Бібліографічне посилання: Толочко П.П. КИЇВСЬКА РУСЬ, становлення та розвиток ядра держави [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Kyivska_Rus (останній перегляд: 16.06.2025)
Енциклопедія історії України ( Т. 4: Ка-Ком ) в електронній біблотеці

КИЇВСЬКА РУСЬ, становлення та розвиток ядра держави. К.Р. – середньовічна д-ва сх. слов'ян 9–13 ст. Існувала в центрі Європи. Її істор. ядром стало Середнє Подніпров'я, де традиції політ. розвитку сягали ще скіфських часів (див. Скіфи). У вітчизн. писемних джерелах вона називається "Руською землею" (див. Руська земля) або "Руссю", в іноз. – "Руссю". Відповідно й народ цієї країни називали "руським" Однак цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого побутування він набув тут лише від 9–10 ст. Уперше в давньорус. літописові він з'являється в тексті, що стосується 852 року: "Нача ся прозывати Руская земля". З поч. 10 ст. назва "Русь" набула офіц. значення. У договорах Русі з Візантією 907 та 911 (див. Договори Київської Русі з Візантією) цей термін згадано неодноразово: "мы от рода рускаго", "Руская земля", "Руские грады", "русин", "Русь".

Походження терміна "русь" є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей час викристалізувалося щонайменше 3 теорії: пд., згідно з якою етнонім "русь" має місц., середньодніпровське походження, пн., за якою ця назва була запозичена слов'янами у скандинавів, і соціальна, яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов'ян. сусп-ва. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перших і досі виборюють право на істинність.Б.Рибаков, досліджуючи літописний вислів: "Поляне иже нын зовомся Русь", прийшов до висновку, що полянський союз племен (див. Поляни) Середнього Подніпров'я взяв собі за самоназву ім'я одного із племен, які об'єдналися в ньому, – "рос", відомого вже в 6 ст. далеко за межами східнослов'ян. світу. Про плем'я "рос" говориться у сирійському джерелі 6 ст. – "Церковній історії" Псевдозахарія.

Як уважав польс. дослідник Г.Ловмянський, слово "русь" могло потрапити до мови причорномор. греків, а вже в 9 ст. через них стало відоме і у Візантії.

Іраномовне походження терміна "русь" аргументується в дослідженнях відомого іраніста В.Абаєва. Згідно з ними, етнонім "русь" відповідає перському "ruxs", що означає сяйво, або осетинському "ruxs" – "roxs" – світлий. На поч. 9 ст. слово "русь" як назва д-ви і народу з'являється в текстах араб. та візант. письменників. У араб. літ. назва "Русь" уперше вжита середньоазійським ученим 9 ст. ал-Хорезмі. У його творі "Книга картин землі", написаному між 836 і 847, йдеться, зокрема, про річку Друс (Данапрос – Дніпро), яка бере початок із гори Джабал-Рус. Ібн Хордадбех, який написав у 880-х рр. "Книгу шляхів і країн", говорить про купців ар-Рус, які є одними із слов'ян. Твір невід. автора 9 ст. "Худуд-ал-Алам" повідомляє, "що країна Русів знаходиться між горою печенігів на сході, річкою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Царя їхнього звуть хакан русів". Свідчення іноз. авторів 9 ст. про воєн. акції русів на Чорному м. підтверджені в рус. літописах, у яких це море назване Руським. "А Днѣпръ втечеть в Понетьское море жереломъ, еже море словеть Руское".

На думку деяких істориків, пн. походження терміна "русь" засвідчують Бертинські аннали єпископа Пруденція, у них є розповідь про посольство русів 838–839: у Константинополі ці посли відрекомендувалися представниками народу "рос" (Rhos), посланцями від хакана (chacanus), однак у столиці франкського королівства Інгельхеймі, де цих же послів прийняв імп. Людовік I Благочестивий, вони назвалися не русами, а свеонами (шведами). На думку окремих дослідників, це свідчення є незаперечним доказом пн. походження терміна "русь". Проте висновок з цього ж свідчення може бути й цілком протилежним. Називаючи себе то свеонами (варягами), то русами, посли засвідчували, що вони не були етнічними русами, а лише перебували у тих на службі. Нічого незвичайного у цьому не було: згідно з літописними джерелами, шведи входили до складу посольств русів у Константинополь і в пізніші часи – за правління вел. князів київ. Олега та Ігоря, але етнічне походження цих шведів-послів жодним чином не заперечує того факту, що вони були представниками Русі – "Мы от рода рускаго… иже посланы от Олга великого князя рускаго".

Чимало вчених, особливо петерб. школи, схиляються до тієї філол. точки зору, що пов'язує назву "Русь" із фінською назвою шведів – "Ruotsi". Однак, як зазначає історик Г.Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, в даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва "Русь", як доводить Г.Ловмянський, первісно мала геогр. зміст і здавна означала тер. Середнього Подніпров'я. У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення.

Нім. славіст Л.Мюллер виводив походження терміна "русь" від сканд. етноніма "Ruder". Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами "рудер" і "русь", він вважав, однак, що термін "русь" вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'ян. еквівалент їхньої справжньої самоназви.

Історики, котрі відстоюють пн. походження назви "Русь", часто апелюють до авторитету "Повісті временних літ", у якій говориться: "Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бѣша словене". При цьому не беруть до уваги того, що в літописі є й ін. висловлювання, а також, що ця проварязька вуаль з'явилася в результаті редакції "Повісті" у часи вел. кн. київ. Мстислава Великого. Коли ж виходити з усіх літописних свідчень про Русь, то виявляється, що найбільше підстав є у тих, хто пов'язує походження цієї назви з київ. півднем. Дивне обернення пн. зайд на русів відбувається лише після того, як вони з'являються в Києві. "Поиде Олегъ, поимѣ воя многи, варяги, чюдь, словѣни, мерю, весь, кривичи". Як бачимо, русів серед пн. дружини новгород. кн. Олега, що виступила 882 на Київ, немає. Після утвердження в Києві Олег проголошує його "матерью градам руским", а його дружина отримує назву "русь". "И бѣша у него варязи и словѣни и прочии прозвашася Русью". Літописець і пізніше буде чітко розрізняти русь і варягів. 1015 новгород. кн. Ярослав Мудрий виступив із Новгорода Великого на Київ, маючи тисячу варягів і чотири тисячі ін. воїнів. Назустріч йому вийшов вел. кн. київ. і туровський Святополк Ярополчич, дружина якого складалася з русів та печенігів: "Пристрои бес числа вои, Руси и Печенѣгъ". Після утвердження на київ. столі вже Ярослав Мудрий стає володарем рус. дружини. Для походу 1018 проти Святополка Ярополчича та його тестя польс. кн. Болеслава I Хороброго він "совокупилъ русь, и варяги, и словънъ".

Ще показовішими в цьому плані є літописні свідчення 12–13 ст. У них поняття "Русь" або "Руська земля" виступають у двох значеннях – широкому, яке стосувалось усіх східнослов'ян. земель, і вузькому, що вживалося для означення їх пд. частини – Київщини, Чернігівщини й Переяславщини. Кн. ростовський і суздальський Юрій Долгорукий виступив з військом із Ростово-Суздальської землі "в Русь", тобто до Києва. Ображений за себе і свого сина Ростислава, якого вигнали з Київської землі, він вигукнув: "Тако ли мнѣ части нѣту в Руской земли". Після вбивства князя владимирського і суздальського Андрія Боголюбського владимирські бояри говорили: "Князь наш убѣенъ, а дѣтей у него нѣту, сынок его в Новѣгороде, а братья его в Руси". Новгородці також розуміли під "Русью" Київ. У літописній статті 1135 р. говориться: "Иде в Русь архиепископ Нифонт". Київ. князь Ізяслав Мстиславич, який змушений був залишити Київ, пішов, як зазначає літописець, з "Руської землі" на Волинь, після чого знову вернувся на "Русь".

