великі виноградники були створені в Умані та Кременчуці.

У 12—13 ст. виноградники були закладені на Закарпатті. Звідси вина у 18 ст. експортувалися до Пруссії, Польщі, Росії, Англії, Голландії та Швеції. Наприкінці 18 ст. галузь занепала, що привело до масового розпродажу монастирських і поміщицьких виноградників селянам. У 2-й пол. 19 ст. посадковий матеріал завозили із Франції, Італії та Німеччини. Тоді ж було завезено філоксеру (комаху, що пошкоджує листя і кореневу систему винограду), яка швидко поширилася по Україні і завдала значної шкоди галузі.

У 19 ст. виноградники було закладено на Поділлі, спочатку — у поміщицьких володіннях, а з часом культивування винограду перейняли селяни.

Після II світ. війни виноградарство в Україні почало плідно розвиватися в колгоспах і радгоспах, у результаті чого плантації винограду зросли із 77,6 до 397 тис. га. Так, під Києвом було створено спец. колгосп "Виноградар", який перестав діяти у 1970-х рр., на його місці побудували житловий масив "Виноградар".

Значної шкоди промисловому виноградарству було завдано у 1980-х рр. антиалкогольною кампанією, коли були вирубані великі площі виноградників. У 1990-х рр. тенденція зі зменшення площ продовжувалася. Станом на поч. 2000 виноградні плантації в Україні становили 104 тис. га. Для рентабельності вир-ва власники застосовують різні технології. Напр., в околицях с. Станіслава Херсонської обл. в одному з госп-в, яке займається вирощуванням винограду, власники плантації інтенсивно застосовують методику розганяння хмар над округою. Цей процес місц. жителі називають "пулянням хмар". Наслідком таких тривалих дій, на їхній погляд, стала відсутність дощів у цій місцевості, що завдає збитків хліборобству, городництву, садівництву і тваринництву (станом на 2012).

Виноградарство в Україні існує у трьох видах: пром., присадибне (відоме із часів грец. колонізації) та декоративне. Останнє виникло у 2-й пол. 20 ст., коли виноград почали садити не лише для споживання, а й щоби він улітку утворював затінок на подвір’ї чи балконі багатоповерхового будинку. Присадибне виноградарство поширене майже на кожному подвір’ї. Раніше виноград висаджували на городах, нині — переважно біля хати і рідко на городі.

Баштанництво — це вирощування гарбузів, кавунів, динь та кабачків (тобто рослин родини гарбузових).

Найдавнішою баштанною культурою українців є диня, яка з’явилася ще в 11 ст., але розповсюдилася у 18 ст. Із 14 ст. відомий гарбуз. Із 16 ст. почали вирощувати кавуни, у 19 ст. у степових районах ця баштанна культура поступово переміщувалася на поля. Площі під кавунами огороджували тином, влаштовували тимчасовий курінь для сторожа-діда. Останнє явище побутувало і в колг. час.

У 19 ст. в Україні виникли баштанні регіони: кременчуцький, херсон., одес. та харківський. Перший займав площу між містами Ромни та Кременчук. Тут щорічно засівали ними 15—18 тис. десятин. Вирощену продукцію експортували до Києва, Гомеля, Вільнюса та Варшави. Другий регіон був зосереджений у Херсон. пов., де щорічно засівали бл. 10 тис. десятин. Третій, одеський, регіон виник ще у серед. 19 ст., проте розвинувся аж на поч. 20 ст. Особливістю цього регіону було часте поновлення насіння, культивування раннього баштану, який висаджували розсадою. Харків. регіон був зосереджений переважно у Зміївському пов. Існував він лише у 1870-х рр. Селяни вирощували кавуни для виготовлення меду.

Наприкінці 19 ст. на Пд. України було виведено понад 20 сортів кавунів (мурашка, астраханський, туман та ін.), які експортувались до Європи. У цей час під баштанними к-рами в Україні було зайнято 500 тис. га, а вже 1923 — лише 348,7 тис. га, 1960 — 182 тис. га, 1965 — 138 тис. га.

Баштанні к-ри із 2-ї пол. 20 ст. інтенсивно культивуються на городах. Гарбуз часто вирощують для корму тваринам, а з 1990-х рр. — ще й для здачі насіння.

Отже, землеробство в Україні від часу появи постійно зазнає змін під впливом соціальних, екон., політ., культурно-просвітницьких і природних чинників. Це зумовлює позитивні та негативні тенденції. Так, зникла цінна традиція дбайливого й шанобливого ставлення до природного середовища, особливо до землі, яку раніше селяни вважали за "годувальницю".

У розвитку землеробства простежується три великих етапи. Найдавніший характеризувався застосуванням ручних знарядь праці. Другий — пов’язаний із тягловою силою тварин і відповідними до цього знаряддями. Третій, сучасний етап продовжує базуватися на традиційній аграрній к-рі: вирощуються переважно ті самі, що й раніше, к-ри (як-от жито, пшениця), зберігаються вироблені протягом століть складові елементи агротехніки і з’являються нові.

У 20 ст. у землеробстві відбулися значні зміни, які були спричинені колективізацією, використанням мінеральних добрив і меліорацією, а також розвитком аграрної науки. На наук. засадах було розроблено посівний календар, який значно потіснив календар народний.

Для сучасного землеробства характерне переважно застосування машин на мех. тязі (трактори, комбайни, автомобілі, мотоблоки тощо); наук. знань (селекції, пестицидів та мінеральних добрив). Ручні знаряддя продовжують використовуватися в городництві та садівництві. У більшості випадків це знаряддя пром. вир-ва, рідко — саморобні, які селяни виготовляють власноручно із заводських деталей.

У 21 ст. землеробство характеризується надзвичайно великою хімізацією. Вона дає змогу аграрним компаніям, фермерам та індивідуальним госп-вам легко отримати прибуток. Паралельно у сусп-ві сформувалося негативне ставлення до цієї тенденції, багато хто вважає її надзвичайно шкідливою. Нині в Україні (на тлі світ. тенденцій) починають запроваджувати органічне землеробство (вирощування с.-г. рослин без застосування хімічних речовин).

Літ.: Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, т. 1. СПб, 1872; Русов А. Описание Черниговской губернии, т. 1. Чернигов, 1898; Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. Екатеринослав, 1905; Тарнович Ю. Лемківщина: матеріальна культура. Краків, 1941; Симоненко І.Ф., Приходько М.П. Сільськогосподарська культура селян. В кн.: Українці: історико-етнографічна монографія, т. 1. К., 1959; Довженок В.Й. Землеробство Древньої Русі. К., 1961; Ковальський м.П. Поширення тяглових знарядь обробітку ґрунту в селянських господарствах Волині на початку ХХ ст. В кн.: Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. К., 1963; Горленко В.Ф. та ін. Народна землеробська техніка українців (історико-етнографічна монографія). К., 1971; Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія (історико-етнографічне дослідження). К., 1977; Мандибура м.Д., Павлюк С.П. Землеробство. В кн.: Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Матейко К.І. Городництво. Там само; Павлюк С.П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини ХI Х — початку ХХ ст. (історико-етнографічне дослідження). К., 1986; Мандибура М.Д., Павлюк С.П. Землеробство. В кн.: Гуцульщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1987; Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. М., 1991; Павлюк С.П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект. К., 1991; Горленко В.Ф. Господарська діяльність. Землеробство. Знаряддя праці. В кн.: Поділля. К., 1994; Павлюк С.П. Народна агротехніка. Там само; Борисенко В. Основна господарська діяльність. В кн.: Холмщина і Підляшшя: історико-етнографічне дослідження. К., 1997; Шухевич В.О. Гуцульщина: перша і друга частини. Верховина, 1997 (репринтне вид.); Горленко В. Хліборобство. В кн.: Українці: історико-етнографічна монографія, кн. 1. Опішне, 1999; Кожолянко Г. Етнографія Буковини, т. 1. Чернівці, 1999; Павлюк С. Хліборобство. В кн.: Лемківщина: історико-етнографічне дослідження, т. 1. Львів, 1999; Паньків М. Аграрні відносини на Покутті та їх соціальні наслідки в другій половині ХI Х — першій половині ХХ ст. "Наукові записки Інституту народознавства НАН України [та] Івано-Франківського краєзнавчого музею", 1999, вип. 4; Гаркуша О.М. До історії виникнення й розвитку виноградарства та виноробства в українському Причорномор’ї. "Наукові праці: науково-методичний журнал" (Миколаїв), 2001, т. 10: Історія; Сумцов м.Ф. Слобожане: історико-етнографічна розвідка. Х., 2002; Ковтун К.І. Деякі аспекти господарської діяльності. В кн.: Одвічна Русава (етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі). Вінниця, 2003; Годованська О. Цибуля в городі опільської селянки. "Народознавчі зошити", 2004, № 1—2; Горленко В. Землеробство. В кн.: Українці: історико-етнографічна монографія, т. 2. К., 2005; Годованська О. Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля. "Матеріали до української етнології", 2007, вип. 6; Кушнір В.Г. Рільництво. В кн.: Народознавство Одещини: навчальний посібник. Одеса, 2008; Горленко В.Ф., Кожолянко Г.К., Сополига м.Д. Землеробство. В кн.: Етнічна та етнокультурна історія України, т. 2. К., 2011; Кушнір В.Г. Господарсько-побутова адаптація українців Південно-Західного степу і Нижнього Подунав’я (друга половина ХI Х — перша половина ХХ ст). Одеса, 2012; Лимар А.О. Баштанництво України. Миколаїв, 2012; Ципишев С. Традиційне землеробство й тваринництво Рівненського Полісся. "Збірник наукових праць Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф", 2012, вип. 1; Глушко м. Історія народної культури українців: навчальний посібник. Львів, 2014; Годованська О. Традиційне городництво і садівництво на Черкащині (за матеріалами польових експедицій у Корсунь-Шевченківський та Канівський райони). "Народознавчі зошити", 2014, № 2; Бежкович А. Земледельческие орудия и труд украинцев (ХVIII — первая половина ХХ вв.). В кн.: Бежкович О. Вибрані праці, кн. 1. К., 2015; Вовк Ф.К. Студії з української етнографії та антропології: нова редакція. Х., 2015; Головко О. Виноробство на Подільському побережжі Дністра: регіональні особливості та бессарабський вплив. В кн.: Етнокультурні процеси українсько-східнороманського порубіжжя: Одеські етнографічні читання: збірка наукових праць. Одеса, 2015; Його ж. Виноградарство на Подільському узбережжі Дністра: регіональна специфіка та українсько-молдавські господарські контакти. В кн.: Гілея: науковий вісник. К., 2015; Бойко І. Бойківський традиційний плуг (спроба крос-культурного аналізу). "Народознавчі зошити", 2016, № 4; Тарас Я. Традиційне городництво та тютюнництво на Покутті. Там само, № 6; Балушок В. Особливості господарської діяльності севрюків (ХIV —ХVII століття). "Народна творчість та етнологія", 2017, № 4; Тарас Я. Традиційне садівництво та виноградарство на Покутті. "Народознавчі зошити", 2017, № 1.

С.В.Сіренко.

.

Тваринництво

Тваринництво — галузь сільс. госп-ва, що охоплює всі форми розведення, утримання, відгодівлі й використання домашніх тварин та вир-во тваринницької продукції.

Тваринництво включає розведення і використання: великої рогатої худоби (скотарство у вузькому значенні слова); овець (вівчарство); кіз (козівництво); коней (конярство); свиней (свинарство); кролів (кролівництво); домашніх птахів (птахівництво).

У дослідженні тваринництва можна виокремити два напрями. До першого належать праці, присвячені тваринництву на всій території України. Першу спробу такого узагальнення здійснив Ф.Вовк у монографії "Студії з української етнографії та антропології" (1928). У ній автор зазначив, що тваринництво від часу виникнення в Україні розвивається нерівномірно: постійно відбувається чергування періодів масового та незначного утримання тварин.

В історико-етногр. монографіях "Українці" (1959, 1999, 2011) тваринництву присвячені статті І.Симоненка, В.Горленка та М.Сополиги. Науковці написали про способи утримання, породи тварин, історію галузі, переробку продуктів тваринництва та нар. ветеринарію.

У праці "Історія народної культури українців" (2014) М. Глушко розглянув типи і характер раннього скотарства в Україні, традиційне скотарство з пізнього середньовіччя до поч. 20 ст., організацію і форми випасу худоби у 19 — на поч. 20 ст. Також етнолог у своїх дослідженнях, вивчаючи нар. транспорт українців, торкався й питань тваринництва.

До другого напряму досліджень тваринництва належать праці, в яких увага науковців зосереджена на певному регіоні чи населеному пункті. Так, Р.-Ф.Кайндль (1894) описав свято вигону худоби на полонину гуцулами, вірування, пов’язані із запалюванням "нового" вогню на полонині, який мав очищати й охороняти худобу від злих сил і чарів. Аналогічні аспекти тваринництва гуцулів досліджував В.Шухевич (1899—1901).

1934 Н.Заглада з’ясувала низку особливостей у тваринництві Чорнобильського р-ну Київ. обл. Місцевості до 1930-х рр. були притаманні такі риси: худобу годували на початку зими соломою, а потім сіном; узимку рідко доїли корів; гній із хліва не збирали цілу зиму, лише підстеляли свіжу солому. Досить детально дослідниця описала утримання колг. корів улітку на лузі, де їх доглядали три пастухи. Н.Заглада вдало розробила методологію дослідження, де поєднала врахування вимог тогочасної парт. ідеології щодо прославляння колективного господарювання та висвітлення особливостей дореволюц. тваринництва, спираючись лише на польовий матеріал.

На архів., польовому та історіографічному матеріалі ґрунтується дослідження полонинського госп-ва Гуцульщини періоду капіталізму М.Мандибури (1978). Автор дійшов таких висновків: у досліджуваний період переважав спільний випас худоби на полонинах, осн. організатором якого виступав орендар, т. зв. депутат; за випас худоби влітку на полонинах відповідали пастухи на чолі з ватагами, які одержували плату за роботу переважно натурою; серед пастухів побутували численні вірування, забобони і магічні дії, які були поєднані із вироб. діяльністю.

У 1980—90-х рр. у колективних історико-етногр. працях "Бойківщина" (1983), "Гуцульщина" (1987), "Поділля" (1994), "Лемківщина" (1999) Ю.Гошко, М.Мандибура, М.Тиводар проаналізували переважно традиційне тваринництво доіндустріального періоду.

Найдокладніший аналіз регіональної специфіки скотарства Укр. Карпат 2-ї пол. 19 — 1-ї пол. 20 ст. здійснив М.Тиводар (1994). Головною його заслугою є звернення до теор. питань, зокрема до змісту понять і термінів, якими оперують етнологи у процесі вивчення цієї тематики.

На рубежі 20 та 21 ст. тваринництво Середнього Полісся досліджував М.Гладкий. У його монографії "Традиційне скотарство Середнього Полісся другої половини ХI Х — першої половини ХХ ст. (історико-етнологічні дослідження)" (2007) на основі польового матеріалу, зібраного в радіоактивно забруднених районах Київ., Житомир. та Рівнен. областей, зокрема й у зоні відчуження, висвітлено стан та гол. тенденції розвитку, інноваційні явища скотарства.

На поч. 21 ст. тваринництво Рівнен. Полісся (Дубровицького та Сарненського р-нів) вивчав С.Ципишев. Він з’ясував особливості традиційного тваринництва досліджуваного регіону станом на 1920-ті — 1940-ві рр.: установив перелік утримуваних тварин, описав методи їх утримання, випасання та годівлі, розглянув методи переробки продуктів тваринництва та способи їх зберігання, а також скотарську обрядовість і нар. ветеринарію.

Особливості тваринництва Одеської обл. подано у працях В.Кушніра "Народознавство Одещини" (2008) та "Господарсько-побутова адаптація українців Південно-Західного степу і Нижнього Подунав’я (друга половина 19 — перша половина 20 ст.)" (2012). Автор досить детально простежив розвиток вівчарства: системи випасу в літній період, організацію доїння, переробку молока, породи овець. Крим. вівчарство досліджувала В.Грушецька, яка розглянула пішохідні маршрути підйому на плато, охарактеризувала умови праці та спеціалізацію чабанів у статті "Традиційна культура кримських чабанів Чатир-Дагу XI X — початку XX ст.: повсякденне життя і костюм" (2015).

Отже, істор. розвиток тваринництва, формування його регіональної специфіки та своєрідності найбільш висвітлені в наук. літературі, присвяченій Карпатам та деяким частинам Полісся і Пд. України.

Більшість згаданих вище дослідників є прихильниками концепції, яка розглядає скотарство як тип госп-ва чи госп. лад, що базується на утриманні й розведенні стадних копитних тварин у домашніх умовах. Цим пояснюється незначне вивчення свинарства та майже недосліджені птахівництво і кролівництво.

В Україні тваринництво відоме з часів неоліту, коли розводили корів, свиней, коней, кіз та овець. Територія нашої д-ви вважається місцем доместикації коня: вперше його приручили й почали використовувати для верхової їзди та перевезення вантажів в’ючним способом носії середньостогівської культури. В енеоліті та бронз. віці виникло молочне госп-во, почали розводити породи овець для виготовлення вовни, використовувати м’язову силу великої рогатої худоби (вола).

В епохи неоліту—енеоліту в Україні сформувалися осн. риси приселищного (придомного) і відгінного тваринництва. За приселищного тваринництва свійських тварин утримували в загонах та випасали лише в межах поселення. При відгінному тваринництві худобу вранці виганяли на пасовище неподалік від поселення, де за нею наглядав пастух, а ввечері її знову повертали до поселення. У випадку відгінного тваринництва так зі стадом свійських тварин чинили впродовж усього літнього сезону.

У добу бронзи роль тваринництва посилилася завдяки розвитку орного землеробства, яке сприяло розведенню робочої худоби, а в степовій частині України сформувався меридіанний спосіб випасання стад, який використовували до 18 ст. ногайці Буджацької орди. Мандруючи зі своїми стадами в напрямку на пн. до лісостепу навесні та повертаючись восени на пд. зимувати, пастухи споруджували тимчасові стоянки переважно на правому березі річок, щоби можна було спостерігати за худобою, оскільки річки Чорномор. басейну мають високий і крутий правий берег на відміну від лівого.

У залізний вік населення степу (кімерійці та скіфи) перейшло до рухливого тваринництва. Для нього характерне пересування пастухів із худобою між літніми і зимовими випасами або ж відгін худоби під доглядом пастухів на випаси за межі постійних поселень. Сармати, гуни, печеніги, половці, монголо-татари займалися кочовим тваринництвом, якому притаманна відсутність осілості населення — воно пересувається разом із худобою (кочує). При рухливому та кочовому тваринництві худоба утримувалася цілий рік на підніжному кормі. У найскладніші місяці зимівлі коні копитами розбивали сніг і льодову кірку, добуваючи з-під них траву, за ними рухалися стада великої і дрібної рогатої худоби.

У 6—7 ст. слов’яни займалися комплексним землеробсько-тваринницьким госп-вом, у стаціонарних формах якого поєднувався посезонний випас тварин зі стійловою годівлею взимку. У часи Київ. Русі перше місце у тваринництві займала велика рогата худоба, друге — свині, третє і четверте — коні та дрібна рогата худоба, п’яте — птахівництво. Худобу отримували, купуючи в сусідніх кочових народів чи грабуючи їх. Тварин утримували у спец. приміщеннях. У 10 ст. почали з’являтися хліви (стайні). У сучасній наук. літературі існують дві гол. гіпотези стосовно способів виникнення цієї споруди. Згідно з першою з них хлів виник від житлової будівлі, яку переобладнали для утримання домашніх тварин. У багатьох регіонах України молодняк до серед. 20 ст. часто утримували в хаті. Для цього у помешканнях робили високі пороги, які перешкоджали худобі та птиці взимку виходити, а влітку — заходити. За другою гіпотезою, хлів як госп. споруда виник із загороди чи відкритого загону з огорожею. У 16—17 ст. спосіб утримання худоби взимку у спец. приміщенні (у "хліві", "стайні") поширився вже по всій Україні, крім Півдня.

