Олена Стяжкіна стала кавалеркою ордена "За інтелектуальну відвагу" від журналу "Ї". Так заслужено і так важливо. Ще один кавалер цього року – директор Європейського центру солідарності у Ґданську Базиль Керський.
Фрагмент виступу Олени, яким поділився Микола Княжицький:
"Моя помилка була в тому, що співзвучність Путіна та Пушкіна здалася мені достатньою підставою, аби протиставити їх і заявити: мовляв, Пушкін може рятувати, а Путін — ні. Соромно. Мені справді соромно це визнавати, але я нарешті маю сказати це вголос: співзвучність тут була й є в усьому. Протиставлення — немає. Путін дорівнює Пушкіну.
Вони обидва — про одне й те саме: про просування позірної, здебільшого вкраденої величі; про страх, несвободу, підкорення, вбивства й ненависть. Пушкін убивав, убиває і вбиватиме. Від часів Польського повстання він підтанцьовує на імперській сцені.
Кілька місяців у соціальних мережах – то тут, то там – спливає фраза «Вітру не буде. Треба гребти руками». Спливає, як водиться, від різних імен – то від Лесі України, то від Василя Стуса, то від Леся Танюка. Радше за все всі вони – ґрунтовно освічені люди – говорили її в різні часи. Оскільки це прислів’я. Латинське прислів’я, записане вперше ще Еразмом з Роттердаму. Прислів’я римлян, які жили біля моря. А тому ніколи б не дозволили собі таку катастрофізацію з оцим помиральним «не буде».
Вітру немає, – говорили вони, римляни. Вітру немає – говорила й Леся Українка, й Василь Стус, і Лесь Танюк.
Я перевірила латиною: Nullus ventus est
Немає. Але буде. На морі так завжди: вітри зникають і повертаються.
Вітер буде, просто іноді випадає гребти руками. На цьому шляху головне, що ми знаємо порт – як з’ясувалося, частина його тепер посеред чотирьох океанів… най буде.
Головне, що ми знаємо порт нашого призначення. Він називається Україна - Перемога. Така от подвійна благородна назва. Ми переможемо".