Істор. традиція вважає корінною тер. Русі Середнє Подніпров'я – землі між Десною на пн., Сеймом і Сулою на сх., Россю й Тясмином на пд., Горинню на зх. Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних із назвою "Русь" – Рось, Росава, Роставиця, Роська. Коли на Русі з'явилося кілька міст з назвою Переяслав, то те із них, яке було так названо найраніше, стало іменуватися Переяславом Руським (див. Переяслав).

Немає і найменшого сумніву, що літописні свідчення окреслили саме ту початкову Русь, яка стала ядром Київ. д-ви. Можна думати, що й візант. імп. Константин VII Багрянородний мав на увазі саме цей середньодніпровський регіон, коли говорив про внутр. Русь. Шукати її на далекій новгород. пн. або на пн.-сх. околиці слов'ян. світу немає жодних підстав. Ал-Ідрісі північнорус. регіон цілком конкретно означав терміном "Зовнішня Русь".

Назва "Русь" є цілком органічною для пд. земель східнослов'ян. світу і побутувала тут, очевидно, ще від сарматських часів (див. Сармати).

У зв'язку з тим, що центром східнослов'ян. д-ви впродовж багатьох століть був Київ, у істор. літ. Русь отримала назву "Київська Русь". З часом історики ввели до наук. обігу ще два терміни "Давня Русь" і "Давньоруська держава", які також набули значного поширення.

Займаючи величезну тер. – від Балтики і Пн. Льодовитого океану до Чорного м. і від Волги до Карпат, Русь становила собою історично важливу контактну зону між Араб. Сходом і Зх. Європою, Візантією та Скандинавією. Це зумовило швидке входження її у загальноєвроп. історико-культ. ландшафт. Про могутню східнослов'ян. д-ву заговорили в різних частинах Старого Світу. Араб. автори, саги скандинавські, франц. епічні твори зображують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європ. політ., екон. і культ. зв'язків. Ал-Масуді повідомляв, що руси "утворюють великий народ". Знаменита пісня про Роланда засвідчує участь рус. дружин у війні проти франкського короля Карла Великого. Нікіта Хоніат зізнається, що "християнський" рус. народ врятував Візантію від навали половців.

Водночас з міжнар. визнанням на Русі росло й міцніло усвідомлення власної приналежності до світ. історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича київ. великий князь зображається як візант. імператор. Він і його попередники, за словами видатного церк.-політ. діяча Русі 1-ї пол. 11 ст. митрополита Іларіона, "не в худѣ бо и невѣдомѣ земли владычѣствоваша, нъ въ Руськѣ, яже ведома и слышима всѣми четырьми концами земли".

Русі належало особливе місце в історії Сх. Європи, аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Зх. Європи. Становлення рус. д-ви позначилося на етнічному розвиткові східнослов'ян. племінних об'єднань: поступово творячи відповідні етноси, вони творили також єдину давньоруську етнокультурну спільність (див. також Давньоруської народності концепція), в основі якої лежали спільна тер., єдина писемна мова, споріднена к-ра, відносно тісні екон. зв'язки. Упродовж усього свого існування давньорус. етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації східнослов'ян. племінних об'єднань, вона стала також складовою частиною етнічних основ укр., рос. та білорус. народів.

Велике істор. значення мала Русь і для багатьох неслов'ян. народів. Її досягнення в сусп.-політ., екон. і культ. розвитку ставали надбанням естів, латишів, литви, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюрських кочових племен пд.-рус. степів. Деякі з цих народів теж етнічно і політично інтегрувалися в складі Русі.

Політ. самоорганізація східнослов'ян. племен відбувалася впродовж 6–7 ст. "Повість временних літ" відтворює картину їхнього розселення на стадії зародження їхньої державності. Літопис називає поіменно деякі групи слов'ян, зокрема, полян, древлян, сіверян, словенів, дреговичів, в'ятичів, а там, де йдеться про їхнє соціальне визначення, говорить про них як про князівства.

Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Після смерті полянського кн. Кия, зауважує літописець, "почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, а в деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словѣни свое в Новѣгородѣ, а другое на Полотѣ". Слово "род" тут означає правлячу династію.

Важливим етапом у розвитку Русі були кін. 8 – поч. 9 ст. Саме тоді в Середньому Подніпров'ї склалося об'єднання – Рус. земля, до якого входили поляни, древляни, сіверяни. В істор. літ. це ранньодерж. утворення нерідко називається Рус. каганатом, оскільки так його називали давні араб. автори, однак чи так йменували себе самі слов'яни – невідомо. Літописні тексти дають серйозні підстави сумніватися в цьому. Зокрема, починаючи від часів Кия і до утвердження в Києві Олега літопис говорить виключно про князівський титул перших східнослов'ян. правителів. Кий "княжаше в родѣ своемъ". Рюрик "княжащу в Новѣгородѣ". Аскольд і Дір – "княжити" в Києві. Ігор "княжич", Олег "сѣде княжа въ Киевѣ". Про жодних київ. "хаканів" літописці не знають, мабуть, їх і не було.

Але як би не називалася початкова Русь – князівством чи каганатом, знаходилась вона на пд. східнослов'ян. світу, що межував з Хозарським каганатом. Крім згаданих свідчень араб. авторів (див. Арабські середньовічні географи та історики про землі Східної Європи), це підтверджує т. зв. Баварський географ. У переліку племен і народів Середньої та Сх. Європи є "Ruzzi", в них безперечно слід вбачати русичів, у тексті вони названі слідом за "Caziri", тобто хозарами.

Про ранні взаємовідносини Русі і Хозарії (див. Хозарський каганат) в "Повісті временних літ" є лише непрямі повідомлення в розповіді про заснування Києва. Там розповідається, що Хозарія намагалася підпорядкувати Київ своєму впливові, але кияни, виплативши хозарам данину двосічними мечами, начебто цим самим вказали їм на всю примарність їхніх намірів. Проте Київ аж до утвердження в ньому Аскольда і Діра (860-ті рр.) перебував у данинній залежності від хозарів.

Жоден інший центр східнослов'ян. світу, крім Києва, не може бути визначений як такий, щоб із нього здійснювалися походи на Візантію. Якщо про військ. акції русів у Амастриді (нині м. Амасра, Туреччина) й Криму можна говорити здогадно, то похід 860 на Константинополь відбувся таки із Києва. Саме про це свідчать перші датовані статті літопису. У них події рус. (київ.) історії пов'язані з візант. Початок царювання імп. Михаїла III, по суті, став і початком дипломатичного визнання Візантією Русі. "Наченшю Михаилу царьствовати, нача ся прозывати Руская земля".