Пастівницький сезон (сезон випасання худоби) складався із трьох етапів: весняного, літнього та осіннього. Із 19 ст. при утриманні коней, великої та малої рогатої худоби він уже був усталеним. Уперше худобу виганяли на пашу ранньою весною, щойно зійде сніг. Першими на пасовище відводили овець та кіз, потім — молодняк великої рогатої худоби, дійних корів, робочу худобу (волів та коней). Цієї послідовності могли не дотримуватися через недостачу кормів, що відобразилось у нар. приказках: "У день теплого Олексія іде корова на верес, риба на нерест, а бортник на бджоли". Весняний випас тривав 14—50 днів — переважно до дня св. Юрія (6 травня), рідко — до літнього Миколи (22 травня). Тоді ж вільний випас завершувався і починався організований — на громад. пасовищах та поза межами поселень. Через те із днем св. Юрія був пов’язаний святковий вигін худоби на толоку, який супроводжувався різними обрядовими діями. Напр., у Карпатах напередодні свята розпалювали багаття, перед хлівом ставили борону, у хліві посипали сіллю чи попелом з вогнища, вим’я корів змащували часником, малювали на хлівах знаки-обереги. У день свята худобу добре годували, роги корів прикрашали вінками із квітів ("юрочками"), садибу прикрашували березовим і терновим гіллям. Захищали худобу від відьом, качаючи по землі обв’язане сіном палаюче колесо. На Слобожанщині в день св. Юрія, виганяючи худобу на пасовище, говорили замовляння від вовків: "Святий Ягорій Побідоносець їхав на Осіянській горі, на червоному коні звір-вовків збирати, щоб не йшли моє стадо поїдати"; намагалися визначити долю домашньої тварини, поклавши біля воріт на землю червоний пояс і спостерігаючи: якщо корова не зачепить його ногами, то буде весь рік здоровою і її не займе дикий звір. На Поліссі господар розстеляв кожуха вовною догори, клав кілька крашанок, спеціально для цього залишених із Великодня, і через усе це проганяв корів, коней і овець.

Літній випас, який тривав 4—5 місяців, розпочинався з офіц. заборони випасати на сіножатях. При цьому пастух обов’язково наглядав за худобою. Орг. форми літнього випасу були зумовлені різними чинниками — природно-геогр., історичними тощо. Найбільш поширеними є: польові пасовища; випаси на землях, вилучених із с.-г. вир-ва; лугові випаси; лісові випаси; випаси у заболочених місцях. Польові пасовища при застосуванні трипільної системи ведення землеробства знаходилися на орних землях. Ділянки землі, вилучені із с.-г. вир-ва, були розташов. поблизу населеного пункту, переважно на початку чи в кінці села, і належали всій громаді. Часто такі місця обгороджували. До цієї групи пасовищ належать непридатні для обробітку землі, передовсім яри, береги річок, аеродроми тощо. Індивідуально худобу випасали на обочинах доріг і по межах, на лугах. Використання лугів для утримання домашніх тварин на підніжному кормі мало вторинний характер, оскільки вони призначалися передовсім для заготівлі сіна. Іноді господар виділяв частину сінокосу для випасу робочої худоби. На лісові пасовища виганяли корів та овець. Зокрема, так чинили влітку на Поліссі та в Карпатах. Випаси по заболочених (В укр. нар. к-рі під терміном "болото" розуміється зволожена ді­ля­н­ка земної поверхні) місцях поширені були до впровадження масової меліорації (до 2-ї пол. 20 ст.). На Поліссі популярною була практика випасати тварин на болотах під час заготівлі сіна. Для цього сім’я зводила собі курінь, де проживала певний час. У Подніпров’ї худобу, помітивши, зганяли у плавні, де вона випасалася до осені.

Осінній випас розпочинався паралельно з початком збору врожаю (серпень—вересень) і тривав до випадання снігу та перших сильних морозів. За сприятливих умов це займало 1—2 місяці. На цьому етапі був можливий організований та індивідуальний випас, що залежало від природних умов та місц. традицій.

У процесі тривалого випасання сформувалися принципи взаємодії громади, сім’ї з пастухами. Вони функціонували на основі норм звичаєвого права, регламентуючи процедури та терміни найму, розміри та час оплати праці, права та обов’язки кожного пастуха. Часто гол. винагородою слугувала продукція землеробства, одяг та харчування пастухів. На поч. 20 ст. почала набувати поширення грошова форма розрахунку. Для кращого виконання обов’язків пастухами існувала ще й система обдаровування. Їх задобрювали продуктами харчування, одягом чи тканиною, грошима. Побутування цієї традиції зумовлено уявленнями про містичну здатність пастуха впливати на здоров’я, продуктивність і плідність тварин.

Велика рогата худоба. Розведення великої рогатої худоби, скотарствоу вузькому значенні слова, орієнтоване на вир-во молока та м’яса. Тягловою силою в землеробстві до серед. 20 ст. здебільшого були воли. Лише з 1920-х рр. цю функцію почали виконувати коні. В Україні вирощували наступні породи корів: червону степову, карлівську, білоголову українську, "швейцарську" і "голландську", холмогорську, ярославську (молочного напряму); черкаську, сементальську, лебединську, сіру українську (м’ясного напряму). Сіра укр. м’ясна порода у 18—19 ст. була досить поширеною, а на сьогодні перебуває на межі зникнення (2015 в Україні налічувалося лише 850 голів). Ця порода найкраще пристосована для степового госп-ва, оскільки має товсту шкіру, довгі роги та стійка до хвороб.

Чисельність великої рогатої худоби у 20 ст. в Україні була не однаковою. Під час I світ. війни вона збільшилася (1916 становила 7,7 млн голів), у часи непу — 8,6 млн, під час колективізації і Голодомору зменшилася (1933 — 4,4 млн), 1938 — 7,8 млн голів, під час II світової війни також зменшилася. До 1960-х рр. більшість великої рогатої худоби було зосереджено у приватних господарствах. Ця тенденція відновилась у 1990-х рр. Напр., 2011 в індивідуальних госп-вах великої рогатої худоби налічувалося 3 млн голів, а в аграрних фірмах — 1,6 млн.

Протягом віків у намаганні збільшити надої було вироблено різні способи доїння корів. Тварину заганяли в окрему загороду, де клали в ясла траву чи сіно. Доярка (рідко дояр) підходила до корови, сідала на стільчик, обмивала дійки тварини теплою водою, потім могла натирати їх свіжим несоленим маслом, таким чином масажуючи їх. Після цього доїла одним із способів: "у кулаки хрестато", "навхрест", "одночасно". При першому дійку перехоплювали в основі, великим пальцем притискали її до верхнього краю долоні, при цьому порція молока із вимені переходила до дійки. Потім, тримаючи руку в тому самому положенні, здавлювали дійку пальцями. Великий палець накладали поверх інших, мізинець стискав дійку над кільцевим м’язом. Якщо мізинцем натискали вище, то частина молока залишалась і корова видоювалася не повністю.

При доїнні "навхрест" доярка спочатку потягувала за передню праву дійку пальцями правої руки, потім — за задню ліву дійку пальцями лівої руки. Далі тягнула правою рукою за задню праву дійку і лівою — за передню. Цим способом доїли на початку процесу, щоби заспокоїти корову, викликати молоко, а коли тварина не припускала молока, то доїли "в одну сторону", тобто однією рукою одночасно видоювали дві крайні дійки.

Третій спосіб застосовувала досвідчена доярка. Потрібно було довгий час доїти корову однією, а потім другою рукою, тримаючи всі чотири дійки поміж пальцями і одночасно їх видоюючи. Спочатку доїли повільно, а потім швидше.

Із 1970-х рр. почали використовувати доїльні апарати, проте ця тенденція не була масовою. По-перше, у 1980—90-х рр. доїльний апарат було важко знайти у продажу. По-друге, поширене вірування, що доїльний апарат псує корові вим’я. Із 2018 ситуація почне змінюватися, тому що молокозаводи будуть приймати молоко, лише видоєне доїльним апаратом.

Вівчарство було досить поширене в Україні у 18—19 ст., цьому сприяли природні та соціально-екон. умови. Осн. регіоном галузі були Карпати. На пд. Слобожанщині до 1850-х рр. розведення овець займало перше місце, а після розвитку пром-сті в регіоні, який зумовив збільшення чисельності населення, а також через розорення степу повністю зникло. На Поділлі вівчарство занепало у 1-й пол. 20 ст., однією з причин цього стало витіснення сел. одягу з ужитку фабричним. У 20 ст. гол. регіонами вівчарства були Карпати та Пд. України. Для першого базою слугували високогірні (на висоті 1300—2000 м над рівнем моря) луки (полонини), а для другого — степ.

В Україні вирощували такі породи овець: решетилівські (чорні), соколівські (сірі), російські, волоські, мериносові, пипе і каракулеві.

Населення наймало пастухів, об’єднувало овець в одну чи більше отару й відправляло для випасу протягом усього літа. Свої вівці розпізнавали за спец. мітками. Кожен господар мав знак власності, яким позначав своїх тварин. Це міг бути відбиток на шкірі розпеченої залізної форми у вигляді кола, двох кіл, квадрата, дірки. Напр., у Татарбунарах (Одес. обл.) у вусі вівці робили розріз, вставляли кільце з м’якого металу. Знаки власності залишалися за родиною, і їх традиційно передавали наступному поколінню. В обов’язки чабанів входило не лише випасання, а й збереження, доїння овець, розподіл молока. На пасовищі влаштовували кошару (оцарок, струнга, окол), куди на ніч заганяли овець і де їх доїли. Поруч будували житло для пастухів (колибу).

Овець доїв старший пастух; молоко від усієї овечої отари йшло у спільний казан, а потім розподілялося. У перший день вигону на пасовище старший пастух доїв овець, виміряв заг. удій овець кожного господаря і визначав, скільки той чи ін. власник мав одержати молока протягом усього сезону. Результати пробного надою пастух подавав обраним від громади представникам, які записували їх в опис і встановлювали порядок отримання молока власниками овець. Список передавали старшому пастуху. Інколи розподіл молока відбувався визначенням середньої норми молока на одну вівцю, і кожний господар отримував стільки, скільки мав дійних овець.

З вигоном овець на пасовище було пов’язано багато вірувань і обрядів. Так, у Карпатах перш ніж пригнати овець на полонину туди приходив старший пастух (ватаг). На пасовищі ватаг заходив у колибу, де були розташов. вогнище і комора, відчиняв двері і бив зліва від себе сокирою по стіні, а потім кидав на вогнище підкову, яка мала охороняти стійбище від грому. Потім здобував тертям сухих деревин "живий" вогонь і запалював вогнище, яке не згасало протягом цілого літа. З розпаленого "живого" вогню брали вугілля, кидали у воду і цією водою кропили все стійбище, а потім і овець.

З овечого молока виготовляли грудковий сир (будз) і урду (вурду). Для вир-ва сиру потрібний сичужний фермент, який у Карпатах називають "глєгом", а на Одещині — "тягом". Його добували із шлунків молодих ягнят, телят, козенят. У посудину з молоком вливали глєг (бл. 3-х ложок на 50—60 літрів молока) і, перемішавши, посудину накривали. Заквашене таким чином молоко стояло 15—20 хвилин біля вогню, де під впливом тепла і глєгу перетворювалося на сир. У посудині після збирання сиру залишалася сироватка, яку переливали у мідний чи залізний казан і варили на пристрої для підвішування казанка над вогнем із додаванням солодкого молока. Утворювалася урда. Формою і смаком урда подібна до грудкового сиру, але значно гіршої якості.

Із сиру виготовляли бринзу. Для цього його м’яли руками чи терли на тертці, солили і товкли дерев’яним товкачем, додаючи відповідно до смаку меленого червоного перцю. Усе вимішували і залишали киснути в теплому місці до 2-х тижнів. Після цього однорідну масу складали в дерев’яні діжечки і накривали кришкою. Згори клали ще камінь, щоби виступила ропа. Ропа з’являлася через тиждень. У Карпатах бринзу могли накривати листям із кропиви, хрону, з горіха. З урди бринзу виготовляли рідко, тому що вона була неякісною — швидко псувалася.

На Гуцульщині із сиру виготовляли різноманітні фігурки — ця сирна пластика є унікальною в нар. мист-ві України. Сир для формування фігурок вважався готовим, коли після опускання в гарячу воду ставав "податливим, як віск, і держався купи". Його нарізали шматочками. Перед ліпленням кожен шматочок знову занурювали в гарячу воду, надавали йому потрібної форми і закріплювали у насиченому водяному розчині солі. Ліпили фігурки оленів, коників, зайчиків, ягнят, корів тощо. Пластика виникла на полонинах.

Сирна пластика використовувалася в обрядах. Напр., на заручинах на знак згоди дівчина обдаровувала колачиками (сирними паляницями з отвором посередині) старостів, у день вінчання колачики прив’язували до правих зап’ясть нареченої й нареченого (зав’язували дівоцтво і парубоцтво), а на другий день молода дарувала їх дружці й дружбі.

У 20 ст. сирна пластика з полонин поширилася на села, де її виготовленням почали займатися жінки. Із часом посилилася ігрова, розважальна роль заняття, й у 21 ст. воно є розважальним елементом для туристів.

Кіздо 20 ст. в Україні розводили мало, за винятком бідних селян, яким кози заміняли корову ("коза — корова бідних"). У роки I світ. війни чисельність кіз зросла, бо цих тварин не реквізовували для продовольчих потреб армії. Події 1920—30-х рр. спричинили зростання кількості кіз. Утримувалося наявне поголів’я переважно в сел. госп-вах та населенням робітн. с-щ. У 1950—60-х рр. чисельність кіз в Україні зменшилась. У кризові 1990-ті рр. зникло пром. козівництво, проте збільшилося приватне. У 2000-х рр. кози зосереджені, гол. чином, у присадибних госп-вах (659,4 тис. голів або ж 99 %). В Україні переважав молочний напрям, але тварин вирощували і задля шкіри та пуху, з якого пряли нитку. Напр., на поч. 20 ст. на території сучасної Харків. обл. перебувала ферма з розведення кашмірських кіз.

Про козу українці мали двояке уявлення. Вважали, що цю тварину створив не Бог, а диявол, тому чорт полюбляє з нею гратися і її варто тримати у стайнях, щоби нечиста сила не чіпала коней. Існувало й таке вірування: від кози відьма ніколи не може забрати молока. Водночас коза вважалася чистою твариною. Вона не питиме води, якщо її вже покуштувала ін. тварина чи людина. Коза є символом родючості та життєвої сили, що відображає обряд водіння кози, який відбувався 13 січня.

Конярство. Великого значення в Україні здавна надавалося розведенню коней. Значних успіхів конярстводосягло у 18 ст. У запороз. зимівниках вирощували три осн. породи коней: "гарантованих", які були популярні ще в 17 ст.; татар. коней та степових, останніх вивели запорожці. Козац. коні були витривалі, невибагливі, розумні, легко приручалися, мали середній зріст, а тому користувалися популярністю за кордоном: у Німеччині, Туреччині, Росії, Польщі, Італії тощо. З кінця 18 ст. в Україні почали розводити також орловських рисаків, наришкінську, мальцевську, англійську породи коней. На Гуцульщині переважали низькорослі "гуцульські" ("наша раса") і високорослі коні, т. зв. бойки ("перевінники"). На Лемківщині — "мішанці", мішанина "нашої раси" з англійськими, арабськими чи липичанськими. Кінь в українців використовувався як робоча сила. Його запрягали до воза і плуга, їздили на ньому верхи з сідлом і без. Із 2-ї пол. 20 ст. (а в деяких населених пунктах із 1990-х рр.) кінь переважно використовується як робоча сила. Напр., у с. Межисить Ратнівського р-ну Волин. обл. коней почали тримати після 1991, бо в рад. час це заборонялося.

Свинарство. Араб. географ Ібн Русте у 9 ст. писав: "Пасуть свиней подібно до овець". Ця особливість утримання свиней проіснувала до серед. 20 ст. Зокрема, у Дубровицькому та Сарненському р-нах Рівнен. області у 1920—40-х рр. наймали свинопаса, якому платили від 8 до 10 кг зерна за літо з тварини. Якщо свинопаса не наймали, то свиней пасли найменші діти в сім’ї. При випасанні свиней тваринам могли вішати на шию поліно — брумкало, яке при бігу заважало й било по ногах. Крім того, свиней, які інтенсивно намагалися розрити долівку в хліві чи гризти корито, задротовували — заправляли в ніс шматок дроту, який викликав больові відчуття і не давав чинити шкоду. У дніпровських плавнях свиней виганяли пастись на ціле літо. Раз у тиждень до них навідувались і привозили їм корм. Восени свиней забирали і різали.

Спочатку свинарство було екстенсивним. Тоді вирощували місц. чорно-бурі довговухі й коротковухі породи. Пізніше ця галузь в Україні набула форми інтенсивного тваринництва, пов’язаного з відгодівлею на сало. Із 18 ст. поширення набули породи білих англ. свиней, з’явилися покращені укр. степові породи. Центром свинарства в Україні з 1880-х рр. (за рад. часів тенденція збереглася) стала Полтав. губ., що було зумовлено значним попитом на свинину як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Так, 1905 із губернії до Великої Британії було завезено 30 245 голів, а вже в 1910 — 90 979 голів, а 1913 — 185 499 голів.

Свинина та сало стали символами укр. кухні. Про це яскраво свідчить фольклорний матеріал: "Як би я був царем, то сало б їв і сало пив", "Коли б сало крила мало, під небесами б літало", "Якби мені паном бути, то я б сало із салом їв", "Сало не велика слава, а все ж ласощі", "Живу добре — сало їм, на салі сплю, салом укриваюсь" тощо.

Кролівництво. Перші відомості про кролівництвов Україні належать до 11 ст., коли за Ярослава Мудрого в жін. монастирях розводили пухових кролів (трусиків, вуханів). Черниці вищипували пух і в’язали шкарпетки, рукавиці та хустки. Другі відомості належать до 19 ст., коли на Пд. України було завезено дикого кроля. У цей час трусиків утримували заради хутра та для розваги дітей. Останнє стало масовим у 20 ст. У містах кролів утримували як хатніх звірят.

У 19 ст. серед українців були поширені різні вірування, що перешкоджали розведенню вуханів. Напр., кролі — це коти, тому їх їсти не можна або ж трусики виплодилися від щурів. На пд. сх. Слобожанщини (сучасна пн. частина Луган. обл.) вважали, що у того, хто тримає вуханів, не буде плодитися худоба.

Масового характеру кролівництво в Україні набуло з поч. 20 ст. Жителі міст почали тримати вуханів для забезпечення сім’ї м’ясом та хутром. Під час I світ. війни кролівництво занепало, а в 1920-х рр. відродилося і досягло в деяких великих містах та прилеглих селах значного розвитку. Напр., житель Харкова М.Соколов за рік вирощував 300 голів молодняку, для цього на своєму подвір’ї "зробив шість приміщень для кролів: одне в хліві, друге — під голубником і чотири загони в садку". Утримання великої кількості вуханів давало можливість забезпечити родину м’ясом та коштами від здачі шкурок.

