Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

23 січня 1922 (понеділок)

Харків. Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про Генуезьку конференцію. Президії ВУЦВК доручалося винести рішення про прийняття Україною участі на Генуезькій конференції. При цьому зауважувалося на безперечній необхідності дотримання єдиного дипломатичного фронту Радянської Федерації, по можливості у формі єдиної делегації, що представляла б усі радянські республіки. Відповідно пропонувалося прийняття участі в ній представників України. Повноваження підписати в Москві угоду про надання повноважень делегатам України, що відправлялися на Генуезьку конференцію, на предмет ведення переговорів і укладання угоди з правом підписання всіх зобов’язань в інтересах республіки, покладалися на представника ВУЦВК Г. Петровського. Ратифікація договорів і угод, що могли бути укладеними на Генуезькій конференції, вважалася бажаною в порядку, встановленому радянською Конституцією. Всі питання щодо конференції пропонувалося вирішити в Москві разом з президією ЦВК радянських республік.
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 29, арк. 16.

Опубліковано у виданні: Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1922: Довід. вид . - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - 335 с. ISBN 966-02-3607-7