Неспростовними доказами цього є знахідки візант. монет у Києві. Найраніші із них (херсонського карбування) належать Михаїлу III (842–67), Василію I Македонянинові (867–86), а також Василію і Константинові (876–79). Монети названих імператорів виявлені також в ін. центрах Середнього Подніпров'я. Однак ні в м. Ладога (давньоруське місто, нині с. Стара Ладога в Ленінградській обл., РФ), ні на Рюриковому городищі, що існувало під Новгородом Великим, подібних свідків русько-візантійських контактів того часу практично немає.

Від 860-х рр. у літописі починається послідовний династичний виклад історії Русі. Київ. князями в цей час були Аскольд і Дір. Про їхнє походження існують різні думки. У "Повісті временних літ" вони названі боярами Рюрика, котрі начебто відпросилися у нього в похід на Царгород (Константинополь), але по дорозі зупинилися в Києві і стали князювати в ньому. Згідно з пізньосередньовічною літописною традицією, Аскольд і Дір були прямими нащадками князя Кия, отже слов'янами. Вже в цей час Русь стала однією з провідних країн тодішнього світу. Цьому, зокрема, сприяв похід русичів під проводом Аскольда на Константинополь. Його результатом було укладення між Візантією і Руссю угоди "миру і любові". Однією з важливих її статей, судячи з візант. джерел, мало стати хрещення русичів. Патріарх Фотій повідомляв у своєму "Окружному посланні" сх. митрополитам, що руси, які підняли руку на Ромейську імперію, поміняли еллінську безбожну віру на чисте християнство і прийняли до себе духовного пастиря. Напевно, вже з цього часу в Києві почали з'являтися власні християн. общини і споруджуватися християн. храми, хоча позиції язичництва залишалися досить міцними.

882 на київ. столі сталася зміна династій. Владу захопив варязький конунг Олег (882–912), він проголосив Київ "матір'ю міст руських". У цьому гучному титулі справді був глибокий зміст, який указував не лише на старшість Києва серед ін. міст Русі, а й на його органічний зв'язок зі всіма східнослов'ян. землями. В роки правління Олега відбулося об'єднання в одній політ. системі Пд. і Пн. Русі. Проте її адм.-тер. структура ще довгий час лишалася "племінною", що видно на прикладі взаємин Києва і літописних древлян.

Із просторої ст. "Повісті временних літ", датованої 945, видно, що древляни, всупереч не надто прихильному зображенню їх київ. літописцем, у соціально-політ. плані мало чим відрізнялися від полян. У серед. 10 ст. вони мали свого князя, кращих або "нарочитих" мужів, дружину, віче, тобто всі інститути, які характеризували ранньодерж. форму сусп. орг-ції. Склалася вона задовго до серед. 10 ст. Це добре видно із промови древлянських послів, зверненої до княгині Ольги. У ній ідеться не лише про князя Мала й про його раніших попередників, які облаштували Древлянську землю: "А наши князи добри суть, иже распасли суть Деревьску землю".

Археол. дослідження останніх років, здійснені в м. Коростень – давній столиці древлян, показали, що за рівнем розвитку тогочасне тамтешнє поселення практично не поступалося тогочасному Києву. Багатий археол. матеріал свідчить про його широкі торг. зв'язки не лише із східнослов'ян. землями, а і з більш віддаленими регіонами. Золоті та срібні скроневі кільця мають найближчі аналогії у Великій Моравії, Угорщині та Малій Польщі, залізні фібули й срібні гарнітурні бляхи – у Балт. регіоні, срібні дирхеми – на Араб. Сході, предмети озброєння – у Середній і Пн. Європі. Частина знайдених ювелірних виробів могла бути виготовлена місц. майстрами за привізними зразками, що засвідчують, зокрема, знахідки керамічних ллячок і ювелірних пінцетів.

На аналогічному або близькому рівні розвитку знаходилися й ін. міжплемінні східнослов'ян. об'єднання та їхні адм.-політ. центри серед. 10 ст. До утвердження на київ. столі варязької династії, а також у перші десятиліття її правління всі літописні племена управлялися місц. князями. Підтвердженням цьому є договір Русі з Візантією 907. Греки, згідно з ним, зобов'язувалися платити данину рус. містам – Києву, Чернігову, Переяславу, Полоцьку (нині місто Вітебської обл., Білорусь) та ін., де "седяху велиции князи, подъ Олгом сущь". У тексті договору 911 згадуються "светлые и великие" князі.

Русь кін. 9 – 1-ї пол. 10 ст. мала розвинену держ.-політ. й адм. структуру, яка склалася до вікінгів і незалежно від них.

Утвердження в Києві норманського князя не привело, по суті, до будь-яких змін в організації, по-сучасному кажучи, адм.-земельного управління. Повідомлення літопису про походи Олега на древлян, сіверян, радимичів містять вказівки лише на данинне підпорядкування їх Києву. Ін. частина "племен", з якими, за словами літописця, Олег "имяше рать", взагалі була автономною щодо нової київ. влади. Були в Києва не тільки данники, а й "толкованы", тобто союзні Києву племенні об'єднання (сучасна Буковина).

Боротьбу проти незалежності підлеглих Києву князівств почала княгиня Ольга (945–65), продовжив цю боротьбу її син Святослав Ігорович (965–72), а завершив – її онук Володимир Святославич (бл. 980–1015). У часи князювання Володимира Святославича, по суті, закінчилося тривале формування тер. Русі: визначилися й закріпилися її держ. рубежі, в цілому вони збігалися з етнічними межами сх. слов'ян. Ці рубежі пролягали в районі верхів'їв Волги та її притоки Оки на сх.; Сули (прит. Дніпра), Дону, Росі (прит. Дніпра) й Пд. Бугу – на пд. сх. та пд.; Дністра, Карпат, Зх. Бугу, Німану і Зх. Двіни – на зх.; Чудського озера, Фінської затоки Балтійського м., Ладозького й Онезького озер – на пн. Це була найбільша д-ва Європи, площа якої сягала 1,5 млн км².

За князювання Володимира Святославича корінних змін зазнала адм. система Русі. Землі й етнічні князівства, де раніше правили місц. князі, передавалися синам Володимира. Їх він посадив у Новгороді Великому, Полоцьку, Турові, Ростові (нині місто Ярославської обл.), Муромі (нині місто Владимирської обл.), Пскові, Смоленську (обидва міста; усі в РФ), Іскоростені, Володимирі (нині м. Володимир-Волинський), Тмуторокані; менш важливі адм. центри очолили його посадники. Реформа ліквідувала владу племінних князів, пов'язаних походженням з їхніми землями і тому далеких від інтересів Києва, й фактично покінчила з "племінним автономізмом". Надалі адм. система країни розвивалася своїм шляхом, а племена й етноси – своїм.

Взаємини Києва та Іскоростеня серед. 10 ст. ставлять перед дослідниками ще одне важливе питання: якою мірою досвід докиїв. періоду історії древлян, як і ін. східнослов'ян. союзів племен, прислужився до створення Русі. В історіографії існує думка (О.Пресняков, С.Юшков), що давньорус. міські волості виникли вже на очах історії і не становили собою спадщини докняжих часів, що вони з'явилися на руїнах племінного побуту, а не з нього виросли. Прихильники цих поглядів є і в наш час. Проте таке розуміння ранньої історії Русі є хибним. Вивчення процесів формування найдавніших міст дає підстави вважати, що всі вони своїм корінням сягають епохи племінних княжінь, виросли з міжплемінних або общинних центрів, котрі мали потужні структуротворчі традиції. На ці центри наклалася великокнязівська держ. влада, яка фактично перепідпорядкувала їх Києву.