Найбільшого розвитку кролівництво в Україні досягло 1975—85, коли виробляли 120— 165 тис. тонн кролятини та 30— 45 млн шкурок, або 8 % світового виробництва. У цей час трусиків утримували не лише колгоспи та радгоспи, а й в індивідуальних госп-вах — понад 600 тис. У 1980-х рр. по Україні поширились специфічні захворювання: міксоматоз та вірусна геморагічна хвороба кролів, унаслідок чого кролівництво перетворилося на майже найслабшу галузь тваринництва. Епідемії знищували поголів’я вуханів і в 1990-х рр. Інколи не рятували і щеплення, тому деякі господарі виступали проти щеплень. Напр., кролівник із смт Торчин Г.Жога протягом 10-ти років жодного щеплення не робив. 2012 в Україні утримувалося прибл. 1,5—2 млн особин, з яких 98 % поголів’я було зосереджено в індивідуальних сел. госп-вах.

Технологія утримання кролів буває простою та складною. Для першої характерне утримання вуханів у викопаних ямах, у яких тварини риють безліч ходів. Такий спосіб характеризується мінімальним доглядом: кидання в яму їжі та виловлювання кролів спец. пристроями. Недоліки такого утримання полягали в тому, що господар не міг спіймати всіх тварин, інколи вони проривали ходи на поверхню ґрунту і випасалися на подвір’ї, завдаючи збитків. Цей спосіб існував переважно у сільс. місцевості до 1970-х рр. і давав змогу розводити лише кролів м’ясної породи. У Криму в 1930—60-х рр. практикували утримання вуханів у норах пагорбів, що забезпечувало їм вільну можливість рухатись подвір’ями, — система випасного утримання.

Ямне та випасне утримання активно використовувалось у колгоспах до 1970. Напр., у колгоспі "Дніпро" (Кам’янський р-н Черкас. обл.) розпочинали розводити кролів у ямах, що було не успішним: щойно народилися перші кроленята, завелися пацюки і їх знищили. У Криму в колгоспі "Знамя Ленина" (Роздольненський р-н) вуханів утримували на випасах площею 10—12 га. Кролівницька ферма перебувала на відстані 1 км від населеного пункту. Там розміщувалися зимові й літні бліндажі для тварин. Зимові бліндажі були зроблені із черепашника, завдовжки 4 м, завширшки 2 м і заввишки 0,6 м, із заглибленням на 0,4 м; по боках знаходилися 10 виходів. Літні бліндажі, типу траншеї, завглибшки 0,2 м, завдовжки 2,5 м і завширшки 1 м; впоперек заглиблення клали кілочки, на яких улаштовували покрівлю зі стебел соняшника і кукурудзи. За кілька десятків метрів від бліндажів клали два стоги сіна, до яких вухані підходили в негоду і в період вигорання трав на найближчих ділянках. Традиційні способи утримання кролів у пром-сті використовували до 1970, а після почали запроваджувати утримання в закритих приміщеннях із регульованим мікрокліматом.

Складнішою технологією утримання кролів є розміщення їх у клітках, тому що вона потребує значних зусиль, проте є прогресивнішою: людина має можливість покращувати продуктивність, застосовуючи раціональну годівлю, проводити ветеринарно-профілактичні заходи. Клітки почали використовувати із поч. 20 ст. насамперед у містах, а з 1970-х рр. — масово в селах. Існує три способи кліткового утримання: у надвірних клітках; під навісом (шеди); у стайні, корівнику або хліві. Клітки виготовляють одно- чи багатоярусні, використовуючи різноманітний матеріал: дерево (дошки, бруски, лоза), метал (дроти, сітка, листи металу), шифер, руберойд, глину тощо.

До 1930-х рр. клітки робили зі старих бондарних бочок. У містах спочатку бочку ретельно вимивали, випарювали золою. В одному днищі бочки вирізували прямокутний отвір, у який вставляли дверцята із сітки. У дні бочки просвердлювали отвори чи отвір у найнижчій частині для стікання сечі. Потім з рейок робили підлогу. Всередині такої клітки могли зробити перегородку для окролу, а також над дверцятами отвір для вентиляції. Бочки, щоби не розсихалися, розміщували під навісом, поклавши одну на одну і зробивши дах. Такі клітки використовувались у містах, що було зумовлено залишком пустих бочок, у яких зберігали гас чи продукти харчування (квашені овочі, солону рибу). У Львові в 1920-х рр. такі клітки вдосконалили, зробивши всередині годівниці для зерна та сіна, а ззовні — ящик для гнізда (маточник, родилка).

У селах у 1-й пол. 20 ст. клітки робили з лози. Їх улітку розміщували на вулиці, а на зиму заносили до хліва, стайні чи на горище. Недоліком таких кліток було те, що кролі могли перегризти лозу і втекти.

До 1960-х рр. також виробляли глинобитні клітки та саманні. У перших робили каркас із жердин 0,6—0,7 м завтовшки. У землю вкопували стовпи на глибину 0,7—0,8 м, з висотою над землею на 1,7 м спереду та 1,45 м ззаду. Висоту задньої стінки в клітці робили 0,6 м, щоби кролі не могли дістати і попсувати глиносолом’яний дах. Висота передньої стінки клітки — 0,9 м. Усередині до передніх і задніх стояків прибивали жердини на висоті 0,8 м до передньої і 0,85 м до задньої стінки, на які настелялася долівка з дощок у 0,02 м завтовшки. Після настелення долівки в кожній клітці спереду ставили два стовпчики на відстані 0,4 м один від одного. На ці стовпчики навішували дверцята. Каркас клітки заплітали лозою чи гіллям і замазували глиною. Плели лозу згори до низу. Щоби кролі не прогризли стіни клітки, до долівки попід стінами набивали плінтуси з дощок в 0,1 м шириною. Зовні та зсередини стінки клітки обліплювали шаром глини в 0,02 м завтовшки. Глину брали не дуже масну, змішували з піском, із солом’яною січкою або ж половою. Дах у клітці робили із соломи чи очерету. Для цього клали жердини або бруски із переднім виступом 0,2 м і від задньої стінки — 0,1 м. Упоперек жердин або брусків настелялося гілля, яке прибивали до брусків. Поверх цього укладали рівно нарізаний очерет або солому шаром у 0,2 м. Поверх соломи або очерету вздовж кліток укладали три жердини, які тісно ув’язували так, щоб їх покривала солома чи очерет. Після цього очерет заливали рідким розчином глини, а згори змазували шаром масної глини. Підлогу робили дерев’яною і з нахилом до передньої частини. Глинобитна клітка потребує постійного догляду: її потрібно періодично підмазувати і білити. Без такого догляду вона швидко руйнується. Глинобитні клітки розташовували надворі.

Саманні клітки розташовували на фундаменті із саманних цеглин у 0,8 м висотою. На фундамент клали бруски, на які настеляли долівку з дощок у 0,02 м завтовшки. Дно робили похилим на 0,05—0,06 м до передньої стіни. Спереду долівки вставляли три стовпчики на відстані 0,4 м один від одного. Між цими стовпчиками навішували двері, а з правого боку — ясельця. Стіни клітки мурувалися із саманних цеглин. Під передньою стінкою робили щілину в 0,02 м для стікання сечі. Щілину робили зі спец. дошкою, встановленою на підкладках. Ця дошка підтримувала передню стінку. Саманну цеглину виробляли розміром 0,2ќ0,2ќ0,4 м (чи 0,2ќ0,2ќ0,3 м). Стіни робили завтовшки у 0,2 м. Щоби кролі не псували стінки, всередині прибивали плінтус і робили такий дах, як у глинобитній клітці. Менш поширеним було утримання кролів у хлівах, сараях. Напр., у 1-й пол. 1920-х рр. у с. Соболівка (нині село Він. обл.) працівник цукрового з-ду зробив кролятник зі старого кам’яного сараю.

Рідко застосовували влітку клітки-вигули, в яких утримували молодих кролів. Їх виготовляли із каркаса (дерев’яного чи металевого), який з усіх боків (дно також) затягували дротяною сіткою з вічками 3 на 3 см і більше. Клітку ставили просто на землю, трава проходила через сітку дна, і кроленята її поїдали. Періодично клітку переставляли на нове місце. У 1980—90-х рр. клітку-вигул робили із дерев’яних ящиків з-під овочів, до яких згори кріпили сітчасті кришки.

Хутрове звіринництво. Починаючи з 1970-х рр. у присадибних госп-вах почали тримати нутрій та ондатр — це різновид хутрового звірівництва. Практикують утримання тварин з водою та без води. У першому випадку створюють умови, близькі до природних: вольєр складається з будиночка, вигулу і басейну. Вольєр роблять із різних матеріалів: оцинкованої сітки, цегли, дощок і металевих листів. Висота стінок вигулу 0,8 м, вони мають піддашок шириною 0,3 м. Будиночок будують із цегли чи бетону. Підлога вольєра бетонна. Вона має нахил у бік басейну. Глибина басейну 0,3—0,4 м, вода в ньому проточна. Така система утримання має низку недоліків, а тому менше поширена. Основний із них — у випадку морозної зими звірі страждають від холоду. Створити для них оптимальну температуру в цих умовах неможливо. Щоб запобігти відмороженню хвостів, узимку підлогу в будиночках і на вигулах посипають товстим шаром тирси. Недолік вольєрів ще й у тому, що їх дорого будувати та важко обслуговувати.

При утриманні без води використовують металеві клітки з дерев’яними чи металевими будиночками. Клітки встановлюють на стовпчиках висотою 0,7 м. Підлогу роблять із сітки, а згори можуть класти дерев’яні щити, щоби зменшити травмування малюків та утеплити клітку. При безводному утриманні значно полегшується догляд за звірами, зменшуються втрати кормів і скорочуються витрати на клітку. Щоби тварини могли купатися, у клітці встановлюють переносні ванни (корита). Напр., подружжя Машталірів із с. Іванківці Козятинського р-ну Він. обл., яке планувало продавати шкурки, ставило раз на тиждень для купання нутрій спец. коритця.

Враховуючи, що нутрії та ондатри чутливі до холодів, часто застосовують комбіноване утримання: влітку — на вулиці, а взимку — у приміщенні, яке може опалюватися. Багато аматорів утримують тварин у неопалюваних приміщеннях без води. Звірівники в таких випадках діють по-різному: одні купають звірят лише у відлигу, другі ставлять воду на 40 хв щодня, треті тварин узимку не напувають, а згодовують їм більше соковитих кормів, особливо коренеплодів.

Розвиток кролівництва і хутрового звірівництва пов’язаний із використанням шкурок у легкій пром-сті. У 1970—80-х рр. в Україні популярними були хутрові вироби, перш за все шапки. Ця тенденція зберігалась і в 1-й пол. 1990-х рр., а тому створювалися нові вир-ва. Напр., при Краснопільській районній орг-ції Т-ва кролівників і звірівників-любителів Сум. обл. було організовано кооператив із вичинки шкурок кролів і нутрій, пошиття із них різних хутрових виробів — капелюхів, жін. жакетів, дитячих шубок — та продажу їх населенню.

Птахівництво. Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Домашнє птахівництво набуло великого поширення в усіх етногр. регіонах України. У сільс. місцевості, у с-щах міськ. типу та містах населення завжди утримувало на подвір’ях свійських птахів: курей, качок, гусей, індиків, а деякі навіть голубів, цесарок, перепелів тощо. Це відносно не трудомістка праця, якщо порівнювати її з розведенням корів, овець, свиней. Крім поживного м’яса та яєць, птахи дають ще й пух і пір’я.

Птахівництво в Україні почало активно розвиватись у 19 ст., що було пов’язано з появою великого ринку збуту в Зх. Європі. На поч. 20 ст. з України (Сх. Галичини та Наддніпрянщини) щороку експортували орієнтовно 70 тис. тонн яєць. Ця тенденція продовжувалась, у Галичині і в 1920—30-х рр. на рік вивозилося 30 тис. тонн яєць.

У 19 ст. виникла тенденція малого споживання українцями продуктів птахівництва, тому що часто яйця та м’ясо господині продавали, а отримані кошти витрачали на купівлю ласощів дітям, вбрання собі та донькам або ж на потреби для кухні: посуд, сіль, олію. Ця особливість проіснувала до 1960-х рр. Продавши яйця, колгоспники могли сплатити сталінські податки, отримати необхідні речі. Напр., у с. Бірки Любешівського р-ну Волин. обл. 1955 куряче м’ясо та яйця продавали, а за вторговані гроші купували в кооперації гас, сіль, сірники, крам, посуд.

Із 1970-х рр. виник зв’язок присадибного птахівництва із промисловим: населення почало масово купувати навесні курчат (каченят, гусенят, індичат) в інкубаційних підпр-вах. А у 2000-х рр. ще почали застосовувати комбікорм. Напр., В.Школьний (житель с. Іванковичі Васильківського р-ну Київ. обл.) 2009 купив на птахофабриці курей яєчної породи, а комбікорм закуповував на підпр-ві "Васильківмлин".

2012 р. 95 % сільс. домогосп-в України тримали домашню птицю, що давало змогу отримати порівняно дешеві яйця та м’ясо, споживати ці продукти завжди свіжими, екологічно чистими, а частину з них реалізовувати на ринку, покращуючи сімейний бюджет. Останнє у 2000-х рр. стає важко робити, тому що активний розвиток пром. птахівництва (2013 Україна ввійшла у першу світ. десятку країн-виробників продуктів птахівництва) поступово витісняє з ринку домашнє вир-во. Виняток становить Львів. обл., де 56 % усього поголів’я птиці утримується у госп-вах населення, які за підсумками 2012 виготовили 88 % яєць у регіоні і 30 % м’яса птиці.

Знайдений остеологічний матеріал засвідчує наявність курей на території України в 4000—2500 рр. до н. е. Проте одомашнення та розповсюдження цих птахів у нашій країні є невивченим. Як і в ін. країнах світу, на початку доместикації в Україні кури не були джерелом їжі. Їх використовували в культових служіннях та обрядах. В українців і досьогодні збереглося вірування, що півень — птах сонця, птах-захисник, символ воскресіння та нового життя. Своїм співом він відмірює день, стереже час ("перші півні", "треті півні"). Вірили, що сонце доти світитиме, доки півень співатиме. Коли він перестане співати, то настане кінець світу. Крім того, півень — птах жертовний. На Поліссі та Гуцульщині під час закладин нового житла зарубували півня, тобто приносили кровну жертву. Вірили, що це відверне гнів померлих предків, бо земля, на якій будували хату, — місце перебування померлих. Дружина, прийшовши до оселі чоловіка, кидала під піч зарізаного півня чи курку як подарунок домовику. М’ясо півня та курки вживали як жертовну їжу в календарній та родинній обрядовості. Напр., смаженого півня чи курку давали їсти молодим після першої шлюбної ночі. Півень допомагає людині боротися проти злої сили. Співаючи, він заганяє тим усяку нечисту силу по своїх місцях, і вона вимушена залишити наш світ. Двоїсте ставлення в українців було до курки. Подекуди її вважали Божою птицею, бо своїми кігтями вона пригребла новонародженого Ісуса Христа, коли малюка шукали воїни Ірода. За ін. переказами, навпаки, курка проклята Господом за те, що, коли Спаситель переховувався від "жидів", то кури вигребли його ногами. Ось чому курей і не святять на Великдень. Водночас курка прощена за яйця, які несе, адже крашанки обов’язково освячують разом із паскою у Світле Воскресіння, а писанка є всеосяжним символом. Яйце — як символ початку світотворення, зародок життя — посідає у великодніх святкуваннях одне з найважливіших місць. Домашніх курей намагалися захистити "курячим богом" — камінчиком з отвором посередині, який знаходили в річках чи просто в землі. Його прив’язували в курниках на сідалі, щоб оберігав курей, давав їм плодючість.

Курей в Україні у більшості госп-в утримували у спец. приміщеннях — курниках, у деяких просто у хлівах влаштовували сідала. Інколи господарі були переконані, що курей краще тримати біля свиней, бо "від поросяти багато тепла, кури не мерзнуть і непогано несуться" (с. Іванковичі Васильківського р-ну Київ. обл.). Найпоширенішими породами курей були глиняста, зозуляста, чорна (ін. назва — "українські кури"), леггорн, первомайська, бройлер.

Протягом тривалого часу було вироблено два способи утримання гусей та качок: вигульний і безвигульний. Перший був популярний до 2-ї пол. 20 ст. Останній набув поширення із 2-ї пол. 20 ст. після проведення масової меліорації, що привело до зменшення малих водойм. Вигульний спосіб утримання складається із двох етапів: раннього (напівдикого) та пізнього. При напівдикому утриманні птахи проводили на водоймі все літо, додому поверталися після перших заморозків. Із 2-ї пол. 20 ст. качок та гусей уранці відганяють до водойми, а ввечері повертають на ночівлю.

У 19 ст. більше тримали гусей, ніж качок, що було пов’язано з існуванням практики збирання яєць диких качок на водоймах. В Україні найбільше тримали такі породи гусей: укр. степову, волинську, роменську, велику сіру, переяславську; качок — чорну білогруду, пекінську, укр. сіру, глиняну та білу.

Індиків та цесарок тримають у спец. утепленому приміщенні, а вольєр часто роблять із високими стінками чи із сітковим дахом, щоби птахи не перелітали.

Розмноження птиці господарі організовували ранньою весною, насаджуючи на відповідну кількість ретельно підібраних яєць квочку. Коли в госп-ві тримали індиків, то їм підкладали не лише індичі яйця, а й курячі, качині, гусячі, бо помічено, що ця птиця завжди гарно висиджує яйця. Існували різні нар. застереження, як-от: коли свійська птиця сидить на яйцях, то не можна трусити сажі в димарі, бо всі яйця почорніють; як курка сидить на яйцях, то не можна смажити яєць і кидати в полум’я їхню шкаралупу, бо запечуться й не вилупляться курчата; не можна класти під квочку яйця, знесені під Благовіщення і на Великдень, бо курчата будуть калічками. У 2-й пол. 20 ст. стали практикувати закладання яєць у домашні інкубатори пром. вир-ва, які купували, чи конструювали самі.

Вилупленим гусенятам, курчатам та індичатам практикували припалювання пушка страсною свічкою, щоби їх не крали ворони та ін. птахи. У деяких регіонах черніг. Полісся робили таке: "Моя покійна матка, було, як вилупляться курчата, так забере їх у припол та й переносить через порог сюди та туди — не знаю, чи шість, чи сім разов, щоб ворони та коршаки не хватали. А гусеняток, було, як почне мучить, так аж дивитися жалко. Зараз запалить страсну свічку і присмалює їм голови. Да присмалить, а тоді ще й капне. Господи, жалко дивитися! Там же головочка така, що так наче до мозку й пропече. Тоді набере пуху с кубла, де гуска сиділа, і верби святої, а гусенята під решето та тим пухом та вербою і підкурює. Так вони такіє стануть, як п’яні. І що ви думаєте? Не хватали в нас ворони. Ну, та в нас, сказати, й гусаки такі були злі, що не дадуть, бо ми їх перцем загодували".

Страусівництво в Україні зародилося у 19 ст., коли цих птахів уперше було завезено до степового заповідника "Асканія-Нова", проте розводити страусів у присадибних госп-вах почали лише у 2000-х рр. Як розповідають сучасні страусівники, дорослі птахи особливого догляду не потребують: не бояться морозу, весь рік живуть у вольєрі. Їдять траву, комбікорм, яблука, моркву, гарбузи — тобто все, чим живиться домашня птиця, потребують мінеральних добавок із кальцієм. Улітку потрібно, щоб у раціоні було багато зелені, а взимку осн. корм — січка з люцерни чи конюшини та зерно.

