Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

8 листопада 1916 (середа)

Прийнято маніфест Української парламентської репрезентації „Український народе галицької землі!”, у якому зазначалося: „Як вибухла світова війна, український народ в Галичині поспішив з пожертвованєм під прапори Австрії і в лави українських січових стрільців – в надії, що може вдасться нам визволити з російської неволі і збудувати вільну велику Україну, а вже бодай, що за своє пожертвованє і за ріки своєї крови дістане наш нарід свою автономію і самоуправу, свій український край в межах Австрії. Оголошена 5 с. м. заповідь вилучення Галичини та поширення автономії сего краю завдає всім тим надіям українського народу на національну самоуправу тяжкий удар та скріпляє силу наших противників над нами. (...) Вистерігаючися всяких вибухів зневіри чи огірченя та всяких необдуманих кроків, які наші вороги використали би лише, щоби нас оклеветати,– нехай увесь наш нарід згуртується до супокійної, розважної, але рішучої, солідарної і неугнутої правної борби”. Цензура дозволила його опублікувати лише 2 грудня.
Свобода. – 1916. – № 49, 2 грудня.

Опубліковано у виданні: Україна: Хроніка ХХ століття. Роки 1911 - 1916: Довід. вид . - К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. - 147 с. - ISBN 966-02-3607-7