У реальному житті це означало, що Київ у кожній підвладній йому землі заснував опорні пункти зі своєю адміністрацією і військ. дружиною. Від часів княгині Ольги вони служили місцями збирання данини на користь центр. влади. Такі погости й становища, як пише літописець, з'явилися не лише в Древлянській землі, а й у Новгородській та ін. східнослов'ян. землях: "Иде Вольга Новугороду, и устави по Мьстѣ повосты и дани и по Лузѣ обраки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знаменья и мѣста и повосты".

У часи Святослава Ігоровича реформа Ольги була доповнена посадженням у землях не лише київ. адміністрації, а й князів. Так, бл. 970 син Святослава Олег Святославич став князем древлянським, а Володимир Святославич – новгородським.

У результаті реформи Володимира Святославича всі землі Русі та всі вищі щаблі держ.-політ. ієрархії опинилися в руках одного князівського роду (див. Рюриковичі). Це відіграло велику роль у подальшій історії руської д-ви. З одного боку, спільність походження підтримувала серед князів ідею єдності й рівної відповідальності за долю країни, що сприяло консолідації зусиль для боротьби із зовн. ворогами. З другого – підштовхувала до міжусобної боротьби, оскільки кожний князь, вважаючи себе юридично рівним з ін., намагався і фактично зрівнятися з тими, хто мав більші або багатші володіння. Однаковими князі вважали і свої права на великий київ. стіл.

Другу важливу реформу Володимир Святославич здійснив у сфері ідеології. Розуміючи важливе централізуюче значення Києва, він намагався перетворити його на сакральний центр усіх сх. слов'ян. Символом їхньої єдності мав стати, як спершу задумав князь, новий язичницький храм з ідолами шести гол. богів: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші; такий храм був зведений поблизу великокнязівського теремного двору. Проте язичництво вже пережило себе і відставало від рівня політ. й культ. розвитку як цивілізованого світу, так і самої Русі. Зрозумівши це, Володимир Святославович рішуче пориває зі старою вірою, приймає хрещення сам і наприкінці 980-х рр. запроваджує християнство як офіц. релігію для всієї своєї д-ви (див. Хрещення Київської Русі).

Безперечно, це була подія надзвичайної істор. ваги. Вона справила вирішальний вплив на подальший розвиток Русі: країна інтегрувалася в коло держав візант. правосл. співдружності, а також в європ. християн. простір. Християнство інтегрувало під своєю егідою писемність, літ., арх-ру, мист-во, почало визначати духовний поступ сусп-ва.

Із Царгорода й Херсона (див. Херсонес Таврійський) прибули на Русь священики, котрі й здійснили хрещення киян і жителів ін. центрів Русі. На місцях, де раніше стояли язичницькі капища й палали жертовні вогнища, Володимир Святославич почав зводити християн. храми. Гол. серед них стала Десятинна церква, збудована грец. майстрами 989–96, як кафедральний собор Русі – резиденція митрополитів. Загальнорус. значення цього храму підтверджується змістом грамоти Володимира Святославича, врученої священнослужителям храму при освяченні, а також статутом собору, в якому говориться про десятину "во всей земли Руской и с княженья". По суті, Володимир визначив джерело утримання не лише Десятинної церкви, а й екон. основи існування митрополії Рус. церкви. Разом із заснуванням митрополії на Русі створювалися єпископські кафедри. Незалежно від їх кількості на початковому етапі вони поширювали свою месійну діяльність на весь держ. простір. Серед перших єпископій – Білгородська, єпископ якої був вікарієм Київ. митрополита, Чернігівська, Новгородська.

Одним із наріжних завдань Володимир Святославич вважав зміцнення держ. рубежів Русі й убезпечення її столиці від печенізької небезпеки (див. Кочівництво). Заявивши, що "се не добро есть мало городовъ около Киева", він розгорнув гігантське, як на той час, буд-во твердинь "по Деснпеченігів. "Бѣ бо рать отъ Печенѣгъ, и бѣ воюяся с ними и одоляя имъ".

Боротьба з печенігами схвально сприймалася нас. Русі. Про звитяги Володимира "Красне Сонечко", Іллі Муромця і Добрині Нікітіча (див. Добриня) народ складав пісні. У героїчному епосі (билинах) відображене життя тих богатирських застав, котрі Володимир побудував довкола Києва (див. також Змієві вали).

Успішні походи Володимира на непокірних в'ятичів, радимичів, хорватів, а також на печенігів, ятвягів, болгар волзьких, поляків, здійснені ним 981–92, сприяли стабілізації внутр. і зовн. становища Русі.

У роки князювання Володимира Святославича Русь підтримувала широкі міжнар. зв'язки з Візантією, Німеччиною, Польщею, Болгарією, сканд. країнами і навіть з Ватиканом. З деякими з них укладались угоди, у т. ч. шлюбно-династичні. Візантійська принцеса Анна, яка стала дружиною Володимира Святославича, доводилася онукою герм. імп. Оттону I. Племінник Володимира Святополк Ярополчич і його син Ярослав Мудрий одружилися, відповідно, на доньках польс. кн. Болеслава I Хороброго й швед. конунга Олафа Скотконунга. Сам Володимир по смерті Анни взяв шлюб з донькою графа Куно – онукою імп. Оттона I.

Справу Володимира успішно продовжив його син Ярослав Мудрий (1015–54). При ньому в Києві, Новгороді Великому й Полоцьку були зведені величні Софійські собори (див. Софійський собор у Києві), у Чернігові – Спасо-Преображенський собор. При них засновувалися б-ки, відкривалися школи грамоти. У столиці розгорнулося незвичайне, як на той час, буд-во центр. частини міста, яка була обнесена високими земляними валами із дерев'яними заборолами (див. Ярослава місто). У межах нових укріплень Ярослав звів величний архіт. ансамбль. Його домінантою став кафедральний собор св. Софії. Довколо були зведені храми св. Георгія і св. Ірини. Розкопки виявили ще один храм на пн. зх. від Софії, котрий не згаданий у літописі. Навпроти зх. фасаду Софії, в системі фортечних валів, знаходилися Золоті ворота з Благовіщенською надбрамною церквою. Усі храми були оздоблені мозаїчними панно і фресковим розписом. Особливо вражаючими були мозаїчні й фрескові композиції у св. Софії. Крім канонічно-церк. сюжетів, серед яких виділяється мозаїчне зображення Марії Оранти в центр. апсиді, собор прикрашала фрескова композиція фундатора Ярослава Мудрого і членів його сім'ї. В одній із веж Софії зображені сцени, що ілюструють візит княгині Ольги до Константинополя, в ін. – сцени князівського полювання.

Митрополит Іларіон – свідок буд-ва й освячення Софії – у своєму "Слові про Закон і Благодать" писав: "Церковь дивна и славна всѣм округьниимъ странамъ, яко же ина не обрящется въ всемъ полунощи земнѣм от Востока до Запада". Іноз. мандрівники 16–17 ст. зазначали, що храм оздоблений мозаїкою за зразками константиноп. і венеційських, а композицією й мистецтвом не поступається жодному із них.

Упродовж кількох століть Софія Київська була зосередженням церк., держ.-політ. та культ. життя Русі. Тут відбувалися собори рус. єпископів, тут князів ставили на великокнязівський київ. стіл, приймали іноз. послів, укладали міжкнязівські та ін. угоди. Нерідко Софія опинялася в епіцентрі гострих соціально-політ. конфліктів: на її подвір'ї збиралося київ. віче.