Фазанів в Україні почали розводити на межі 19—20 ст. в Київ., Волин. та Полтав. губерніях. У Полтав. губ. в маєтку кн. В.Кочубея на відгородженій ділянці було побудовано вольєр і випущено 10 фазанів. Птицю постійно підгодовували, і за три роки її чисельність становила 375 голів. У цей час як квочок для виведення фазанят використовували курок та індичок. У рад. період фазанів розводили у мисливських госп-вах з метою поповнення їхньої кількості до початку осіннього полювання, і лише у 2000-ті рр. почали розводити фермерські та присадибні госп-ва.

Голубів в Україні тримають із часів Київ. Русі. У "Повісті временних літ" зазначено, що в м. Іскоростень голубів держали в голуб’ятнях. Серед голубівників поширене твердження, що голубів тримали й запороз. козаки. Спочатку вони привозили птахів із Туреччини, а потім вивели і власну породу — запороз. вертуна, яка з кінця 18 ст. поширилася по всій Україні під різними назвами: "єлизаветградський вертун", "херсонський вертун", "закарпатський вертун" тощо. Цю породу голубів козаки завезли на Кубань.

1874 в Києві збудували військово-поштову голубину станцію, де птахів використовували для передавання військ. інформації. 1890 було створено Київ. об’єднання голубиного спорту, яке з 1893 по 1904 видавало час. "Вісник голубиного спорту", а також проводило змагання поштових голубів. Під час II світ. війни багато поштових голубів було знищено. Так, наказом від 22 жовтня 1941 окупаційні власті Києва наказали знищити всіх голубів та заборонили їх тримати.

У 1920—30-х рр. в Україні поштові голуби використовувалися тільки для поштового зв’язку. У післявоєнні роки поштові голуби з’явилися у приватних господарствах голубівників. У 1960-х рр. у Львів. обл. голубівники почали проводити змагання (поштових голубів випускали в зазначеному місці одночасно і стежили, хто перший повернеться додому). У 1970—80-х рр. цей спорт поширився по всій Україні. Наприкінці 1980-х рр. відбулося об’єднання орг-цій спортивного голубівництва Півдня та Сходу України, які розробили єдині правила змагань. Із часом ці правила почали виконувати й ін. орг-ції України. 1989 голубівники-спортсмени України відсвяткували 100-річчя голубиного спорту в Україні. На стадіон у Київ було привезено голубів з усіх куточків країни. Випустили 3600 птахів. Першими голуби прилетіли в такі міста: Бахчисарай, Одеса, Миколаїв, Мелітополь.

Голуби діляться на 4 групи: спортивні (поштові), льотні, декоративні та м’ясні. Перші мають велику швидкість польоту (прибл. 60 км за годину) і гарну пам’ять, яка дає їм змогу повертатися додому з великої відстані. Льотні голуби характеризуються специфічністю (перевертанням, кружлянням, хлопанням) польоту. Вони далеко від домівки не літають. Декоративні голуби відзначаються різнобарвністю, оригінальним виглядом. М’ясні голуби мають здатність за короткий час набирати велику вагу. Вони в Україні почали поширюватися у 2000-х рр.

Утримують цих птахів у голубниках трьох видів: навісних, горищних (найдавніших) та баштових. Навісна голуб’ятня — це звичайний дерев’яний ящик чи сплетені із соломи конуси. Їх підвішували під стріхою за допомогою петель на стіну будинку. Горищні голубники можуть займати все горище чи лише частину, що залежить від споруди (свинарник, хата, міський будинок). Баштові голуб’ятні — досконаліші. Вони мають: 4-, 6-, 8-гранну чи круглу форму. Виготовляються з різного буд. матеріалу: цегли, каміння, дерева. Вони можуть мати два поверхи. На першому поверсі перебуває комора для зберігання кормів, інвентарю, на другому розміщуються голуби. Якщо тримають декоративних голубів, то баштовий голубник має ще вольєр, де птахи вигулюються. При утриманні вертунів чи льотних голубів баштовий голубник може не мати першого поверху. Така споруда називається "українською голуб’ятнею". Вона має прямокутну форму, двосхилий дах без горища. Для освітлення і вентиляції може мати три вікна. Гнізда у 3—4 поверхи розташовують по задній і бокових стінках. Для вильоту голубів у фронтоні зроблено спец. віконця і прикріплено трикутник, обтягнутий металевою сіткою. Трикутник може слугувати пасткою, якщо його підняти з похилого розташування у вертикальне.

Отже, тваринництво в Україні — явище складне і багатогранне. Здавна воно функціонувало як складова єдиного землеробсько-тваринницького комплексу: землеробство залежало від наявності органічних добрив і тяглових тварин, тваринництво — від продукції землеробства як доповнювальної кормової бази. Проте цей взаємозв’язок у 20—21 ст. зменшився, що зумовлено кількома чинниками. Продукція машинобудівної пром-сті дозволяє не використовувати тяглових тварин. Сучасні мінеральні добрива дають змогу обходитися без органічного підживлення. До того ж активне застосування хімічних препаратів у кормах тварин робить застосування органічних добрив неможливим. Хоча в останні роки серед населення та в аграрній науці популярна концепція органічного тваринництва (вирощування тварин без застосування хімічних препаратів).

У 20 ст. система господарювання українців змінилася, що було пов’язано зі створенням с.-г. колективних госп-в та з розвитком пром-сті. Гол. джерелом існування населення мала стати заробітна плата, яку б люди витрачали на купівлю потрібних товарів і послуг. У дійсності населенню, щоби вижити, доводилося утримувати підсобне госп-во, щоб забезпечити сім’ю продуктами харчування та додатковими коштами. Складовими такого госп-ва були городництво, садівництво та тваринництво, а саме: свинарство, птахівництво, кролівництво та хутрове звірівництво. Останні два активно розвивалися у 20 ст., коли ін. занепадали.

Аграрна реформа 1999 створила нові умови та риси особистого сел. госп-ва: воно спирається на земельні ділянки розміром не більше 1—8 га та становить джерело виживання сільс. населення України. Селяни забезпечують себе продуктами харчування, а надлишок продають. У 2000-х рр. вони практично єдині у країні виробляли картоплю, овочі та молоко.

Особисті сел. госп-ва постійно шукають справу, яка дасть можливість отримати прибуток. Напр., у с. Великі Копані Олешківського р-ну Херсон. обл. у 2010-х рр. спочатку для продажу вирощували полуницю, потім помідори й огірки. У с. Комарове Маневицького р-ну Волин. обл. люди з 2013 почали тримати по 2—3 овечки, тому що їхню шерсть можна здати на ф-ку в сусідньому р-ні, яка відновила роботу.

Літ.: Тарновський Ю. Лемківщина: матеріальна культура. Краків, 1941; Симоненко І.Ф. Скотарство. В кн.: Українці: історико-етнографічна монографія, т. 1. К., 1959; Мандибура М.Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХI Х — 30-х років ХХ ст. К., 1978; Його ж. Тваринництво. В кн.: Бойківщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1983; Мандибура М.Д., Тиводар М.П. Тваринництво. В кн.: Гуцульщина: історико-етнографічне дослідження. К., 1987; Гладкий М. Традиційне скотарство Київського Полісся. В кн.: Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження, вип. 1. Львів, 1994; Мандибура М.Д. Допоміжні види господарської діяльності. В кн.: Поділля. К., 1994; Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХI Х — першої половини ХХ ст.: історико-етнографічне дослідження. Ужгород, 1994; Гладкий м. Деякі аспекти традиційного тваринництва поліщуків Київщини. В кн.: Полісся: мова, культура, історія. К., 1996;Шухевич В.О. Гуцульщина: перша і друга частина. Верховина, 1997 (репринтне вид.); Гладкий М. Організація та форми випасу худоби. В кн.: Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження, вип. 2. Львів, 1999; Його ж. Скотарські замовляння поліщуків. Там само; Горленко В. Тваринництво й пастівництво. В кн.: Українці: історико-етнографічна монографія, кн. 1. Опішне, 1999;Гошко Ю., Тиводар М. Традиційне скотарство лемків. В кн.: Лемківщина, т. 1: Матеріальна культура. Львів, 1999; Заглада Н. Із звіту етнографічної експедиції 1934 року. "ЗНТШ" (Львів), 2001, т. 242; Глушко М. Генезис тваринного запрягу в Україні, Львів, 2003; Тиводар М. Етнічні традиції у скотарстві. В кн.: Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат, т. 2. Львів, 2006; Гладкий М.І. Традиційне скотарство Середнього Полісся другої половини ХI Х — першої третини ХХ ст. (історико-етнографічне дослідження). Дрогобич, 2007; Якименко М.А., Начаєвич В.М. Історія розвитку тваринництва Полтавщини ХI Х—ХХ ст. Полтава, 2007; Випасняк А.І. Тваринницьке господарство в житті населення Східної Галичини в 20-х — 30-х роках ХХ ст. (на матеріалах польових досліджень). "Ґілея: збірник наукових праць", 2008, вип. 13; Кушнір В.Г. Народознавство Одещини: навчальний посібник, Одеса, 2008; Ястремська Т. Традиційне Гуцульське пастухування. Львів, 2008; Горленко В., Сополига М. Тваринництво. В кн.: Етнічна та етнокультурна історія України, т. 2. К., 2011; Кушнір В.Г. Господарсько-побутова адаптація українців Південно-Західного степу і Нижнього Подунав’я (друга половина ХI Х — перша половина ХХ ст.). Одеса, 2012; Сербіна В.О. Історія та сучасний стан козівництва в Україні. "Науковий вісник "Асканія-Нова”", 2012, вип. 5; Ципишев С. Традиційне землеробство й тваринництво Рівненського Полісся. В кн.: Збірник наукових праць Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. К., 2012; Глушко М. Історія народної культури українців: навчальний посібник, Львів, 2014;Вовк Ф.К. Студії з української етнографії та антропології: нова редакція. Х., 2015; Пуківський Ю. Весняні скотарські звичаї та обряди українців Покуття (за матеріалами із Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.). "Народознавчі зошити", 2017, № 2.

С.В. Сіренко.

.

Допоміжні господарські заняття

Допоміжні госп. заняття забезпечували українців тими продуктами харчування, які не давали землеробство та тваринництво. До таких занять належать збиральництво, мисливство, рибальство та бджільництво. Ними українці займалися у вільний від осн. робіт час.

Збиральництво

Збиральництво — одна з найдавніших привласнювальних форм госп. діяльності людей — збирання природних продуктів для вживання в їжу. До поняття "збиральництво" зараховують не лише сам процес збирання тих чи ін. продуктів харчування, а й численні засоби їх обробки і приготування страв. Збирали лісові плоди і ягоди, трави. Науковці виокремлюють дві форми збиральництва: постійне (кожного сезону) споживання лісових плодів (грибів, ягід, яблук і груш дички тощо), диких рослин (лободи, щавлю), а також збирання лікарських рослин; спорадичне використання в харчуванні під час неврожаїв і голоду листя, кори дерев та зазвичай неїстівних видів диких рослин.

Збиральництво досліджували Л.Артюх (1977), К.Матейко (1983), М.Мандибура (1987, 1994), Г.Горинь (1999) та А.Дмитренко (2012—13). Вони розглянули особливості збирання ягід, грибів та інших рослин на Гуцульщині, Лемківщині, Поділлі та Правобереж. Поліссі. Етнолог Л.Артюх встановила, що продукти збиральництва особливо виручали сільс. населення ранньої весни, коли харчових запасів ставало обмаль, їжа була бідна на вітаміни, а надто після виснажливих зимових і весняних постів.

А.Дмитренко розробила власну концепцію із дослідження збиральництва, яка передбачає глибоке вивчення збирання ягід, грибів, диких плодів, лікарських трав, способів зберігання, переробки та використання, а також пов’язаних із цим вірувань.

Збиральництво, початки якого сягають палеолітичної доби, супроводжувало людину на всіх етапах істор. розвитку. В епоху середньовіччя були введені обмеження у використанні лісових багатств. Приміром, Литов. статутом 1529 дозволялося конфісковувати у місц. жителів усе зібране, якщо вони не мали відповідних дозволів. За користування лісовими дарами була встановлена відповідна плата. Наприкінці 18 ст. селяни лісостепових районів додатково відбували 4 дні панщини за берест, рижики, конвалію й опеньки, а на Поліссі платили натуральний оброк, який включав гриби та жолуді.

У Середній Наддніпрянщині після 1861 дехто із селян отримав у власність певну кількість лісу і сервітути на збирання в лісі ягід, грибів, хмизу тощо. Ті, хто не отримав сервітутів і власного лісу, за збір лісових плодів вносили відповідну плату. Напр., у 2-й пол. 19 ст. у Волин. губ. дозвіл коштував 60 коп. За збирання лісових дарів без дозволу селян штрафували на 5—10 руб. або ж заарештовували на 1—3 доби. 1897 Лісовий департамент Рос. імперії прийняв рішення про відміну плати за збір лісових плодів для власного споживання.

У 1920—30-х рр. збір лісових дарів у держ. лісах проводився за іменними квитками, вартість яких залежала від об’єкта збиральництва. Напр., за ягоди, гриби і лісові горіхи в Галичині платили 3 злотих за сезон, за груші й яблука дички — 4 злотих, соснові та ялинові шишки — 4—5 злотих, за жолуді — 15 злотих.

Найчастіше збирали ягоди, гриби, різноманітні трави, а також дикі плоди: груші, яблука, жолуді; заготовлювали кору дерев: липи, дуба, в’яза; точили березовий та кленовий сік тощо. Ліси України багаті на різноманітні ягоди: чорницю, лохину, журавлину, брусницю, ожину, суницю, малину, калину, які в різних регіонах мають ще й власні назви, напр., чорниці на Поліссі — ягоди, єгиди, черніка, черниці, чорне, чорні ягоди, сині ягоди, борівки, яфори, афени, Іванові афени, яфени; у Карпатах — афини, афени, чорні ягоди.

Збиранням ягід займалися діти, дівчата, жінки, а поступово до цієї справи почали долучатися й чоловіки, особливо вже у 21 ст. Здебільшого ягоди збирали руками, тільки для чорниці, лохини, брусниці та журавлини іноді використовували гребінку — пристосування у вигляді невеликого совочка на 6—12 дерев’яних зубів. Із 2-ї пол. 20 ст. зубці робили дерев’яними, а після — переважно металевими, і їх чисельність сягає 23-х. Ягоди збирали у набірахи ("набірачі", "набіраки", "набирки", "набирушки") — глечики, із 2-ї пол. 20 ст. почали використовувати скляні баночки, а у 21 ст. — пластикові та бляшані ємності. На Поліссі часто користувалися набірахами, сплетеними із коріння сосни, чи невеличкими козубками з берести. Набірахи за допомогою мотузки кріпили на талії.

З набірахів ягоди висипали в кошики ("коробки", "вереньки", "кошівки", "козуби"), які плели із соломи, кори берези, липи, розпареного соснового шпону ("драниць"). Зверху всі ємності з ягодами закривали хусткою. Кошелі, що не мали учипок (спец. мотузок для фіксації на спині), ставили у великі хустки-заматанки, два протилежні кінці зв’язували на кошелі, а двома іншими кріпили ємність на спині, нав’язуючи над грудьми. Раніше всі зібрані ягоди несли з лісу на спині. Сьогодні для цього застосовують різноманітні транспортні засоби, найчастіше велосипед, скутер.

Журавлину збирали у запол, зав’язаний на поясі з великої хустки чи зроблений із фартуха. Із заполів журавлину висипали в мішки чи кошелі (на Поліссі їх називали "вереньками" чи "коробкою").

Початок збирання ягід на Поліссі приурочувався до певних днів церк. календаря: іноді це починали робити перед Зеленими святами (на Сьомуху — сьомий тиждень після Великодня), але найчастіше — після Трійці (на Дев’ятуху чи Десятуху — відповідно дев’ятий і десятий тижні після Великодня).

В Україні склалася система звичаїв і обрядів, пов’язаних із початком та закінченням збирання ягід. Прийшовши до лісу, жінки обов’язково хрестилися, промовляли молитву, тричі вклонялися, хрестили посудину для збору ягід, промовляли "ягідні" замовляння, примовки до першої ягоди, які виголошували перед тим, як покласти її до рота: "Першу ягодинку треба з’їсти і сказати: нова-новинка, щоб не болів ни живіт, ни голова, ни спинка". Увечері, йдучи додому, жінки-ягідниці дякували Богу за допомогу і просили повернути силу, наснагу, щоби ще й занести ягоди додому, а лісові дякували за щедрі дари. У деяких населених пунктах перед початком збирання ягід ще й просили захисту від "усього нечистого", тобто від вужів, гадюк тощо. Із цією метою промовляли "Отче наш", рідко щось з одягу (хустку, фартух) одягали навиворіт або ж брали висушений посвячений хрін. У ряді сіл існував звичай по закінченню чорничного сезону зламували гілку дерева — осики, берези чи дуба.

Зібрані у певні дні нар. календаря ягоди наділялися цілющими властивостями. У більшості районів Полісся найбільш "помічними" вважали чорниці, зібрані на Івана Купала. Їх вживали "від живота", при застудних хворобах тощо.

Збирання грибів є вельми поширеним допоміжним госп. заняттям, особливо в лісових районах. До 2-ї пол. 20 ст. перевагу віддавали білим грибам, які часто іменували "білі" чи просто "гриби", "боровики". Збирали також краснюки, маслюки, молоденькі бабки, козлаки, зелениці, лисичники, решетюки, семироги, сироїжки тощо. На сьогодні, крім зазначених видів, беруть красноголовці, ковпаки (на Поліссі їх називають "приболотушками"), опеньки. Існувала практика збирати і неїстівні гриби, переважно губку (деревний гриб) і червоний мухомор. Суху губку використовували для кресал, а з мухоморів готували отруту для мух і мишей. Червоні мухомори застосовувались і з лікувальною метою. Їх настоювали на горілці і вживали як засіб від кашлю.

Зі збиранням грибів пов’язані і певні звичаєво-обрядові норми. У деяких населених пунктах, зокрема Полісся, існували "грибні прикмети": якщо "утром туман — на гриби..., цвіль на землі біла — грибний рік. А якщо нема, то не буде. Цей рік не буде грибним. Казали про іній на деревах і гриби"; "На Масляну сніг чи дощ, то багато грибів буде"; "Багато мурах у лісі та мошки на початку літа — на добрі гриби. Довгу грибну осінь віщувало пізнє цвітіння горобини. Зацвіла калина, шипшина і суниці — незабаром з’являться перші сироїжки".

Збираючися по гриби, звертали увагу на фазу місяця. Дехто вважає, що гриби найкраще ростуть на молодий місяць, а інші — що на старий.

Збирання грибів інколи супроводжувалося дотриманням певних дій. Щоб набрати багато, на перший знайдений гриб плювали. Існують вірування (але не по всій Україні), що не можна показувати, скільки назбирав грибів. Коли вперше в сезоні йшли до лісу, не можна було на початку брати жодних грибів, окрім білих. Вірили, що в лісі не можна кричати, бо гриби поховаються.

В Україні дуже поширені вірування, що окремим людям на гриби "щастить", а іншим — "не щастить". На Поліссі та Холмщині існувало повір’я, що коли побачив у лісі маленького гриба, то він більше не виросте, тому треба брати й малорослого гриба.

Крім ягід і грибів, збирали дикі плоди дерев і кущів: яблука, груші, горіхи, жолуді, шипшину, глід, терен. Яблука-дички і груші-дички збирали по лісах, узбіччях доріг у вересні—жовтні. Їх сушили в печах, використовували для приготування напоїв. Зокрема на Поліссі — квасу. Для цього яблука і груші заливали водою, додаючи ягоди журавлини, і заквашували. Збирати дички перестали в 2-й пол. 20 ст.

