Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

4 квітня 1975 (п’ятниця)

Делегацією УРСР та інших 17 країн на другій сесії Дипломатичної конференції з гуманітарного права була внесена пропозиція про включення нової статті до проекту Протоколу І. У ньому йшлося, що договірні сторони визнавали важливість визначення агресії, прийнятого на ХХІХ сесії Генеральної Асамблеї ООН, яке, зокрема, служило посиленню захисту населення і цивільних об’єктів, і підтверджували свою переконаність у тому, що прийняття норм гуманітарного права, які містилися в Женевських конвенціях і цьому Протоколі, не могли тлумачитися як виправдання і визнання хоч якоюсь мірою законними актів агресії. Після тривалих переговорів на третій сесії Дипломатичної Конференції (1976 р.) ці положення були відображені в §4 преамбули Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосувався захисту жертв міжнародних збройних конфліктів.
Українська РСР на міжнародній арені: Зб. док. і матеріалів 1971 – 1975 рр. – К., 1981. – С. 368, 495.

Опубліковано у виданні: Україна: Хроніка ХХ століття. Роки 1961-1975: Довід. вид . Ч. 2. 1966-1975. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - 294-613 с. - ISBN 966-02-3607-7