Назви храмів нового ансамблю, як і центр. в'їзних воріт до міста, вказують на те, що Ярослав Мудрий намагався в усьому наслідувати Константинополь. Згодом наслідування перейшло у змагання, коли 1051, всупереч усталеному порядку обрання і висвячення київ. митрополитів із греків у Софії Константинопольській, на київ. митрополичу кафедру волею Ярослава Мудрого зійшов русин Іларіон.

Надзвичайно багато зробив Ярослав для утвердження православ'я на Русі. За нього, як пише літописець, "нача вѣра хрестьяньская плодитися и расширяти, и черноризьци почаша множитыся, и монастыреве починаху бити". Ярослав фактично заклав основи пошанування святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба, котрі вже в цей час стали символами цілісності Русі. За нього був заснований і знаменитий Печерський монастир (див. Києво-Печерська лавра), котрий згодом став найвідомішим осередком духовного й культ. життя на всій Русі.

Роки княжіння Ярослава Мудрого позначилися подальшим зміцненням внутрішньополіт. ситуації на Русі. Конфлікт з енергійним тмутороканським князем Мстиславом Володимировичем, котрий став черніг. князем, завершився, зрештою, примиренням братів. Мстислав визнав права Ярослава на великокнязівський стіл, а останній змушений був змиритися з тим, що черніг. князь фактично посів становище його співправителя (див. Дуумвірати на Русі). "И начаста жити мирно и в братолюбьствѣ, и уста усобица и мятежь, и бысть тишина великая в земли", – записав літописець. Після смерті Мстислава, що сталася 1036, Ярослав став єдиновладним правителем Русі. Його авторитет був незаперечним. І не випадково невід. автор запису про смерть Ярослава у центр. нефі Софійського собору назвав його "царем".

За Ярослава значного успіху досягли освіта й к-ра. При Софії Київській була заснована б-ка, а також книгописна майстерня, де перекладалися з грец. і болг. на давньорус. церк. твори (див. Бібліотека Ярослава Мудрого). Ярославові належить честь першої кодифікації юрид. норм. Оволодівши Києвом 1015 за допомогою новгородців, він на знак вдячності дав їм "Правду и Устав" (див. також "Руська правда") – юрид. хартію, що регулювала міське життя Новгорода Великого. У ній були статті, що визначали норми покарання за вбивство, образу особи, регламентували становище ізгоїв – нових жителів міст. У цілому кодекс "Руська правда", незважаючи на новгород. приуроченість, мав загальнорус. значення. "Правда" Ярослава стала основою для творення всіх наступних юрид. актів Русі.

Ярослав Мудрий значно підніс міжнар. авторитет Русі. Учасниками її постійних взаємовідносин у цей час були Візантія, Польща, Німеччина, Франція, Англія, сканд. країни. Ці відносини скріплювалися шлюбами синів і дочок Ярослава Мудрого з принцесами і принцами названих країн.

1043 (за ін. даними, 1039) польс. кн. Казимир I одружився з сестрою Ярослава Добронегою Володимирівною. 1039 син Ярослава Ізяслав Ярославович взяв собі за дружину сестру Казимира I Гертруду-Олісаву. Ці шлюби були своєрідною ратифікацією угоди між Ярославом Мудрим і Казимиром I, згідно з якою Польща відмовлялася від претензій на Червенські гради, а Русь зобов'язувалася надавати військ. допомогу Польщі.

Наприкінці 1040-х рр. донька Ярослава Анна Ярославна була видана заміж за короля Франції Генріха Капета. У Париж вона привезла своє Євангеліє, яке згодом отримало назву Реймського. Певний час на ньому присягались на вірність франц. королі. У Франції Анна була відома під іменем Анни Руфи (Рижої або Світловолосої). По смерті чоловіка вона стала регентшею малолітнього короля Філіпа I, а фактично – королевою Франції. На одній із грамот, адресованій 1069 Суассанському абатству, стоїть підпис "Анна Ръина" (лат. regina – цариця, королева), проте, коли малолітній король подорослішав, вона вже підписувалася як мати короля.

1034–46 в Києві проживали сини угор. герцога Ласло, двоюрідного брата короля Стефана I Святого. Один із них Андрій, який згодом став королем Угорщини, очевидно, ще в Києві одружився з донькою Ярослава Анастасією Ярославною. Третя його донька Єлизавета Ярославна була віддана за норвезького конунга Харальда Суворого, який пізніше став королем. Після його загибелі у битві з англійцями 1068 Єлизавета вийшла заміж за датського короля Свена II Естрідсена.

У лат. пам'ятці англосаксонського походження – коментарях до законів короля Едуарда Сповідника, написаних у 12 ст., збереглося цінне повідомлення про зв'язки Русі й Англії. Як свідчить дане джерело, при дворі Ярослава Мудрого тимчасово жили сини короля Англії Едмунда Залізнобокого – Едуард і Едвін.

Складними були відносини Русі з Візантією, гол. причиною суперництва було намагання Ярослава унезалежнити Рус. церкву від Константинопольського патріархату. Бл. 1043 між сторонами виник військ. конфлікт, який завершився поразкою Русі. Згодом між Візантією і Руссю була укладена мирна угода, яка бл. 1052 зміцнилася шлюбом Всеволода Ярославича з донькою візант. імп. Констянтина IX Мономаха Марією.

Зростання політ. активності Русі зумовлювалося насамперед потребами економіки. Наявність у культ. шарах Києва й ін. міст Русі численних знахідок монет, а також європ. виробів вказує на результативність політики Ярослава Мудрого.

Згідно із заповітом Ярослава 1054 (див. "Ряд Ярослава" 1054) Русь була поділена між його синами, племінниками й онуками. Київ, Новгород Великий, Древлянська й Турівська землі дісталися старшому на той час синові Ізяславу; Чернігів із Сіверською землею – Святославу Ярославичу; Переяслав з пд. Лівобережжям і Ростово-Суздальською землею – Всеволодові; Волинська земля – Ігореві Ярославичу; Галицька земля – Ростиславу Володимировичу; Полоцька – Всеволодові Брячиславовичу. Старшим князем Русі, згідно із заповітом, був Ізяслав Ярославович. Ярослав Мудрий, навчений власним гірким досвідом боротьби за київський стіл, намагався убезпечити від цього своїх дітей. Він закликав їх жити в мирі й злагоді й коритися волі Ізяслава як старійшого з-поміж рус. князів (див. "Лествичний" порядок заміщення княжих столів на Русі). "Се же поручаю брату вашему Изяславу Кыевъ, сего же послушайте, якоже послушасте мене". Однак реальні можливості Ізяслава виявилися недостатніми для ролі старійшини, а тому три старших Ярославичі – Ізяслав, Святослав і Всеволод – фактично спільно управляли країною. Тріумвірат тривав 15 років, упродовж яких князі в злагоді вирішували найважливіші справи, серед них на чільному місці були внутр. мир і єдність, а також оборона Русі від половців.

Перше випробування тріумвірату на міцність сталося 1068. Брати зазнали нищівної поразки від половців на р. Альта (див. Альта, битва на річці 1068), після якої в Києві вибухнуло повстання проти Ізяслава та його адміністрації (див. Київські повстання 11–12 століть). Під тиском повстанців Ізяслав змушений був залишити Київ, але вже наступного року вернувся на свій великокнязівський стіл. Допоміг йому в цьому польс. кн. Болеслав II Сміливий, близький родич Ізяслава; матір'ю Болеслава була сестра Ярослава Мудрого, а дружина Ізяслава Гертруда доводилася йому тіткою.