Горіхи ліщини збирали в липні—серпні. Їх підсушували у печі та використовували як гостинці для дітей, хлопці пригощали горіхами дівчат на вечорницях, їх вживали з лікувальною метою при ревматизмі і малокрів’ї, додавали до куті. На Поліссі лісовими горіхами обсипали молодих на весіллі.

Восени збирали жолуді. Їх сушили і зберігали, використовуючи переважно як корм для свиней: давали цілими чи мололи на борошно ("товч"). Товч давали і качкам узимку, щоби краще неслися. Із жолудів виготовляли домашню каву. Для вживання в їжу жолуді сушили, "розлупували", товкли в ступі, провіювали, мололи на жорнах. Іноді жолуді домішували до житнього борошна і пекли хліб, млинці ("пляцки") і коржі, варили "поливу" з молоком, пекли пироги.

Окремі види дикоростучих рослин використовували як приправу до їжі (кмин, щавель, хрін).

Навесні, у період сокоруху, збирали ("точили") березовий і кленовий сік. Період сокозбору тривав до появи листя на деревах. Після цього отвір у дереві добре замазували глиною. Сік пили свіжим і переробляли на квас. Для смаку додавали сухі дички, ягоди журавлини чи калини, смажений ячмінь, медові соти, теплий житній хліб або сухарі, сік червоного буряка, а у 21 ст. — цукерки, лимон. Березовий квас вживали як прохолоджувальний напій, особливо у період жнив. У 21 ст. цей напій консервують, додаючи, зокрема, цитрусові (апельсин, лимон тощо) та льодяники ("Барбарис", "Дюшес").

В Україні також поширене збирання різноманітних трав, які використовуються в лікуванні та календарній обрядовості. Найпоширенішими лікарськими травами є: безсмертник, звіробій, подорожник, чебрець, мати-й-мачуха, деревій, м’ята, ромашка, собача кропива ("пустирник"), липовий цвіт, верес, брусничник, спориш тощо.

Українці вважали, що найсприятливіший час для збирання лікарських трав — напередодні і на саме свято Івана Купала (7 липня). Зібрані рослини в’язали пучками й обов’язково залишали на ніч на луці чи подвір’ї для того, щоб на них "упала роса". Вірили, що купальська роса надає лікувальним рослинам особливої сили. За цілющими травами ходили найчастіше зранку, до схід сонця. Інколи вночі, напр., деякі лікарські трави у плавнях біля м. Олешки Херсон. обл. збирали в ніч на новий місяць.

Процес заготівлі трав регламентувався певними застережними нормами — табу. Кожний, хто мав намір збирати трави, мусив помитися. Обов’язково вдягали чисту білизну. Важливим є питання про те, хто міг збирати лікарські трави. У деяких місцевостях дозволялося збирати всім (жінкам і чоловікам). Загалом існувала заборона на збирання лікарських трав "нечистим жінкам" (після пологів і у період місячних).

Поширеним було збирання трав, що виконують певну магічну, захисну функцію. До них належать: мак, "чортополох", тоя, "рута", "колюча кропива" тощо. Напр., на Івана Купала "колючу кропиву" засовували у двері хліва, де стояла корова, — це мало відлякувати відьму, щоби вона "молоко не забирала".

Окрему групу становлять трави, які збирали в конкретний день нар. календаря. Напередодні Трійці рвали аїр (лепеху, татарку, панни), м’яту, кропиву, гілки клена, липи, берези тощо. Зібрані трави й гілки дерев використовували для прикрашання подвір’я, житла, госп. будівель. По завершенню свята зілля прибирали. Клечання, яким прибирали хату, використовують так: "Хто в хлів кладе, а хто в солому складає" (с. Лобна Любешівського р-ну Волин. обл.). "У хлів виносили. Положимо корові" (с. Березичі Любешівського р-ну Волин. обл.). "Стелимо лепеху, то капусту, садимо капусту, то на капусту ложимо, щоб [шкідників не було]" (с. Велика Глуша Любешівського р-ну Волин. обл.).

Трави збирали ще й напередодні Маковія — Першого Спаса та Великого Спаса. Крім городніх квітів, брали сон-траву, м’яту, полин ("чорнобиль"), дикий мак ("видюк"). Усі зібрані трави освячували в церкві. Традиція освячення трав на Маковія та Великого Спаса зберігається й тепер. Посвячені трави зберігали впродовж року і використовували як оберіг, а також у поховальній та родильній обрядовості.

У неврожайні та голодні роки збирали рослини, а саме: верес, осот, коріння кропиви собачої, цвіт акації, березові й липові бруньки, татар. зілля, лободу, молодий очерет, ряску, курай тощо.

У 1990-х рр. у Зх. Україні почали збирати равликів, проте великих масштабів таке збиральництво досягло у 2010-х рр. Слимаків закуповують заготівельні фірми, які потім експортують їх до Сербії, Франції, Італії. Значних результатів у збиранні цих тварин досягли травники та грибники, які добре знають середовище проживання слимаків.

Отже, збиральництво в Україні включає збирання ягід, грибів, різноманітних трав, диких плодів тощо. Велика розгалуженість і поширення свідчать про важливу роль збиральництва в житті українців, що особливо проявилося під час голодоморів.

Цей вид допоміжних промислів найбільш розвинутий у Карпатах та на Поліссі, а тому і більш досліджений у цій місцевості. В ін. етногр. регіонах збиральництво потребує подальшого вивчення. Сьогодні в деяких місцях цей промисел досить прибутковий для населення, тому що закупівельні орг-ції масово купують у людей чорниці, звіробій, каштани, ромашку, равликів тощо, які потім використовують у фармацевтичній, харчовій пром-сті.

Мисливство

Мисливство — це допоміжна галузь у господарюванні українців, яка передбачає добування диких звірів і птахів для використання в харчуванні та побуті тощо. Мисливство на території сучасної України існувало з часів палеоліту. Осн. процесом у мисливстві є полювання.

Праці, в яких досліджується мисливство, можна поділити на дві групи. До першої належать такі, де мисливству відведено незначне місце. Це праці В.Шухевича (1899—1901), Ф.Вовка (1916, 1928), П.Салій (1949), М.Мандибури (1987, 1994), Р.Федина (1987), В.Горленка (1999), Г.Горинь (1999), М.Глушка (2014), О.Проців (2017), в яких висвітлена історія мисливства та мисливських орг-цій, знаряддя лову, способи полювання, вірування. Велике значення мають напрацювання В.Шухевича, який зафіксував, крім знарядь та способів полювання, вірування та звичаї гуцулів. Узагальнення з історії мисливства зробив М.Глушко в дослідженні "Історія народної культури українців", де науковець показав гол. риси первісного полювання, архаїчні та нові засоби мисливства, елементи давнього мисливства в духовній к-рі українців.

До другої групи належать праці, цілком присвячені мисливству: Н.Тимченко (1972), В.Романюка (2008), А.Дмитренко (2009, 2013), Л.Сухої (2015). При цьому Н.Тимченко та Л.Суха проаналізували історію мисливства по всій території України, а В.Романюк і А.Дмитренко приділили більше уваги знаряддям і способам лову в Карпатах та Поліссі. Отож історія мисливства досліджена на всій території України, а знаряддя, способи і пов’язані з ним вірування — лише на Поліссі та в Карпатах.

У палеоліті полювали на великих звірів: мамонтів, шерстистих носорогів, коротконогих та довгоногих первісних зубрів тощо. Цих тварин заганяли в місця, де їх легко було вбити (урвища, низини, ями). У мезоліті у зв’язку зі зміною клімату кількість великих звірів зменшилася, відтак почали полювати на дрібних: бобрів, зайця-русака, лисицю тощо.

У землеробсько-скотарських племен неоліту, мідного і бронз. віку полювання продовжувало займати значне місце в госп. діяльності. Землеробські племена, захищаючи свої посіви, полювали на турів, зубрів, диких коней, оленів і диких кабанів; скотарські племена, охороняючи отари свійських тварин, змушені були вести постійну боротьбу з ведмедями, вовками, росомахами та рисями. У зв’язку із пожвавленням торг. зв’язків з антич. д-вами Пн. Причорномор’я набуло популярності полювання на хутрових звірів: бобрів, лисиць, куниць, білок та зайців. Хутрове мисливство досягло значного розвитку в часи Київ. Русі та литовсько-польс. добу. Припинилося наприкінці 17 ст.

Техніка полювання була майже однаковою в усіх племен, які проживали на території сучасної України в кам’яному, мідно-бронз. та залізному віках. Використовували зброю: списи, лук і стріли із бронз. чи залізними наконечниками, а також собаку та коня.

У період Київ. Русі диких звірів почали добувати за допомогою різних пасток, тенет; цькуванням звірів великими зграями мисливських собак, використанням на полюванні хижих птахів (соколів, яструбів та ін.). Мисливство регламентувалося кодифікованим законодавством. Зокрема, обмежувалося самовільне полювання на бобрів, куниць, білок тощо.

У цей час почали створювати закриті мисливські угіддя, де дозволялося полювати лише князям та їхній дружині. Під час таких ловів гинула величезна кількість звірів. Збереглися відомості про одне таке полювання на зубрів, яке влаштував 1154 галицький кн. Ярослав Володимирович на честь свого гостя, спадкоємця візант. престолу Андроніка Комніна. У 13—15 ст. кількість закритих мисливських угідь збільшилася.

У серед. 13 ст. мисливські багатства рятували життя більшості населення Русі. Після монгол. навали вціліле населення, ховаючись по хащах, ярах та очеретяних плавнях, жило за рахунок добування звірів на спустошених безлюдних просторах пд. причорномор. та приазовських степів, що відзначались особливим багатством мисливської фауни. За свідченням літописів, такий само стан був і в пн. поліських землях, де зубожіле населення змушене було в цей тяжкий період існувати лише за рахунок мисливства. Зокрема, ятвяги, що населяли береги Зх. Бугу, вимінювали хліб на продукти полювання в сусідніх племен. 1279 їхні посли вели переговори із володимирським кн. Володимиром Васильковичем про обмін білок, бобрів, чорних куниць і зубрів на князівське зерно.

Із 16 ст. осн. мисливські угіддя стали належати великим землевласникам. У цей час самовільне полювання на більшість звірів заборонили.

У 16—17 ст. поширеними були уходи на багаті місця звіра та риби. Цим займались як професійні мисливці і рибалки, так і селяни, міщани. Зокрема, з Києва, Чорнобиля, Мозиря, Петрикова, Бихова, Могильова вони приходили до Черкас, Канева, де об’єднувались у ватаги й ішли у степ.

Запорожці, які займалися мисливством, поділялися на кілька категорій: "лисичники" (гол. об’єктом їхнього полювання була лисиця), "бобрівники" (відповідно — бобер) та ін. Полювання на Запорожжі мало особливість — здобич потрібно було розшукувати довго. Хутро, яке одержували, йшло на експорт.

У 19 ст. в Україні інтенсивно розвивалося туристичне мисливство. Напр., у Карпати приїздив кн. Йоганн II Ліхтенштейн, який платив 5 тис. корон на рік за право полювати. Після трьох експедицій до Африки та двох до Індії він дійшов висновку, що полювання в Укр. Карпатах цінніше. Пізніше князь створив у Карпатах мисливське угіддя, де приймав мисливців з усієї Європи.

Протягом століть було вироблено такі способи полювання: загінне, переслідування, засідка, вистежування та підманювання. При застосуванні загінного (облавного) прийому мисливці ділилися на дві групи — осіб, які заганяли диких тварин, і власне мисливців. Зокрема, на Черніг. Поліссі у 1-й пол. 20 ст. практикували підковну облаву. Для цього потрібно було 15 мисливців і якнайбільше загінників, які розташовувалися через 10—15 м один від одного ланцюгом у формі підкови і гнали звіра, а на "воротях" лінії ставали мисливці.

При переслідуванні один чи кілька мисливців гнали тварину доти, доки вона не знесилиться. Засідку застосовували як окремо, так і в поєднанні з облавою, вистежуванням, підманюванням. При полюванні способом засідки мисливець чи група мисливців, зачаївшись у певному місці, очікували на появу звірів. Напр., наприкінці 19 ст. — у 1930-х рр. українці Карпат так полювали на оленів, поєднуючи це з вабленням. Учасниками такого полювання були два мисливці одночасно: один із них "кликав" (вабив) оленя, а другий — страхував напарника, перебуваючи в засідці на тому місці, куди, на їхню думку, тварина могла б утекти, якщо б упізнала першого з них під час ваблення. У Щорсівському та Корюківському р-нах Черніг. обл. в середині 20 ст. на вовка полювали "на привадку". Копали яму-"засідку" глибиною до 1 м, згори накривали її, збоку залишали одну дірку-"бойницю" розміром, щоби міг пролізти чоловік. За кілька метрів від ями, напроти "бійниці", клали "привадку" — мертву тварину. Тварину клали головою в напрямку до "бійниці", щоб не закривати тіні вовка, який підходить до неї. Зробивши це, у першу ніч не йшли у "засідку", а вдень перевіряли, чи сюди підходив вовк, якщо помічали, що вовк був, то на другу ніч ішли в "засідку". До засідки обов’язково йшло два чоловіки, з яких один із рушницею швидко ховався в "засідку", а другий із відром свіжого кінського кізяку вертався назад. Таким чином дурили вовка, перебиваючи запах людини. Подібну засідку робили в Карпатах на ведмедя, проте замість ями вимощували гніздо для мисливця на дереві.

При вистежуванні тварини звіролов намагався рухатися безшумно, навпроти вітру, застосовував маскування (приміром, новий одяг, який ще не мав людського запаху). Напр., у 2-й пол. 19 ст. у Київ. та Полтав. губерніях на дрохв полювали так: на двоколісному возику встановлювали кілька зелених гілок так, щоб утворилася будка. Мисливець дуже тихо пхав возика перед собою і таким чином підкрадався до птаха, щоб застрелити його. У Зх. Поліссі, підходячи до журавля, мисливець повз по землі, підносячи час від часу рукою шапку. Зацікавлений цим, птах сам підходив до мисливця.

Підманювання — це відтворення звіриних звуків людським голосом чи спец. звукоімітаційними інструментами — "вабиками" ("вабами"). Вабики виготовляли з кісток птахів (гусей, зайців),дірявих лісових горіхів, бляшок, дощечок. Для приманювання застосовували чучела — набиті тирсою, соломою тощо шкури птахів. Зокрема, в серед. 20 ст. деякі мисливці на Черніг. Поліссі вовка приманювали, ставши на коліна. Вони стискували ніс пальцями обох рук, прихилялися до землі та поступово підводилися, перехиляли голову назад, скільки могли, і протягом усього часу тягли найвищий звук "о" чи "у": для самця — "о", а для самиці — "у".

Форми полювання, що їх застосовували і застосовують мисливці на території України, науковці поділяють на активні та пасивні. Активне полювання — це пошук, переслідування, влаштування облав і добування звіра за допомогою зброї (холодної чи вогнепальної). Пасивна форма передбачає добування диких тварин за допомогою різних пасток (самоловів), у які звірі чи птахи потрапляють самі. Ця форма менше продуктивна порівняно з активною, проте має перевагу — мисливці витрачають значно менше фізичних зусиль, заощаджують багато часу, маючи можливість приділити більше уваги гол. госп. заняттям та ін. справам. Унаслідок цього пасивна форма набула значного поширення серед селянства. Її розвитку сприяла держ. влада, яка, починаючи із середньовіччя, практично постійно, частково чи повністю забороняла селянам полювати. Пасивне полювання, на відміну від активного, легше було приховати. Активне та пасивнеполювання могло здійснюватися колективно чи індивідуально.

Засоби активного полювання поділяються на кидальні та некидальні. До кидальних належать: спис, рогатина, лук і стріли, інколи сітка, а до некидальних: палиця, камінь, сокира, ніж, рушниця. Першими полювальними засобами були камінь і дрючок. У 19 ст. їх застосовували діти при ловлі качок на Рівнен. Поліссі, а запороз. козаки під час ожеледиці палицями били тетеруків.

Одним із найдавніших знарядь полювання була рогатина, яку використовували ще на поч. 20 ст. мисливці Полісся та Гуцульщини, полюючи на ведмедя. Рогатину виготовляли із дубової чи букової жердини завдовжки 2,5 м, один кінець якої загострювали (обсмалювали) на вогні. За третину від передка у жердині просвердлювали отвір, куди вставляли міцну поперечку. Остання затримувала звіра, якщо його простромлювали рогатиною. В епоху мезоліту було винайдено лук і стріли, що дало змогу полювати не лише зблизька, а й на значній відстані.

Усі кидальні засоби активного мисливства витіснила вогнепальна зброя — рушниці. Бойові рушниці (пищаль, аркебуза, кулеврина тощо) виникли в Зх. Європі у 13—14 ст. Їх застосовували і під час полювання. У 17 ст. з’явилися мисливські рушниці — спершу одноствольні, а відтак — і двоствольні. До 19 ст. вони заряджалися з дула за допомогою шомпола.

Поширеною практикою у 19 ст. було виготовлення саморобних рушниць. Напр., на Поліссі їх іменували "самопалами", а в Карпатах — "старовіцькіми". В останніх дерев’яне ложе мисливець робив сам, а "цівку" і замок на пружині з курком "когутиком", "комином" на капслю та "каблук", що хоронить цингель — "кощок", "язичок", "спуск", що слугує для спускання зведеного курка, виготовляв слюсар-латунник.

На поч. 20 ст. з’явилися мисливські рушниці з унітарним патроном.

Сокиру мисливці використовували до 17 ст. Нею звіра били в лоб, коли тварина кидалася на мисливця. У середньовіччі кабана як об’єкт полювання часто накривали сіткою, а ножем завдавали ударів. У пізніші часи ніж використовувався як допоміжне знаряддя.

Знаряддя пасивного полювання поділяють на дві групи — стаціонарні та переносні. До найдавніших стаціонарних пасивних пасток належать ями ("сліпі ями"). Їхня величина і глибина залежали від дичини, на яку її копали. Згори яму дернували і прикривали легкими гілками, листям і травою, а в центрі іноді вбивали гострий кілок і клали принаду. Ями копали переважно на ведмедів, вовків і диких свиней. Потрапивши до замаскованої ями, тварина не могла вибратися з неї. Ями копали на лісових стежках, перехрестях доріг, між госп. спорудами, на межі поля з картоплею чи вівсом, на узліссі, у лузі. Пастка на вовка мала здебільшого конусоподібну форму, завглибшки до 2 м, на кабана — лійкоподібну, завглибшки до 1,5 м. Згори яму накривали спец. кришкою, що оберталася навколо осі, та маскували хмизом, мохом, травою, листям. Досить було ступити на край кришки, як вона хилилася набік, а тварина за інерцією падала в яму. Часто на кришку клали приманку. Звіра, який потрапив у пастку, добивали вилами, кілками, сокирами. Вогнепальну зброю не застосовували, бо запах пороху відлякував би від ями ін. диких тварин.

Інколи у дно ями забивали загострені кілки. На Поліссі такими пастками ловили кабанів, щоби при падінні тварина настромлювалась, і таким чином запобігали її втечі, бо інакше, потрапивши в яму, кабан її розривав і втікав. У гуцулів така яма іменувалася "теліш". Призначалася вона для ведмедя чи рисі. В неї рухома вісь перебувала не посередині, а на одному з країв ями. Кришка з трьох країв своїми розмірами не була більшою за яму. Зате четвертий — довший та важчий край — виходив за межі ями і лежав просто на землі. Бойки сучасної Сколівщини (що у Львів. обл.) у 1-й третині 20 ст. викопану на звіра яму оточували плотом із жердин, кілків і хмизу. Посередині пастки примощували живе порося. Хижак чув порося, перестрибував через огорожу й опинявся в ямі.

В Укр. Карпатах використовували ями, які накривали так: у центрі викопаної пастки вертикально закріплювали палицю, довжиною до 3,5 м. Верхнім кінцем вона сягала висоти 1,5 м над ямою. На палицю чіпляли приманку. Яму накривали пружними прутиками, що в усі боки розходилися від палиці. Їхня дія була ідентичною дії дверей. Коли звір ступав на прутики, вони хилились, і він падав у яму. Прутики ж повертались у вихідну позицію.

У минулому в Україні широко побутувала "вовківня" ("самолов", на Сх. Поліссі — "загорода") у формі спіралеподібного кола з огорожею (гвинтова). Коло (діаметр — 0,6 м, висота — 2,5—3 м) утворювали масивні кілки, які переплітали лозовими, ліщиновими чи гілками і прутами ін. порід дерев. За напрямком руху між останніми кріпили гнучкі дубові палиці із загостреними кінцями. Всередині пастки розташовували живе порося, козеня чи ягня. Коли вовк наближався до принади, спіралеподібне коло постійно звужувалося, а дубові палиці затискали його з боків. Якщо хижак пробував задкувати до виходу, загострені кінці боляче впивалися в його тіло, після чого він і ставав здобиччю мисливця. На території Зх. Полісся існували ще самозакривні вовківні. Вони складалися із двох кіл. У внутр. колі розміщували приманку. У зовнішньому робили двері, які відчинялися лише всередину. Потрапивши у прохід, вовк рухався по колу, сам зачиняв хвіртку і тим самим перекривав собі вихід.

На ведмедя та вовків улаштовували "слопи". Їхню основу становили дві закопані в землю дерев’яні "сохи" — стовбури з натуральною розвилкою у верхньому кінці. На сохах примощували колоду ("кіл"), а на останній — дрючок ("важок"). На кінець "важка", що виступав, накладали петлю дерев’яної гужви, яка утримувала важкі грубі колоди, на другий — петлю довгої гужви, яку притримував тонкий кілок ("язик"). Грубіший кінець "язика" заходив у спец. виріз ("зазубець") ключки (невеликої палиці з гаком на одному кінці), яку, своєю чергою, чіпляли за іншу, закріплену в землі, ключку. Від першої ключки натягали три нитки із сухих стебел ожинника, другий кінець яких кріпили до палі. Останню утримувала колода, привалена камінням і важкими дрючками. Переходячи пастку, звір рвав слабкі нитки ожинника, і весь тягар пристрою падав на нього.

Значно простішою за конструкцією є вагова пастка на ведмедя, застосована лемками. Важка колода встановлювалася таким чином, що один її кінець закріплювався на ін. колоді, що лежала на землі, а другий піднімався вгору і спирався на розгалужений кінець палиці, запхнутої в землю. Осн. вага колоди концентрувалася на палиці-підпірці, що розміщувалася трохи ближче до центру колоди, ніж розгалужена палиця. Колода лежала не безпосередньо на палиці-підпірці, а на дощечці, розташованій горизонтально, між нею і палицею-підпіркою. До дощечки прикріплювалася тятива. Невеликий доторк ведмедя до тятиви спричинював зсув дощечки, падіння палиці-підпірки і, внаслідок цього, падіння колоди. Колода падала між розгалуженою палицею і ще однією палицею, запхнутою в землю по прямій лінії від розгалуженої.

Для ловлі куниць, білок, тхорів та ін. дрібних звірят використовували "підколоду" ("поколодка", "торкало"). Дві окремі сохи з’єднувала нерухомо жердина. Між розвилками сох уміщували товсту колоду ("підколодник"), над нею — ін. кругляк ("притяг"), що підтримувався спец. вертикальною рухомою підпіркою із прикріпленою збоку приманкою. "Притяг" притискали згори дві бокові жердини, нижні кінці яких опирались об землю. Намагаючися дістати приманку, звір просував голову між "підколодою" і верхнім кругляком, виштовхував підпірку, через що "притяг" падав і притискав його до нижньої колоди.

Переносні пасивні пастки мисливець ставить у місцях проходження тварин, тобто переносить їх з одного на ін. місце через певний час. Найпоширенішими є петлі ("цівка", "сільце", "сило", "кільця", "нитця", "стручок", "прудло" тощо), які практикують і в 21 ст. Їх виготовляли із кінського волосу, конопляних мотузок, сиром’ятної шкіри, а пізніше — із дроту. До пастки тварини і птахи потрапляють головою, ногами або ж усім тілом. Петлі прив’язували до дерева чи кілочка, вбитого в землю. Пастку часто прикріплювали на рівні голови, і вона затягувалася на шиї звіра. Цей спосіб полювання був поширений узимку, коли на снігу добре видно сліди. Петлі ставили і в місцях, де люблять перебувати звірі: на картопляних полях, біля скирт із соломою, місць водопою; або ж розміщували на фруктових деревах і кущах у поєднанні із приманкою (зерно, фрукти).

На Поліссі вовків і лисиць ловили за допомогою "вуди" — металевого стержня із пружиною і трьома гачками на кінці, на які кріпили м’ясо. Вуду підвішували на дереві, й коли хижаки, підстрибуючи, хапали принаду, гачки застрягали в роті, й тварини не могли від них звільнитися.

По всій території України до серед. 20 ст. поширена була ловля диких качок і гусей рибальськими вудочками, на гачки яких кріпилася приманка із телячих легенів. На Сх. Поліссі по озерах замість вудки використовували по листках латаття рибальські перемети. Яструбів ловили за допомогою залізного шила — "іглиці". Шило мало довжину орієнтовно 20 см із наколеним на нього неживим голубом чи ін. приманкою. Його мостили на даху будівлі, чи на окремому стовпі. Яструб, кидаючись на побачену здобич, вбивався "іглицею". Такий спосіб полювання у 1950-х роках масово застосовували в Рівнен., Волин. та Івано-Франк. областях.

Раніше поширеною була ловля птахів, рідко звірів, сітками. Найдавніші ловчі сітки — тенета (для облавно-загінного полювання) і перевіси (для пернатої дичини). Сітки були самоловними (дичина заплутувалася сама) і підривними (накривали звіра після того, як мисливець потягне за мотузку).

Наприкінці 18 ст. почали полювати металевими пружинними пастками, що складаються із двох рухомих частин. Загальновживана назва цих пасток на території України — "капкан", раніше їх називали "залізами" і "зводами". Вони були саморобного (ковальського) та фабричного вир-ва.

На Поліссі при ловлі лосів використовували "ступу", яку виготовляли зі шматка колоди, видовбуючи всередині отвір, що звужувався донизу, і ставили в болотистих місцях. Защемивши ногу в пастці, лось застрявав у болоті або ж волочив пастку за собою, що полегшувало мисливцеві подальше полювання.

Складнішу конструкцію мала "ступиця", поширена до поч. 20 ст. на території Карпат і Полісся. Вона відома у двох різновидах: дводверцева та однодверцева. Для виготовлення дводверцевої ступиці брали плоский шматок дерева овальної чи видовженої прямокутної форми. У цьому шматку наскрізь видовбували широку дірку. В неї закладали спеціально виготовлені своєрідні дерев’яні дверцята — "дверці", що розводилися в різні боки за допомогою гнучких ліщинових прутиків — "спружків". У дірку між розведеними дверцятами вкладали дерев’яну дощечку з довгим язичком — "копись", що втримувала дверці. Варто було звірові ледь-ледь торкнутися до кописі, як вона зрушувалася, дверці миттєво сходилися докупи і защеплювали лапу тварини. Однодверцева ступиця складалася з грубої, довжиною до 1 м і шириною 0,5 м, колоди. Посередині цієї колоди видовбували наскрізну квадратну дірку, розмірами 0,2 м. Цю дірку закривали буковими дверцями. Дверці встановлювались у втулках на бігунах. Ці втулки витиналися біля краю дірки. Бігунки прикріплювалися до колоди залізними кільцями. Внаслідок цього вони не випадали із втулок. Згори на дверці клали грубий ліщиновий прут. Його краї були міцно прикріплені до колоди за допомогою залізних кілець. При виставленні пастки ліщиновий прут відгинали до краю колоди, внаслідок чого відкривалися дверці. Однодверцеву ступицю, як і дводверцеву, наставляли двоє мисливців. Один відгинав прут, а другий клав між відхиленими дверцями і краєм колоди дощечку. У край дверець і в протилежний до нього край колоди були вбиті цвяхи, таким чином, що їхня гостра частина виходила з дерева. Дводверцеву та однодверцеву ступиці заривали в землю і замасковували.

Дрібних звірів і гризунів ловили за допомогою "слопців" (скриньки). Пристрій мав переважно одну чи дві рухомі стінки, які зачинялися саме у той момент, коли тварина торкалася "сторожка" з приманкою. Із 2-ї пол. 20 ст. скриньки використовуються переважно в домашньому госп-ві для ловлі пацюків.

На лисиць, тхорів і борсуків полювали за допомогою "зазуба" ("пасть", "тулець"). Зазуб складався із колоди — "осмова", видовбаної наскрізь так, що вона становила дерев’яну трубу із внутр. отвором 0,25 м. Один кінець цієї колоди мисливець запихав у нору й обкладав камінням. Недалеко від входу до дерев’яної труби, запханої в нору, перебував патичок — "зрущик", прикріплений шнурком до колоди — "ступи", встановленої вертикально над отвором, видовбаним згори в осмові. Коли звір, виходячи з нори, потрапляв у трубу, він лобом зачіпав зрущик. Унаслідок цього наїжачена цвяхами ступа падала в осмів і вбивала його. Для збільшення сили удару на ступу згори клали важкий камінь.

Мисливство супроводжувалося низкою звичаїв, обрядів, повір’їв, замовлянь тощо. Зокрема, поганою прикметою вважалося, якщо мисливець забув що-небудь у хаті ("вернувся — то невдача"), якщо дорогу перейшли жінка чи заєць — також буде невдача. Заборонялося позичати порох і набої ("нічого не заб’єш"), передавати зброю в ін. руки, щоб не наврочили, вбивати з неї деякі види свійських і диких тварин ("Убив собаку — не йди в ліс з ружом").

У 20—21 ст. по всій Україні побутують два звичаї — відкриття сезону полювання та поділ забитого звіра між мисливцями. При відкритті полювання всі мисливці з’їжджаються, полюють, сідають за святковий стіл, а потім салютують із мисливської зброї.

Забитого звіра (найчастіше це дикий кабан), якщо дозволяє його вага, розділяють на кілька рівних частин (паїв). Їх кількість відповідає кількості мисливців. Частини м’яса кладуть на купки. Один мисливець відходить убік, повертається спиною, а інший вказує рукою на якусь купку м’яса і запитує, кому вона належатиме. Перший мисливець на власний розсуд називає прізвище мисливця, який забирає вказану частину м’яса. Так повторюють доти, поки все не розподілять.

Мисливство здавна було досить розвиненим допоміжним заняттям українців, яке давало додаткові засоби до існування, а інколи ставало осн. джерелом доходів. Упродовж 19—20 ст. воно поступово із допоміжного заняття перетворилося на форму активного відпочинку.

Рибальство

Рибальство — це допоміжна галузь госп-ва із добування риби та водних безхребетних.

Вивчати рибальство розпочав О.Афанасьєв-Чужбинський (1855), його також досліджували П.Рябков (1891, 1892, 1894), Ф.Вовк (1899), В.Шухевич (1899— 1908), Д.Яворницький (1929). У їхніх працях ґрунтовно описуються знаряддя та способи лову в різних етногр. регіонах України, висвітлено осн. умови та форми оренди водойм, процес збуту риби та встановлення ціни на неї.

Праці В.Кравченка (1926), Т.Гавриленка (1929), Н.Заглади (1930, 1934), В.Білецької (1931) та Ю.Павловича (1934) висвітлюють не лише рибальські знаряддя та способи ловлі, а й звичаї, прикмети, побут рибалок Полісся та Пд. України.

У дослідженнях В.Денисенка (1946), П.Салія (1949), В.Скуратівського (1972, 1979) рибальство вивчалося на ширшій методологічній основі, було залучено значний польовий матеріал.

Сучасний період дослідження рибальства, який розпочався із 1990-х рр., представлений публікаціями В.Горленка (1993, 2001), М.Моздира (1995), М.Лицура (2008, 2012), А.Дмитренко (1997, 1998, 2000, 2004, 2008, 2009, 2013), М.Глушка (1999, 2003, 2008, 2014) та С.Сіренка (2009—16). Вони ґрунтуються на значній джерельній базі (польові, архівні, музейні матеріали), що дало змогу докладно розглянути будову та особливості використання снастей на широкому ілюстрованому матеріалі, розробити класифікацію риболовних пристосувань.

Отже, науковці детально дослідили будову та способи застосування знарядь. Менш вивченими є громад. відносини, юрид. та екологічні питання, звичаї, вірування, знання рибалок про риб та водойми.

На території України рибальство відоме з пізнього палеоліту, на що вказують знахідки кісток риб біля житла і рибальських знарядь лову серед матеріалів стоянок Криму, Подністров’я, Надпорожжя, Подесення. Риба висліджувалась і вражалася переважно за допомогою гарпуна та ости, тобто рибальство проходило як полювання. У пізньому палеоліті також почали збирати молюсків, м’ясо яких споживали в їжу. Це привело до появи найпростішого методу лову — ловлі руками. У мезоліті рибальство утвердилось як галузь привласнювального госп-ва. Вважається, що в цей період уже почали ловити блешнями. В неолітичну добу рибальство стало однією із провідних галузей, зокрема лісостепових та лісових районів сучасної України. У буго-дністровській к-рі рибу ловили переважно сітками. У часи давньогрец. колонізації на пд. України зародилося пром. рибальство. З Ольвії, Херсонеса Таврійського, Боспору Кімерійського експортували рибу до багатьох міст антич. світу.

У Київ. Русі після прийняття християнства розвиток рибальства пришвидшився, що було викликано забороною вживати скоромну їжу впродовж численних постів. Це заняття разом із мисливством під час воєн. конфліктів, коли знищувалися всі ін. види їжі, ставало чи не єдиною можливістю прохарчуватися.

Володіння водоймами і рибними ловлями (частинами водойм, де були сприятливі умови для вилову риби) поєднувалося із поземельними володіннями. Селяни мали право ловити рибу лише у тих водах, які не були у приватній власності. Вони були зобов’язані споруджувати князям заколи (споруди, що перегороджували річки) і виготовляти риболовні снасті. Князі отримували певну частину прибутків із рибної ловлі натурою. Особливістю рибальства Київ. Русі у 9—10 ст. було переважання вилову хижої риби — щуки. Відомо, що у 12 ст. галицькі рибалки діставалися навіть дельти Дунаю.

За литовсько-польс. доби найбільші водойми належали феодалам. Для власних потреб селяни могли ловити рибу на незахоплених угіддях, проте таких із часом ставало дедалі менше. У часи Великого князівства Литовського вперше було заборонено ловити рибу під час нересту. Із 15 ст. рибальство інтенсивно почало розвиватись у монастирях, що засновувалися на берегах річок і на островах.

Із 16 ст. почали копати штучні водойми для розведення риби (копанки, ставки). У Галичині та на Волині вони мали вже пром. значення — риба експортувалася навіть у західноєвроп. країни, проте наприкінці 18 ст. — на поч. 19 ст. рибництво занепало і значну кількість копанок перетворили на пасовиська.

Рибальство займало важливе місце в економіці запороз. козаків. Особливо значних масштабів воно досягло за часів Олешківської та Кам’янської Січей (1711—34). У цей час запороз. козаки почали ловити рибу по всьому узбережжю Азовського моря. У 1760-х рр. на пн. узбережжі Азовського моря налічувалося понад 40 рибних заводів. Тут ловили білугу, осетра, севрюгу, стерлядь, шипа, сома, коропа, щуку, судака, ляща, чехоню, оселедця, тараню, камбалу. У Дніпрі — переважно коропа, ляща, судака, щуку, виризуба, тараню, чехоню, чорнуху, окуня, бичків та іншу, значно менше — осетрів, білугу, пістрюги, сомів. У долинах Дніпра, озерах — здебільшого карасів і линів, у Дніпровсько-Бузькому лимані — камбалу, шемаю та оселедців. На узбережжі Пд. Бугу 1774 були розташов. 11 рибних заводів, які називалися "гардами". Найкращим місцем для ловлі риби вважався гард поблизу с. Богданівка (нині село Доманівського р-ну Миколаїв. обл.).

Наслідком рибальства запороз. козаків стало відновлення пром. рибальства на Пд. України та на Кубані, яке довго зберігало козацькі, тобто українські, традиції, навіть після зміни власників угідь. Аналогічна тенденція виникла в Добруджі після 1828, коли козаки повернулися до Рос. імперії і рибальські заводи перейшли до грошовитих купців — греків, румунів і старообрядців, але рибалками залишались українці. У Криму рибальство склалося на основі укр. (пн. частина п-ова), грец. та турец. (пд. і сх. частини п-ова) традицій.

Наприкінці 18 ст. рибальство на Пд. України занепало. Причиною цього стали російсько-турец. війни та їх наслідки. Воєн. дії часто відбувались у місцях ловлі риби (Дніпровсько-Бузький лиман, Керченське узбережжя, Дунай, Дністровський лиман), а найголовніше — вони не сприяли нересту та підростанню малька. Ситуація почала змінюватись у 2-й пол. 19 ст., що було пов’язано з новим розвитком рибальства на Дніпрі. У цей час рибу постачали лише до великих міст, перш за все Херсона, Олександрівська (нині м. Запоріжжя), Катеринослава (нині м. Дніпро). У цих містах попит на рибу був підвищений, і вона продавалася досить дорого. Особливістю Дніпровсько-Бузького та Дністровського лиманів було значне переважання продажу свіжої риби. Щоби товар не псувався, рибалки пересипали його льодом. Напр., у 1860-х рр. у с. Калаглія (нині село Овідіопольського р-ну Одес. обл.) виловлену рибу, щоби замерзла, опускали в льодник (велика споруда, на дні якої містилась яма з льодом). Після цього рибу накладали на віз, пересипаючи льодом, і доставляли до Одеси чи Кишинева. Цей спосіб збереження риби існував аж до 1980-х рр. Після побудови водосховищ на Дніпрі він був запозичений дніпровськими рибалками. Деякі рибалки цим способом користувались аж до поч. 21 ст.

На Азовському морі рибальство відродилось у 1860-х рр. Гол. роль у цьому відіграли українці з Полтав. та Черніг. губерній. Осн. промислом в Азовському морі була червона риба (осетер, севрюга, білуга). Із 1870-х рр. у районі Керченської протоки основу пром. ловлі становив оселедець. Його починали ловити восени, коли він активно виходить з Азовського моря. Таку рибу рибалки називали "пузанком". Він дуже добре зберігався в солі, що дало змогу постачати його в Україну та на ін. території Рос. імперії. Теплої зими оселедець ловили в Камиш-Бурунській бухті, а холодної — у Феодосійській затоці. За рік у Керчі добували 10 млн штук оселедця, що призвело до перевилову, і вже на поч. 20 ст. він перестав становити основу пром. ловлі в Керченському регіоні.

Проблема перелову на поч. 20 ст. збільшилася з появою тралів (сіток мішкуватої форми, що їх тягне корабель по дну моря), які були приписані в Одесі. Так, пароплав "Фєдя" протягом 1908 своїм тралом виловив 44 тонни риби. 1910 всі 6 траулерних суден до 1 травня привезли до Одеси 175 тонн риби. Тралом ловили переважно біля зх. узбережжя Криму. Там узимку збиралася велика кількість осетра, севрюги та білуги. Осетер становив 80 % улову, білуга і севрюга — 18, камбала — 2 %. І хоч трали швидко заборонили, проте вони істотно вплинули на зменшення кількості риби, а також сприяли розоренню рибальських орг-цій у Дністровському та Дніпровсько-Бузькому лиманах, що стало відчутним під час I світ. війни.