Новий період правління Ізяслава Ярославича ознаменувався подіями, які мали важливе загальнорус. значення. 1072 на відомій нараді в м. Вишгород старші Ярославичі з участю митрополита, єпископів та ігуменів затвердили новий юрид. кодекс, що одержав назву "Правда Ярославичів". Тоді ж відбулося освячення збудованої Ізяславом нової вишгородської церкви і перенесення під її склепіння мощів князів Бориса й Гліба. Урочистості завершилися актом канонізації Бориса і Гліба як загальнорус. святих. Повідомлення літописця, що ця подія супроводжувалася чудом, вказує на те, що церк. мир між Ярославичами, на жаль, тривав недовго. Вже 1073 черніг. кн. Святослав Ярославич пішов походом на Київ, вигнав із нього старшого брата і зайняв великокняжий стіл. Літописець пояснив вчинок Святослава прагненням до першості на Русі: "Святослав же бѣ начало выгнанью братню, желая болше власти".

На київ. столі Святослав Ярославич проводив політику загальнорус. єдності і подолання будь-яких проявів сепаратизму. Тріумвірат змінився дуумвіратом Святослава і Всеволода, у їхньому володінні зосередилися практично всі давньорус. землі. За короткий час Святослав домігся визнання своєї першості удільними князями і, що особливо важливо, прихильності київ. боярства та духовенства. Сприяли цьому, зокрема, його значні пожертви на буд-во храму Успіння Пресвятої Богородиці Печерського монастиря (див. Успенський собор).

У загальнодерж. справах Святослав Ярославич демонстрував своє владне і незалежне становище. 1075 вів переговори з нім. послами, які прибули до Києва. 1076 надіслав на прохання польс. короля Болеслава II Сміливого військ. корпус для боротьби з чехами, який очолили син Олег Святославич і племінник Володимир Мономах. Цього ж року вів переговори з послами візант. імп. Михаїла VII Дуки про союзні відносини двох країн. Смерть Святослава Ярославича, що сталася на 49-му році життя, перешкодила реалізації цього союзу.

За три з половиною роки київ. князювання Святослав домігся більшого, ніж Ізяслав за 18. Успіхами своєї політики щодо збереження єдності Русі він нагадував свого батька Ярослава. Як і той, відзначався потягом до "вчення книжного". У післямові до одного із знаменитих Ізборників Святослава (див. Ізборник 1073, Ізборник 1076) говориться, що він наповнив книгами свої кліті і як "новий Птолемей" проливав мед писань у колі наближених.

Проте такі риси його вдачі, як підступність, жорстокість та хвалькуватість, призвели до того, що народ не зберіг про нього доброї пам'яті. Смерть Святослава Ярославича досить стримано описана в літопису, в ньому не знайшла місця навіть традиційна фраза про вияв киянами співчуття з приводу княжої смерті. Певно, літописець, який належав до духовного сану, не простив йому ганебного вчинку, вважаючи, що він вчинив великий гріх "преступивъ заповѣдь отню, паче же Божью".

Роки княжіння Святослава в Києві стали часом важких випробувань для Ізяслава. Він просив допомоги у своїх польс. родичів, герм. імп. Генріха IV і навіть у рим. папи Григорія VII, але так і не отримав її. Ніхто не хотів через рус. князя-ізгоя псувати відносини із сильним і владним Святославом. Лише смерть останнього дала Ізяславу можливість вернутися знову на свій стіл. Та ненадовго: на початку жовт. 1078 він загинув у битві з племінниками Борисом В'ячеславичем та Олегом Святославичем на Нежатиній Ниві (див. Нежатина Нива, битва 1078).

Київ. стіл за правом старшинства перейшов до третього Ярославича – Всеволода (1078–93). Час його правління позначений посиленням міжусобиць князів. Особливо неспокійними були сини Святослава Роман і Олег, а також галицькі Ростиславичі. Зрештою, Всеволодові вдалося приборкати молодих князів і зосередити гол. князівства в одних руках. Позиції його княжої сім'ї зміцніли настільки, що жоден удільний володар не наважувався відкрито заявити про свої претензії. В історіографії можна натрапити на думку, що своїми успіхами Всеволод мав завдячувати насамперед синові Володимиру. Значною мірою це так, але і Всеволод виявився на рівні вимог, яким мав відповідати глава д-ви. Це був високоосвічений князь. За словами його сина Володимира, він, сидячи вдома, вивчив п'ять мов. Всеволод дбав про розвиток освіти й к-ри. За нього у Києві були зведені собори св. Петра у Свято-Димитрівському монастирі (див. Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир), св. архістратига Михаїла у Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі, завершено буд-во Успенського собору в Печерському монастирі, засновано жін. Свято-Андріївський монастир. За свідченням літопису В.Татищева, донька Всеволода Янка (див. Анна Всеволодівна) відкрила при цьому монастирі школу для молодих дівчат, в якій навчали "писанию", а також ремеслам, "пению, швению и иным полезным им занятиям".

В останні роки життя, через старість і неміч, Всеволод Ярославич фактично відійшов від держ. справ, переклавши ці турботи на князівську адміністрацію. Літописець з цього приводу зауважив, що Всеволод "нача любити смысл уных (молодых. – П.Т.), свѣтъ творя с ними". Нові радники великого князя почали зловживати своїм становищем: "Начаша грабити, людей продояти". Це викликало невдоволення бідного люду, але Всеволод вже не міг впливати на перебіг подій: "Сему не вѣдущу у болѣзнѣхъ своихъ". Помер князь 13 квіт. 1093.

На київ. столі утвердився син Ізяслава Ярославича Святополк Ізяславич (1093–1113). Внутр. й зовн. становище Русі в цей час було надзвичайно складним. Розпочався черговий наступ половців на її пд.-сх. рубежі. Князі ж ніяк не могли консолідувати свої сили для боротьби з ними. Зрештою, на раді 1093 у Видубецькому Свято-Михайлівському монастирі "Ярославові онуки" досягають порозуміння і спільно виступають в антиполовецький похід, але зазнають під Треполем (нині с. Трипілля Обухівського р-ну Київ. обл.) жорстокої поразки. Невдача рус. війська на р. Стугна (прит. Дніпра) відкрила половцям шлях на Київ. Для відведення цієї загрози потрібні були зусилля багатьох князівств, але злагоди між їхніми правителями не було. У той час, як Святополк Ізяславич і Володимир Мономах намагалися організувати оборону Русі, черніг. князі залучали половців для зведення династичних порахунків. Особливо відзначався цим Олег Святославич, названий у "Слові о полку Ігоревім" "Гориславичем". Тільки енергійні дії Володимира Мономаха і його сина Мстислава Великого змусили черніг. князів погодитися на переговори. У листоп. 1097 Святополк Ізяславич, Володимир Мономах, Давид Ігорович, Василько Ростиславич, Давид Святославич і Олег Святославич зібралися в Любечі, як пише літописець, "на строение мира" (див. Любецький з'їзд князів 1097). Заклик цього з'їзду – "почито губимъ Рускую землю" – дійшов до свідомості його учасників. Князі проголосили дві важливі для життя країни тези: "Отселѣ имѣмься во едино серце и съблюдѣмъ Рускую землю" і "каждо держит очьчину свою".