Через обмеження рибних запасів пром. рибальство на поч. 20 ст. стало занепадати. Так, на Азовському узбережжі Таврійської губ. кількість човнів і рибопромисловців зменшилася в 4—6 разів порівняно з 19 ст. Частина рибалок у пошуках роботи пішли на Каспій, а деякі навіть переселялися на Далекий Сх. Відновилися рибні запаси вже у 1920-х рр. У Керченському регіоні у 1930-х рр. основу пром. лову становив бичок, з якого робили консерви "Бички в томаті", вони разом із ін. консервами (з осетрових, кефалі, судака та ікри) йшли на експорт. Місто Керч почали називати "рибною столицею".

У 1950—60-х рр. на Пд. України рибоколгоспи займалися ловлею біля узбережжя та у морях. Мор. ловлю проводили за допомогою сейнерів (середнє чорномор. судно), капшукових неводів, світлоловів та літака, що виявляв косяки риби і спрямовував до них судна. Така ловля відбувалася в Азовському та Чорному (від дельти Дунаю до кавказ. узбережжя) морях. Промисел тривав цілий рік. Улітку в Чорному морі ловили скумбрію та хамсу, восени рибалки виходили добувати в Азовське море хамсу, взимку біля Ялти та Севастополя — ставриду, навесні в Азовському морі — тюльку, потім у районі Скадовська та Криму ловили камбалу. Після цього рибалки поверталися на місяць додому. Така ловля проіснувала до серед. 1960-х рр., тобто до початку організації океанічного промислу. Після проголошення незалежності України прибережне рибальство відродилось, а океанічне занепало.

Різноманітні рибальські пристосування діляться на дві групи: для лову зі знаряддями та без знарядь. Знаряддя поділяються на пастки, гачкові, ударні, колючі та допоміжні. Ловля без використання знарядь менше поширена. До такої належать ловля руками/ногами, отруєння риби та використання різних предметів, не призначених для ловлі риби.

Пастки — це рибальські пристосування чи місця, облаштовані таким чином, щоб риба, яка потрапила до них, була піймана. До найпоширеніших пасток належать: верша, ятір, завод, коти, волок, невід, намет.

Верша — закрита згори ставна пастка у вигляді конуса, виплетена винятково з вербового пруття чи шляхом поєднання його зі стеблами хмелю. У 1970—80-х рр. поширилася практика виготовлення знаряддя з алюмінієвого дроту. Довжина верші сягає 0,5—1 м (рідко до 1,5 м), діаметр — 0,3—0,6 м. Знаряддя складається з однакових за формою, але різних за розмірами зовнішнього та внутрішнього (дещо меншого) елементів. У їхній конструкції існують деякі регіональні відмінності. Зокрема, широко побутують верші двох типів: з отвором для виймання риби (його затуляли дерев’яною пробкою, ганчіркою, сіном, соломою, травою) та без нього. Характерною особливістю останніх є те, що вони мають менший розмір, а рибу з них виймають, витрушуючи через вхідний отвір снасті. Деякі верші мали спрямовувальне коло — "бриль". Способи ловлі вершею різняться залежно як від сезону, так і від типу водойми. Навесні в річках знаряддя ставили проти ходу риби, при цьому могли використовувати кілька верш одночасно (розташовуючи поряд). Узимку вершу опускали через ополонку на дно водойми, обов’язково закріпивши її довгими палками чи мотузкою. Також практикували розміщення пастки вертикально (цей спосіб особливо ефективний, бо інакше риба задихається через нестачу кисню), у такому разі до вхідної частини верші прив’язували посередині поперечну палицю, на якій і висіло знаряддя. Ополонку накривали соломою, очеретом, а згори присипали снігом. Такий спосіб рибальства називали ловлею "на духи".

Формою і способом лову на вершу дуже схожий ятір. Ятір — закрита згори ставна пастка конусоподібної форми. Ятір складався з кілець (від 2-х до 6-ти), на які натягали сітку. Відстань між обручами — 0,3—0,7 м, і вони поступово зменшувалися в діаметрі. Вся така конструкція мала довжину до 1,5 м й іменувалася "кулем". До першого кільця кріпили конусоподібну сітку (серце, вхід), що пропускала рибу до пастки, не випускаючи назад. До куля кріпили сіткові полотна (крила), одне чи два. Одне крило розташовували посередині першого обруча і ставили рівно. Щоби крило стояло, а не падало, вмонтовували в нього кілька перпендикулярних планок (2—3) через 0,5—0,8 м. Довжина крила — 1—6 м. Ловили ятером протягом року, ставлячи його на дно водойми.

Завод — відкрита згори ставна пастка, якою ловили рибу на узбережжі Криму. Пастка має форму прямокутника. Завод складався із сіткового полотна, підвішеного на гундера (стовпчики) та на три каравії (вишки). Дві вишки були головними: "агіза" і "чербахан" (розміщувалися паралельно до берега) — та одна другорядною — "баш-гундер" (навпроти "агізи"). "Чербаханський гундер" — це кутовий гундер (навпроти "чербахана"). "Агіза" і "чербахан" складалися із чотирьох дрючків, що мали назву "тикояки". Два зв’язані навхрест тикояки утворювали "ону". Тикояки зв’язували таким чином, що нагорі утворювалися місця для кріплення майданчика трикутної форми (подушки), на якому перебували рибалки. Звідсіля вони спостерігали за рибою. На подушці міг розміщуватися барабан, яким піднімали чи опускали сітку з одного боку. Цей бік називався "агізькою якою" (воротами). "Баш-гундер" і "чербаханський гундер" виготовляли з одного стовпа. На першому розміщували майданчик. Ці дві опори укріплювали трьома якорями. "Баш-гундер" ще додатково підпирали стовпом, який називався "паядою". Каравії та "чербаханський гундер" над водою сполучали мотузкою (алаверою). Між "агізою" та "баш-гундером" алавера відсутня, оскільки тінь від неї відлякує рибу. Від "агізи" до берега йшла мотузка для укріплення гундерів.

Завод має два сіткові полотна: головне (підйомне) і стінове (герне). Підйомна сітка — прямокутної форми і має нерівномірні вічка, біля "агізи" і "чербахана" вони вужчі. Ці кути називаються "струментами". Навколо гол. сітки йде кайма (сардон). Через її вічка протягується мотузка ("гунгурмес"), яка не закріплюється. Паралельно гунгурмесу протягується ін. мотузка (яка). Між цими мотузками пропускаються товсті мотузки, що утворюють петлі (кулаки). До кулаків кріпляться канати, за допомогою яких піднімають (опускають) із каравій підйомне полотно.

Залежно від розташування герме називають: "кефаларією" (між "баш-гундером" та "чербаханським гундером"), "чербаханською якою" (між "чербаханським гундером" та "чербаханом"), "подією" (між "чербаханом" та "агізою"). Кефаларія та подія мають один рухомий кінець (кашламу), той, що біля воріт. Він завжди опускається для того, щоб агізька яка не піднялася над рівнем води.

Для піднімання та опускання гол. полотна є багато канатів (чекі-іпи (баш-іпи)), які йдуть з "агізи", "чербахана" та "баш-гундера". З "агізи" йде 5 баш-іпів: перший прив’язаний до кулака агізької яки на відстані 50 м, другий — 40 м, третій — 30 м, четвертий — 20 м. Усі ці 4 мотузки підтягуються барабанами, розміщеними на "агізі". П’ятий (чекі-іп) — короткий і товстий. Він підтягує кут воріт. З "баш-гундера" йде 3 чекі-іпи: перший кріпиться до агізької яки на відстані 30 м, другий — до кута воріт, а третій — до кефалійської кашлами. Із "чербахана" йде 5 канатів. Три кріпляться до чербаханської яки на відстані 50, 40 і 30 м, четвертий — до "події", а п’ятий — до чербаханського "струмента". Кількість чекі-іпів може бути більшою, якщо розміри заводу дуже великі.

Розміщували завод паралельно берегові довгою стороною на відстані 25—250 м. Ловлять заводом так: на "агізі" розташовувалися п’ять рибалок, на "чербахані" та "баш-гундері" — по двоє. Вони опускали та піднімали стінки пастки. Оскільки "чербахан" вищий за інші каравії, то на ньому розташовувалися рибалки, які також спостерігали, чи зайшла риба до середини заводу. Після її заходу віддавали команду піднімати стінки пастки. Водночас із берега на човнах до середини заводу запливали 20—30 рибалок і починали "різати сітку", тобто підтягувати її від входу до чербаханської яки. Звідти рибу виймали підсаком (киталом). Коли риби ставало менше, сітку підтягували до кута "чербахана" і продовжували виймання.

Ловлять заводом макрель, скумбрію, а найчастіше — кефаль, через що цю пастку називають ще "кефальним заводом". На узбережжях Керченського та Таманського п-овів пастку іменують "каравою".

Коти — це відкрита згори ставна пастка у вигляді лабіринту. Стінки робили з очерету, прив’язаного один до одного так, що утворювалася суцільна стіна, що стояла на дні річки, а верх виглядав над водою. Існувало два способи розташування пастки: перегороджували хід риби (Пд. України) та не перегороджували хід риби (Наддніпрянщина, Слобожанщина). Риба потрапляла до пастки, а вийти не могла і плавала доти, поки рибалка не виловлював її за допомогою підсака.

Волок — це рухома рибальська пастка, у вигляді невеликої сітки для ловлі риби на неглибоких місцях. Складається з двох однакових сіткових полотен (крил), до одного кінця яких кріпиться сітковий мішок (вузир, гузир, матня, куль), а до другого — палиці, які служать ручками. Вічка у пастці різних розмірів. Довжина волока — 4—20 м, крила — 2—8 м, куля — 1—4 м, висота — 1—2 м. Волоки за розмірами поділяються на малі (до 10 м) і великі (більше 10 м). В останніх на крилах розташовувалися поплавки та грузила. Такі пастки поширені лише на Поліссі. За будовою — з матнею та без матні. Переважав перший варіант. Для кращої ловлі пасткою застосовували вантаж. У волоків із матнею всередину клали камінь, цеглу чи ін. тягарець. До нижньої частини знаряддя, яке без гузира, прикріплювали ланцюг. Волоком ловили двоє рибалок (рідко четверо й більше), які тягнули його за дерев’яні ручки до берега чи паралельно брали так, щоб нижня частина йшла вперед. Через певний час виходили на берег, де вибирали рибу. Така ловля відбувалася як вдень, так і вночі. Надзвичайно рідко волоком ловили взимку. Для цього у водоймі вирубували два ряди ополонок, у які за допомогою шоста, "коромисла" послідовно пропихали снасть під льодом у напрямку широкої лунки.

Невід — волок великих розмірів, яким здійснюють пром. лов риби. Він також складається із двох сіткових полотен (крил, пришивок), між якими вшитий сітчастий мішок (куль, матня, луц, сельце). Вічка бувають різних розмірів: у пришивках завжди більші, а у матні — менші. На відміну від волока у невода до крил завжди прив’язували дві мотузки (підбори, кодоли) — згори і знизу. На першу кріпили поплавки (ґалаґани, чмаки), а на другу — грузила (глазки). Розміри невода залежали від місця лову. Довжина снасті — 20—1200 м, крил — 10—600 м, куля — 5—50 м, висота — 4—40 м. На кінцях невода перпендикулярно підборам розташовували дерев’яну палицю (кляшник, кляч). Вона не давала можливості кодолам під час тяги заплутуватися. Щоб невід "не врізався" (не зачіплявся) у мул чи водорості, на нижню підбору прив’язували солому чи гілки дерев.

Неводи за розмірами поділяються на малі (річкові, ставкові) та великі (озерні, морські), а за принципом лову — на розпорні та грядові. Першими риба витягується на човен (човни), а другими — на берег. Грядові неводи мають довгі кодоли, чим і відрізняються від розпорних.

Намет — сітка, яка в нерухомому стані має форму кола, а під час ловлі — конуса. Діаметр намета — від 2 до 25 м. По краях сітки розміщувалися тягарці з отворами. За допомогою мотузки пастку закидали, закривали і виймали. Заг. вага тягарців була від 6 до 8 кг.

Існувало 4 види намета: дунайський, одес., інгульський та кримський. Останній наприкінці 19 — на поч. 20 ст. був більш поширений. Відрізнялися вони між собою розташуванням, розмірами і механізмом стягування пастки. В одес. намета снасть стягувалася під впливом грузил, а мотузка чіплялася до середини сітки і виконувала лише роль ручки. Цей вид намета у 2-й пол. 20 ст. став називатись "парашутом" і поширився на ін. регіони України. Розмірами він значно поступався крим. намету. Інгульський намет називався "накидкою" і мав обруч, зроблений із металу чи гумової шини. Дунайський намет називався "сачмою". У нього по краях розташовувалася міцна кодола із круглими тягарцями. У середині сітки розміщувалося металеве кільце, яке мало такі розміри, щоб через нього можна було протягнути половину полотна. Через отвір пропускалася мотузка, яка шворками сполучалася з кодолою.

Крим. наметом ловили так: рибалка клав пастку на плече, підходив до берега і з розмаху закидав її. Під час польоту снасть розгорталася й падала на воду. Тяжкість тягарців опускала намет на дно, і він накривав рибу. Риба, злякавшися, кидалася вгору і скупчувалася під сіткою. Коли пастка доходила до дна, рибалка починав її витягувати за мотузку. Намет одразу перевертався і стягувався. Для того, щоби така ловля була успішною, потрібно було пастку закидати на косяки риби. Ловили пасткою і з човна. Використовували намет переважно вночі. За один раз можна було витягнути 1,5 тис., 6 тис. і навіть 20 тис. рибин. Крим. наметом великих розмірів ловили лише балаклавські греки, а татари використовували малий.

Ловля сачмою відрізняється лише закиданням, що розпочиналося від правильного укладання. Рибак закріпляв мертвою петлею вільний кінець мотузки біля кисті лівої руки й, зібравши тягарці докупи, цією ж рукою брав пастку за кільце і піднімав її якнайвище. При цьому він потрушував сачму і чекав, поки вона складеться вздовж мотузки. Після цього пастка двічі перегиналась на зігнутому лікті й частково на плечі рибалки. Край сачми брався зубами, а другий — правою рукою. Потім рибалка робив швидкий півоберт, випускав із зубів край сачми, з лівої руки — мотузку, і снасть була закинута. Парашутом і накидкою ловлять так само, але в річках і ставках.

Гачкові — це знаряддя, які мають у будові один чи кілька гачків. Вони діляться на наживні й ненаживні (самолови). До наживних належать вудки та невудки. Перші в Україні до 2-ї пол. 19 ст. не були масово поширеними (крім деяких районів Зх. України та узбережжя Дніпра). Причини цього були наступні: наявність великої кормової бази робила рибу байдужою до наживок, поміщених на гачку; ловля вудками (крім донної) вимагала активної участі рибалки, що не завжди було можливим через завантаженість рибалок госп. роботами; вудки (переважно поплавкові) використовували діти, доросле ж населення ловило здебільшого пастками; заборона ловити рибу (у т. ч. й вудкою) у певних водоймах сприяла ловлі ставними пастками, які, на відміну від вудки, малопомітні у воді.

У гірських річках Зх. України, де води мілкі, течія швидка, а дно кам’янисте, вудки були поширені вже у 1-й пол. 20 ст., тому що в цих місцях ловити ін. знаряддями було неможливо. У 1920—30-х рр. на території Зх. Поділля вудки також були популярні завдяки масовому продажу їх у містах і відносній дешевизні. До розповсюдження у 2-й пол. 20 ст. вудок приводили: заборона більшості традиційних знарядь лову через їхню уловистість; широка пропаганда спортивного рибальства, де гол. знаряддями лову є вудкові снасті; замулення, заростання берегів водойм, що не сприяло ловлі рухомими пастками.

Поплавкова вудка є найпоширенішим знаряддям лову в Україні. Вона у 20 ст. зазнала значних змін у виготовленні (від натуральних до штучних матеріалів), у способі ловлі (від глухої оснастки до проводки).

До ударних знарядь лову належать довбешка та електровудка, якими ловлять рибу за допомогою глушіння. Довбешка застосовувалася по всій території України. Рибу також ловили колючими снастями, наколюючи її. Найбільш поширеними з них є ости (вилоподібне знаряддя лову).

Риболовний промисел супроводжувався певними віруваннями, магічними обрядами, заборонами, в яких відбивалися надії рибалок на багатий улов. Так, в Олешках (нині місто Херсон. обл.) у 19 ст. існував звичай "женити рака на рачиці". Рано-вранці на Петра і Павла (12 липня) ловили рака й рачицю. Їй робили із квітів вінок і спідницю, а йому штани, сорочку і чіпляли квітку. "Молодят" садили на вікні, а жінки з дівчатами, тобто рибалки, бо саме вони займалися пром. виловом раків, співали весільних пісень, танцювали. Раче весілля могли гуляти в одній обраній хаті або ж ходити з "молодятами" по хатах. Усе це робилося, щоби забезпечити плодючість раків. В Олешках цей звичай зник у 20 ст., бо в місцевості перестали водитися раки.

Значну увагу звертали на виготовлення знарядь лову. На Поліссі поширеним було повір’я, що почати виготовлення снасті треба в "добрий час". Тобто в дні, коли на вулицях багато людей: під час ярмарків, у свята.

У 2-й пол. 20 ст. в Україні з’явився звичай "цілувати рибу". Тобто пійману рибу не забирають, а відпускають назад у водойму, перед тим сфотографувавши. Поява такого звичаю пов’язана зі зменшенням рибних запасів у водоймах.

Рибу в’ялили ("коренували"), сушили чи солили в діжках. Існувало два способи в’ялення. Перший — цілу рибу з лускою і нутрощами засипали великою кількістю кам’яної солі і зберігали у темному місці. Через дві доби виймали із розсолу, нанизували на мотузку головами вниз і розвішували у теплому місці на протязі.

Другий спосіб в’ялення передбачав виймання нутрощів, розрізання по хребту і розгортання риби. Розпластану тушку засолювали так само, як і першим способом, потім в’ялили. Риба вважалася готовою, коли спинка ставала прозорою.

Підготовлену у такий спосіб рибу сушили також у печі на соломі, після того, як піч витопиться зранку. Висушену рибу складали в діжки і використовували для приготування страв у піст (додавали до борщів, юшок).

Коптити ("вудити") рибу почали у 20 ст., зі спорудженням спец. коптилень. Водночас стали більше готувати рибних страв.

Рибальство — важлива допоміжна галузь госп. діяльності населення України. Починаючи з епохи неоліту, коли риболовство на цих землях набуло великого значення, сформувалася низка пристосувань. Рибальські пристосування були адаптовані до пори року, водойми.

Рибальством займалися у вільний від с.-г. робіт час, тому часто рибу ловили навесні, роблячи запаси на цілий рік. Надмірний вилов у 20 ст. призвів до скорочення рибних запасів. Це зумовило заборону на вилов під час нересту та перетворення рибальства на одну із форм активного відпочинку. Для нього часто головне — не кількість виловленої риби, а дозвілля на свіжому повітрі.

Бджільництво

Бджільництво — допоміжна галузь госп. діяльності, яка полягає в розведенні бджіл з метою отримання меду та воску. Ці продукти завжди використовували в харчуванні, медицині, а також вони слугували оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту.

Бджільництво етнологи почали активно досліджувати у 20 ст. Так, Л.Шульгіна у статті "Бджільництво в с. Старосіллі на Чернігівщині" (1931) висвітлила історію бджільництва на Чернігівщині, особливості бортництва та пасік, виробництво воску, пасічницькі звичаї та вірування, проаналізувала типи вуликів.

У працях В.Скуратівського "Розвиток пасічництва на Україні (основні форми еволюції вуликів)" (1978), "Традиційне бортницьке право на Україні" (1983), "Бортництво в Київській Русі" (1986), "Кухоль меду" (2000) досліджено історію бджільництва в Україні, особливо в часи середньовіччя; нар. уявлення про бджіл та пасічника; пасічницьке звичаєве право; нар. пасічницький календар; застосування продуктів бджільництва в нар. кулінарії та медицині; обробку воску та його використання; бджільництво у худож. літературі.

Вивченням поліського бджільництва займається А.Дмитренко. В її працях "Символіка меду в родинній обрядовості українців" (2001), "Пасічницький календар українців осінньо-зимового циклу як прояв трансформації давніх язичницьких обрядодій під впливом християнства" (2005), "Бджільництво на Рівненському Поліссі: традиції та сучасний стан" (2012), "Традиційні чоловічі промисли: бджільництво (на матеріалах українського Полісся)" (2013), "Лісове бджільництво Правобережного Полісся України" (2016), "Бортництво Березнівщини: традиції, сучасний стан і перспективи включення до історико-культурних туристичних ресурсів (за польовими етнографічними матеріалами)" (2016) досліджено бортництво, типи вуликів, пасічницькі знаряддя праці, звичаї та традиції бджільництва, нар. календар пасічника, способи догляду за бджолами тощо.

У дослідженнях У.Мовної "Звичаї та обряди українських пасічників Карпат і Прикарпаття (друга половина ХI Х — початок ХХ століття)" (2006), "Виробнича та духовна спадщина традиційного бджільництва українців Корсунь-Шевченківського і Канівського районів Черкаської області" (2011), "Традиційне бджільництво українців: словник етнографічних термінів" (2015) розглянуто сукупність пов’язаних із бджільництвом нар. уявлень, повір’їв, календарних обрядів, прикмет, табу, пересторог, ворожінь, магічних практик, замовлянь. Простежено місце бджоли в нар. традиції (сакральний статус комахи та його витоки), а також ритуальну знаковість меду та воску.

Лісовому бджільництву присвячена стаття І.Несен "Бортництво як галузь традиційних чоловічих знань (Полісся, друга половина 19—21 ст.)" (2013).

Отож вивчалися різноманітні аспекти бджільництва. У працях Л.Шульгіної, А.Дмитренко та І.Несен переважає висвітлення технологічної складової цього промислу, а в У.Мовної — духовної. В.Скуратівський розробив концепцію істор. освоєння і заселення укр. земель з погляду бортництва, приділяв значну увагу рамковому пасічництву.

Бджільництво в його розвитку поділяється на два етапи: дике (початкове, земляне) та культурне. При першому людина не турбувалася про бджолину сім’ю, знайшовши гніздо диких бджіл, вибирала з нього мед, переважно знищуючи комах. Дике бджільництво було неорганізованим заняттям: в ущелинах скель, у лісових і степових хащах люди знаходили гнізда бджіл і добували мед, тобто збирали його. У 20 ст. таке бджільництво використовувалося вже дуже рідко, зокрема на теренах Східного і Західного Полісся.

Культ. бджільництво — такий спосіб добування меду та воску, який базується на догляді за бджолиною сім’єю або ж містить елементи цього догляду. Воно складається з таких періодів: лісового, домашнього, промислового.

Лісове бджільництво базувалося на утриманні бджіл у природних чи штучних дуплах дерев — бортях. Поряд зі справжніми бортями згодом почали виготовляти колоди (їх також називали "бортями"). Колодне бджільництво тривалий період залишалося лісовим (колоди ставили на деревах у лісі), а потім перетворилося на домашнє, коли колоди почали розташовувати на землі біля будинків.

Розквіт бортництва (лісового бджільництва) припадає на 9—13 ст. Цьому сприяли природні умови: багато лісів, медоносних рослин; економічні: мед і віск експортували до різних країн Європи та Бл. Сходу; кухня та звичаї: на святах, на весіллі, на похоронах їли мед із хлібом "медос" і "сітос", із меду готували хмільне питво, "сочиво" (кутю), кисіль (терті зерна пшона або ж ячменю, вівса, розбавлені ситою).

Типом вулика, що застосовувався в лісовому бджільництві, були борті. Використовували два типи бортей. Перший (справжнє бортництво) — це природні дупла, пристосовані людиною для утримування бджіл. Вибране дупло розширювали, вичищали, закривали "довжею" (прямокутною дощечкою, бруском), чекали поселення рою. Другий тип бортей — штучні дупла, спеціально видовбані бортником у живому (здоровому) дереві для того, щоби там поселився рій. Для виготовлення бортей вибирали міцні товсті дерева. Дупло видовбували на висоті 9—14 м, переважно у старих соснах, липах, дубах. Сокирою бджоляр вирубував у дереві вертикальний прямокутний отвір — він також називався "довжем", через який пішнею ("пєшнею") потім видовбував камеру борті вглиб, вниз і вгору (навскоси). Тому камера борті мала трапецієподібну форму. Для захисту борті від ведмедів та птахів (напр. жовни, яка продовбує дірки біля довжі та язиком витягає бджіл) поверх довжі набивали міцну дошку — "сніт" ("снєт", "сньот"), для чого над і під довжею забивали дерев’яні кілочки. Збоку робили малий отвір ("око") для прольоту бджіл.

Прагнучи зберегти, збільшити прибутки, українці винайшли колодний вулик — борть, випиляну з дерева, згори якої могли прикріплювати дах. Такі вулики розміщували на деревах чи на землі. Останнє привело до виникнення пасік. Про колодні вулики, які ще й тепер на Поліссі називають "бортями", та пасіки існують письмові згадки вже у 10—11 ст. Араб. мандрівник Ібн Русте, який на поч. 10 ст. відвідав Русь, зазначав, що слов’яни "з дерева виробляють подібне до кухлів, у яких і вулики для пчіл, і мед пчіляний заховуються; це зветься у них — улишдж, і один такий кухоль містить коло 10 поставців його". Польс. хроніст Галл Анонім, який побував у 11 ст. у зх. та пд. районах України, писав, що бачив "багато бджіл, пасік на степових землях і бортей у лісах". Археол. матеріали також підтверджують існування пасічництва в цей час. На Райковецькому городищі (Поділля) виявлено дерев’яні рамки із сотами 11—12 ст.; на городищі Монастирьок (Середня Наддніпрянщина) в житлі, датованому 8—10 ст., було знайдено шматок колодного вулика зі слідами сот, меду, аналогічні знахідки зафіксовані ще в цілій низці жител та госп. ямах. Із 14 ст. пасічництво по всій Україні почало витісняти бортництво.

Бджолярі, які займалися лісовим бджільництвом, для піднімання на дерево використовували "жень" ("лазиво", "жинь", "лезиво"). Жені виготовляли здебільшого із волової шкіри, рідко зі шкури лося. Шкіру по колу нарізали на смужки, потім, прикріпивши до них вантаж, вішали витягуватися, а згодом плели. Довжина жені становила понад 30 м. Це пристосування складається із "пліті" (плетеної шкіряної мотузки), на одному кінці якої міститься лавочка ("седелко", "колиска" — свого роду сідло), на другому — гак, а між ними — рухома "лежня". Гак робиться із берези, груші чи дуба. Лавочка — дубова, спеціально вигнута, щоби зручно було сидіти. Часто жені робили з орнаментами. Для еластичності лазиво періодично (раз на кілька років) змазували. Використовували переважно дьоготь. Побутували два способи підняття на дерево за допомогою жені. У першому випадку бджоляр перекидав кінець жені через гілку, сідав на лавочку і, відштовхуючися ногами, піднімався до потрібної висоти. Другий спосіб — нав’язування петель на дереві та піднімання по петлях.

Після винайдення колодного вулика бджільництво поширилося на території, не придатні для справжнього бортництва, — у степ. Із часом на цій території на пасіках почали використовувати новий тип вулика — дуплянку (бездонку, малорос. вулик, малий вулик), який у 19—20 ст. поширився і на Поліссі. Дуплянка — це колодний вулик з тонкими стінками та без довжі та дна. З 19 ст. дуплянку почали робити з ширшою нижньою частиною, а у верхній частині, за 10 см від краю, кріпити з дошок нерухомий верх, до якого прилаштовували солом’яний чи очеретяний дах. Очко (вхід для бджіл) робили переважно трикутним. Догляд за бджолами та виймання меду здійснювали через дно. Інколи на вулик згори та знизу одягали обручі. Дуплянку ставили на ґрунт чи на підставку. При першому способі виставляння вулика викопували ямку ("колодець"), на краї якої клали бруски, а на них ставили бездонку, присипавши землею. Таким чином збільшувалася площа вулика, оскільки бджоли тягнули стільники до дна ями. Дуплянку легко було перевозити. Коли в ній було мало меду, її міг підняти один бджоляр і повантажити на віз. Лоток при цьому закривали, а дно зав’язували тканиною чи затикали сіном. Наприкінці 19 ст. замість ямок практикували колодні підставки. У Подільській губ. наприкінці 19 ст. практикували виготовлення дуплянок із бондарських клепок.

Дуплянки на зиму заносили до омшаника (зимника, стебника). Омшаник — надземна, напівпідземна чи підземна захисна будівля з дерева і глини, в якій підтримували сталий температурний режим. Дуплянки розміщували на лавах одну біля одної. Традиція використовувати омшаники і для рамкових вуликів найдовше зберігалася на Чернігівщині.

Використання дуплянок сприяло виникненню й розвитку кочового пасічництва (перевезення вуликів до медоносів, що використовується в домашньому і пром. культ. бджільництві), зручнішому вибиранню меду та кращому догляду за бджолами взимку. У немедоносні роки перед покладанням дуплянки до омшаника її перевертали, бджіл відганяли куривом, вирізували у вощині отвір, у який клали мед. Поклавши вулик на лавку, затикали дно сіном. Це робили для того, щоб із вулика не виходило тепле повітря та сім’ї не нашкодили миші. Протягом зими бджоляр перевіряв, чи не змокріли бджоли, чи живі вони, витирав стінки вулика, наприкінці зими, за потреби, підгодовував медом.

Подібними до дуплянок були сапетові вулики, які плели із соломи, очерету та лози. Такий вулик усередині чи зовні обмазували глиною, до якої додавали коров’ячий гній. Товщина вулика була 2—5 см. Вони мали різноманітні форми (продовгуваті, круглі, діжкоподібні тощо). Сапетові вулики були поширені на Пд. України, Поділлі, Слобожанщині, у Карпатах (Бойківщина).

У 19 ст. почали використовувати рамкові вулики. Спочатку — іноз. конструкції, потім — вітчизняні. Перший рамковий вулик в Україні сконструював П.Прокопович. Це був 4-кутний ящик, 3 стінки якого були зроблені з дощок завтовшки 0,5—0,7 м. Ящик розділявся перегородками на кілька відділів (поверхів). Між нижніми та верхніми розміщувалася медова дошка (роздільна рамка) із прорізами, через які проникали робочі бджоли, проте не могли проникнути матка і трутні. Спереду вулик закривався дошками (втулками), які вставлялися і виймалися. Втулковий вулик Прокоповича не отримав масового поширення.

У Галичині 1855 було створено рамковий вулик, який 1875 на зборах Галицького т-ва пасічників і садівників отримав назву "галицького". Особливістю цього вулика були: висота рамки 48 см; з бокової частини розміщені дверцята, щоб через скляне віконце в дошці для скорочення гнізда можна було спостерігати за гніздом комах; двосхилий дах. Пізніше цей вулик почали іменувати ще й "слов’янським". Наприкінці 1880-х рр. галицький вулик використовували в Наддніпрянській Україні. Напр., галицькі вулики існували у приватному домогосп-ві с. Антонівка, розташов. біля залізничної ст. Шостаківка (нині Шостаківка — с-ще Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл.).

На поч. 20 ст. на Поділлі бджіл розводили у глинобитних вуликах, де використовували рамку Левицького. Такі вулики були стаціонарними, вироблялися із глини, соломи, товщина стін була 0,2 м. Дах робили у формі дуги з лози та глини.

У 20 ст. рамкові вулики поступово поширилися по всій Україні. Цьому сприяло затвердження на з’їзді пасічників 1921 стандартного вулика, який отримав назву "українського". Він складався із 16-ти рамок довжиною 686 мм, шириною 381 мм, висотою 507 мм. Товщина стінок — 33 мм — і дна — 28 мм. Спереду льоток — 15 мм і шириною 160 мм. 1986 було затверджено сучасний укр. вулик, який складається із 20-ти рамок, передня і задня стінка двійні, покрівля відкривається іззаду на петлях (петлі на передній стінці). На передній стінці згори і внизу — льоток, із лівої сторони вулика — "резервний" (на теплий занос).

Пром. бджільництво зародилось у 19 ст., проте активно розвивалося вже у 20 ст. Цьому сприяли пасічницькі науково-дослідні установи, що забезпечили покращений догляд за бджолосім’єю в колгоспах та радгоспах, а також заборона в рад. час тримати у присадибному госп-ві більше 20-ти бджолиних сімей. Сьогодні пром. бджільництво існує у вигляді пасік с.-г. підпр-в та великих пасік у присадибному госп-ві.

Пром. та домашні пасіки у 21 ст. повністю забезпечують країну медом. 2008—12 Україна посідала 1-ше місце з вир-ва меду серед країн Європи. 2010 вона зайняла 4-те місце з вир-ва меду у світі.

В Україні виготовляють такі види меду: соняшниковий, гречаний, ріпаковий, липовий, із білої акації, різнотрав’я, вересковий, малиновий, конюшинний, з ехінацеї.

Бджільництво витворило багату обрядовість як специфічну форму к-ри. Воно здавна було заняттям, у якому раціональні знання тісно поєдналися з віруваннями в чари, прикмети, силу замовлянь, з уявленнями про вплив надприродних істот на життя бджоли та її роботу. Ставлення до пасічника у 19 — на поч. 20 ст. було двозначним. З одного боку, вважалося, що бджолярі були благочестивими людьми, "угодними Богу", а їхня справа — чистою. Таке шанобливе ставлення було пов’язане з уявленнями про бджолу, яку українці вважали святою та називали "Божою мушкою", "святою мухою". Вважалося, що бджоли — чисті істоти, бо плід їхньої праці, віск, служить Богу. Поширеними були уявлення про те, що душа людини, коли покидає тіло в час смерті, набуває вигляду бджоли. Розповсюдженим було також переконання про те, що бджоли мають душу. Тому вбивати бджіл вважалося страшним гріхом.

З ін. боку, вважали, що бджолярі знаються з "нечистим" духом, який допомагав їм у веденні госп-ва. Напр., на Поділлі побутувало вірування про те, що в доброго пасічника на пасіці є "хазяїн", який на світанку обходить вулики і доглядає бджіл. На Бойківщині вважалося, що напередодні дня св. Юрія пасічник міг найняти собі на службу "дідька", який доглядатиме пасіку. "Знаючому" бджоляру були відомі різні способи приваблювання чужих роїв та надсилання своїх бджіл у чужі пасіки для забирання меду з вуликів.

Опікунами бджільництва та бджіл в українців були святі Олексій (Теплий Олекса), Зосим та Саватій. На св. Олексія (30 березня), якщо давала змогу погода, виносили вулики із зимівників надвір, розміщуючи на пасіці. Такі дії супроводжувалися примовлянням відповідної молитви: "Я вас, бджоли, випускаю на білий світ і на всякий цвіт, який вам є пожиточний, на чотири частини світа сього, на горах, на долинах і на всіх країнах: на схід, на захід, на північ і на південь і по потужному вітрі, так само як по тихому і по теплому повітрі на струсових крилах, на хмелевому пору, по густі меди, по часті рої, по жовтії воски, ідіть з радістю на всілякі квіти і трави, і зела, і повертайтесь назад з великим прибутком". Якщо ж погода в день Теплого Олекси видавалася холодною, бджоляр заходив до омшаника, доторкався до кожного вулика зі словами: "Нуте, ви, бджоли, готуйтесь, бо прийшла пора, ідіте і не лінітеся. Приносьте густії меди і рівнії воски і частії рої, Господу Богу на офіру, а господарю на пожиток". У дні пам’яті преподобних Зосима (30 квітня) та Саватія (10 жовтня) пасічники задля інтенсивного роїння бджіл ставили в церкві свічки перед їхніми іконами. Поширеною була традиція розміщувати ікони цих чудотворців на пасіках.

Продукти бджільництва зазвичай широко фігурують у ритуальному наповненні не лише сфери календарних, а й родинних свят та урочистостей українців, представленої обрядами життєвого циклу людини (родильними, весільними та похоронними). Напр., на Поліссі та Середній Наддніпрянщині на весіллі під час церемонії зустрічі батьками молодих після отримання церк. благословення батьки частували молодих медом.

Отож бджільництво у своєму розвиткові пройшло два етапи: дикий та культурний. Останній складається із 3-х періодів та 4-х форм. За першим, лісовим періодом (за якого бджільництво існувало у бортній і колодній формах) слідували домашній (колодна і рамкова форми) та пром. (рамкова форма) періоди. Догляд за бджолами ґрунтувався на нар. досвіді, а з 20 ст. — і на наук. знаннях.

Склався своєрідний бджільницький календар, пов’язаний із виконанням певних госп. робіт і магічних дій, який використовують і в 21 ст.

Сьогодні бджільництво зазнає значних змін: зникають давні традиції, пов’язані із лісовим бджільництвом, тим часом вплив на бджолу пестицидів, електромагнітних випромінювань вимагає від пасічників нових рішень.

.

Госп. діяльність українців протягом усього часу залежала і залежить від ландшафтно-геогр. і природно-кліматичних умов (лісів, водойм, степу, гір). Зміна природних умов сприяла змінам у господарюванні: зменшення площ лісів спричиняло зменшення масштабів мисливства, бджільництва та рибальства. Водночас поширювалося землеробство та тваринництво. Останні дві галузі вже у 19 ст. почали відігравати гол. роль, а рибальство, мисливство, збиральництво та бджільництво — допоміжну. У 20 ст. мисливство і рибальство перетворилися на форму активного дозвілля.

Наприкінці 20 ст. у господарюванні виникли нові явища. Внаслідок аграрних реформ сформувалася дуальна структура сільс. госп-ва України. Воно складається із двох типів (секторів) виробників: корпоративного (с.-г. підпр-ва) та індивідуального (фермерські та особисті сел. госп-ва). Останні ведуть госп. діяльність, спираючись на нар. та наук. знання і виконують переважно функцію забезпечення життя (виробляють продукцію лише для продовольчого самозабезпечення).

У 2000-х рр. д-ва створювала сприятливі умови для функціонування і розвитку корпоративного сектору. Підтримка індивідуальних госп-в практично відсутня, але попри це вони переважають у вирощуванні трудомістких с.-г. к-р (картоплі, овочів, фруктів), вир-ві молока, яловичини та свинини. Вагома їхня частка у постачанні цієї продукції на внутр. ринок д-ви. Ці госп-ва потребують держ. підтримки, що надасть їм можливість утримати свої позиції та розвиватися.

Українцям у госп. діяльності здавна було притаманне шанобливе ставлення до природи, проте воно було втрачене за 20 ст. Яскраво ця тенденція спостерігалася в рибальстві, коли бажання отримати прибуток призвело до виникнення та розвитку браконьєрства наприкінці 20 — на поч. 21 ст. Такі рибалки нехтують природними та юрид. законами, і це приводить до зменшення запасів і зникнення риби.