Наслідком Любецького з'їзду була насамперед консолідація князів у боротьбі з половцями. Перше десятиліття 12 ст. пройшло під знаком наступу Русі на Степ. Блискучі перемоги рус. дружин над половцями 1103, 1107 і 1111 дали можливість відновити Посульську і Поросську оборонні лінії і домогтися того, що половецькі кочів'я перебазувалися в глибинні степові райони.

Одним із організаторів антиполовецької боротьби був Володимир Мономах – послідовний прихильник єдиної і сильної Русі. Ще будучи переяслав. князем, він зосередив у своїх руках майже половину її тер. Його суверенітет поширювався на Переяславщину, Новгородщину, Смоленщину, а також на Ростовську землю, освоєння якої відбувалося в 2-й пол. 11 – на поч. 12 ст. переважно із Пд. Русі. Переселенці з пд. засновували в Ростовській землі міста із звичними для них назвами Переяслав (Переяславль), Володимир (Владимир), Звенигород, Галич (давній), а також давали пд. назви місц. річкам: Либідь, Почайна, Трубіж, Десна, Ірпінь.

Більш значних успіхів Русь досягла, коли Володимир Мономах посів київ. стіл (1113–25). Після смерті непопулярного князя Святополка в Києві вибухнуло масштабне повстання проти його адміністрації. На київ. стіл запросили переяслав. князя, з яким київ. знать пов'язувала досягнення миру в столиці Русі: "да вшед, уставить крамолу сущую в людьях". Сподівання ці виявилися небезпідставними. Мономах справді усмирив повсталих: "И вшѣдъ утоли мятежъ и гълку в людѣх".

Посівши київ. стіл, Володимир залишив у своїх руках Переяславське князівство (у тому числі Ростово-Суздальську землю), поширив владу на Туровщину. У Смоленську посадив сина В'ячеслава Володимировича, у Новгороді Великому – старшого сина Мстислава Великого. Під його впливом перебувало Чернігівське князівство, а також Волинь та Галичина. Зосередження в одних руках контролю над великим водним шляхом із "варягів у греки" сприяло збільшенню обсягів міжнар. торгівлі Русі, стимулювало її внутр. екон. зв'язки. Не випадково літопис відзначає ріст і забудову тих міськ. центрів, які знаходилися на осн. торг. магістралі: Києва, Новгорода Великого, Смоленська, Ладоги, Переяслава. Налагоджуванням внутр. зв'язків і посиленням об'єднавчої ролі Києва можна пояснити і спорудження Володимиром Мономахом 1115 моста через Дніпро.

Серед ін. заходів, що сприяли стабілізації становища Русі, винятково важливе значення мала законодавча діяльність Володимира. Ним був розроблений знаменитий Устав Володимира Мономаха, що став істотним доповненням до "Руської правди" і відповідав новим вимогам госп. розвитку країни. У творі "Повчання дітям" (див. "Повчання" Володимира Мономаха) вел. князь дещо перебільшив свої заслуги перед "простым смердом и убогою вдовицею", однак їхнє становище справді поліпшилося за його часів.

Значно зміцнила Русь за Мономаха і свої міжнар. позиції. Літ. пам'ятка 13 ст. "Слово о погибелі Руської землі", прославляючи блискуче минуле Русі, серед її видатних діячів називає й вел. кн. київ. Володимира Мономаха. Особливо грізним він був щодо половців. Сам у походи на них у бутність свою вел. князем він не ходив, а доручав це своїм синам, зокрема переяслав. кн. Ярополку Володимировичу. На пн. Русі успішну боротьбу з неспокійними сусідами вів новгород. кн. Мстислав Володимирович. Зх. рубежі боронив ще один син Мономаха Андрій Володимирович.

Після смерті Володимира київ. стіл, за його заповітом, посів син Мстислав (1125–32). Він продовжив політику батька щодо зміцнення єдності Русі і користувався незаперечним авторитетом старійшини рус. князів. Йому вдалося покінчити навіть з автономізмом Полоцького князівства. Правда, для цього довелося здійснити похід на Полоцьк, арештувати його князів і вислати їх до Константинополя: "И всаждавъ ихъ в лодии и поточи их к Царьграду за ослушание".

Наступальною була політика Мстислава і щодо сусідів Русі – половців, литовців і чуді. З Польщею відносини були добросусідські, а з Візантією, де в цей час правив зять київського князя Іоанн II Комнін, – союзними.

Спокійні роки князювання Мстислава, практично не обтяжені усобицями, позитивно позначилися на екон. розвиткові країни. У столиці Русі в цей час було побудовано кілька монументальних споруд: комплекс монастиря св. Федора, церква св. Андрія Янчиного монастиря, храм св. Богородиці Пирогощі (див. Пирогоща).

Помер Мстислав 15 квіт. 1132 і був похований у храмі св. Федора. Згідно із "Прологами" 13–14 ст., він був канонізований Рус. правосл. церквою, а в київ. і новгород. літописах отримав епітет "Великий".

Часи Мстислава Великого нерідко вважаються заключним етапом існування єдиної Русі. Наступний етап (до 1240-х рр.) кваліфікується як період удільної роздробленості, самостійного й незалежного існування майже 15 давньорус. князівств. Насправді, в реальному житті, між цими етапами якісної різниці не було. Удільна роздробленість не призвела до розпаду Русі. Вивчення осн. інститутів держ. влади (собор, рада, снем, віче, ряд), різних форм васально-ієрархічних відносин серед княжого правлячого роду та з'ясування місця Рус. правосл. церкви в житті країни переконують, що Русь і на цьому етапі зберігала держ. єдність. Політ., культ. та етнічним її зосередженням, як і раніше, був Київ. І не випадково за володіння ним князі продовжували змагатися аж до монголо-татарської навали. Тільки з Києвом кожен з них пов'язував надії на досягнення становища старійшини. Не завжди так ставало, але Київ давав такі можливості. Звичайно, його (Києва) величезна принадна сила була пов'язана насамперед з традиціями його колиш. політ. величі, але не останню роль відігравали й ті реальні переваги, які отримував князь, оволодівши великокняжим столом. У його руках опинялося найбільше і найбагатше місто Русі, в якому, до того ж, сидів митрополит Київський і всієї Русі. Крім того, за Києвом зберігався обширний великокнязівський домен, котрий в усі часи вважався спільною родовою спадщиною давньорус. князів.

У 2-й третині 12 ст. непересічними київ. володарями були Ярополк Володимирович (1132–39), Всеволод Ольгович (1139–46), Ізяслав Мстиславич (1146–54). Їхнє правління супроводжувалося постійними міжкнязівськими усобицями і боротьбою з половецькою загрозою. Жоден із них не досяг становища своїх попередників, але всім їм удавалося утримувати загальнорус. єдність. Певну автономію зберігали в цей час лише Владимиро-Суздальське князівство, князь якого Юрій Долгорукий не полишав надії стати великим київ. князем, а також Галицьке князівство, очолюване енергійним Володимирком Володаревичем.

За князювання Ізяслава Мстиславича сталася надзвичайно важлива загальнорус. церк. подія. Ідеться про Київський церковний собор 1147, який відбувся у Софії Київській і завершився обранням на митрополичу кафедру Климента Смолятича. Це було друге, після митрополита Іларіона, поставлення на київ. кафедру місц. ієрарха. Цим непересічним актом Ізяслав Мстиславич, як колись Ярослав Мудрий, намагався адміністративно унезалежнити рус. митрополію від Константиноп. патріархату, але мети своєї так і не досяг. Після його смерті митрополит Климент був зміщений з кафедри, і церква вернулася до давньої традиції обрання київ. митрополитів із греків.

Наступним великим князем, котрий виступав хранителем традицій часів Мономаха, був його онук Ростислав Мстиславич (1159–67). На запрошення волин. кн. Мстислава Ізяславича і галицького кн. Ярослава Володимировича зайняти великокняжий стіл Ростислав відповів умовою визнання ними його старійшинства. "Оже мя въ правду зовете с любовью, то я всяко иду Киеву на свою волю, яко вы имъти мя отцемь собѣ въ правду, и въ моемъ вы послушании ходити". Звичайно, тільки київ. великокняжий стіл давав можливість виставляти таку умову. Наступні події показали, що Ростислав Мстиславич справді досяг становища старшого князя Русі. Поступово він стабілізував внутр. ситуацію в країні, розсадив своїх синів і племінників у Смоленську, Новгороді Великому, Владимирі на Клязьмі (нині м. Владимир, РФ), Білгороді й Вітебську (нині місто в Білорусі). Мав вплив на черніг. справи, чому сприяв шлюб його доньки з Олегом Святославичем.

Ростиславу вдалося задовільно розв'язати і вічну для Русі проблему половецької загрози. Спершу шляхом шлюбу його сина Романа Ростиславовича з донькою хана Беглюка, а потім і організацією військ. походів у степ. Два його походи – 1161 і 1166 – завершилися блискучими перемогами над половцями, а третій – 1167, котрий зібрав полки десяти князів, захистив проходження по Дніпру караванів рус. купців.

В оцінках особистості князя Ростислава історики виявляють одностайність. У ньому, як правило, визнають людину чесну, котра з повагою ставилася до занепадаючого принципу старійшинства і гідно підтримувала честь великокняжого столу, однак не бачать у нього здібностей держ. діяча й полководця, якими володіли його знамениті попередники – батько і дід. Однак реальні справи не дають підстав для такої характеристики. Як би там не було, але Русь за Ростислава практично не знала міжкнязівських усобиць упродовж 8 років. Він поширив київ. вплив на більшу частину давньорус. земель, не вдаючись до зброї. Переважно мирними були і взаємини Русі з половцями. Князювання Ростислава Мстиславича пройшло під знаком переваги доцентрових тенденцій у житті Русі.

Ситуація різко змінилася, коли київ. стіл посів князь Мстислав Ізяславич. Його старійшинство не знайшло визнання у владимиро-суздальського кн. Андрія Боголюбського. 1169 останній організував великий похід на Київ, у якому взяли участь дружини 12 князів. Після тривалої облоги столиця Русі була взята і піддана пограбуванню. Літописець зазначив, що такого з Києвом не траплялося ніколи. Історики оцінювали цю подію по-різному. Одні вважали її результатом помсти підлеглих племен за гегемонію і централізаторську політику Києва, другі вбачали в ній вияв міжетнічного протистояння. Останнє твердження цілком безпідставне, адже в поході на Київ брали участь не стільки суздальські, скільки південноруські полки. Фактично це був звичайний епізод боротьби за владу, за старшинство серед давньорус. князів, котрі були представниками єдиної династії.

Заключний етап історії Русі з повним правом може бути названий добою "Слова о полку Ігоревім". Ця поема оплакує поразку рус. дружин на Каялі, пристрасно закликає князів до єдності та захисту Русі від половців, разом з тим вона відображає життя всієї країни. Згідно з образним висловом Б.Рибакова, автор "Слова" ніби "розстеляє перед нами карту Великої Руської рівнини і показує долі земель від Карпат до Нижньої Волги та від Ільмень-озера до Чорного моря". У "Золотому слові" Святослав Київський звертається до Всеволода Суздальського, Давида і Рюрика Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича із закликом вступити "въ златъ стремень за обиду сего времени и за землю Рускую".

Заклик "Слова" до єднання рус. князів свідчить, що ідея збереження цілісності Русі була своєрідним соціальним замовленням часу. Реалізація її ускладнювалася інерцією міжкнязівського протистояння, причому не лише пов'язаного з боротьбою за великокняжий стіл, а й за столи в межах певних земель. Посилився в цей час і половецький натиск на рус. землі. Поразка новгород-сіверського кн. Ігоря Святославича 1185 на берегах Каяли відкрила "ворота на Русьскую землю": хан Кончак плюндрував Посулля, а хан Кза грабував околиці Переяслава.

У цей складний час організатором антиполовецької боротьби виступив вел. князь київ. Святослав Всеволодич (1180–1194). Активним його помічником був переяслав. кн. Володимир Глібович. Блискучі перемоги рус. дружин 1187–92 змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця (прит. Дону) і припинити спустошливі набіги на Русь. Певних успіхів було досягнуто в цей час і щодо стабілізації внутр. становища Пд. Русі. При Святославі та його співправителі Рюрику Ростиславичу здійснювалося велике буд-во в Києві, Чернігові, Смоленську, Галичі (давньому), Білгороді, Вручому (нині м. Овруч). У відносинах з окраїнними рус. землями також були позитивні зміни. Бл. 1183 визначилося зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі – Всеволодом Юрійовичем. Причому, звертання київ. князя до владимиро-суздальського за формулою "брате і сину" свідчить про розуміння ним свого старійшинства.

Після смерті Святослава Рюрик запросив до Києва брата Давида, котрий займав смоленський стіл, але дуумвірат представників однієї князівської родини на київ. столі не знайшов визнання ні з боку владимиро-суздальського князя Всеволода, ні черніг. Ольговичів. Наміри Ростиславичів обернулися новим спалахом міжусобної боротьби. Крім названих князів, активну участь у ній взяв волин. князь Роман Мстиславич, який був зятем Рюрика Ростиславича. У круговерті цієї боротьби Київ переходив із рук у руки, але мало хто із князів міг затриматися в ньому надовго. Більше за інших пощастило Мстиславу Романовичу (1214–23), а також Володимирові Рюриковичу (1224–35). Щоправда, нічого істотного для стабілізації внутр. становища Русі ці князі зробити так і не змогли. Втручання в боротьбу за київ. стіл галицького кн. Данила Галицького призвело до того, що напередодні монгол. наступу Київ взагалі залишився без князя: Михаїл Всеволодич пішов з нього доброю волею, наляканий наближенням орди, а Ростислава Мстиславича Смоленського, котрий зайняв київ. стіл після Михаїла, вигнав із Києва Данило Галицький.

Природний, хоч і суперечливий, хід істор. розвитку Русі був нагло порушений вторгненням монгол. військ Батия. Будучи економічно і культурно розвиненою країною, хоча і враженою іржею політ. сепаратизму, Русь не змогла зберегти себе як д-ва у двобої з монголами.

Дж.: Патерик Киевского Печерского монастыря. СПб., 1911; Повесть временных лет, ч. 1. М.–Л., 1950; Полное собрание русских летописей, т. 1: Лаврентьевская летопись. М.–Л., 1962; Там само, т. 2: Ипатьевская летопись. М.–Л., 1962; Галицько-Волинський літопис XIII ст. К., 2002.