Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

1 лютого (19 січня) 1918 (п’ятниця)

Київ. Делегати Всеукраїнського православного церковного собору через більшовицьку воєнну загрозу підтримали пропозицію розпустити його до 23 травня. Зосередившись на організаційних питаннях, Собор закінчив роботу без будь-яких вагомих рішень. Нову сесію Собору мала скликати комісія на чолі з Київським митрополитом і за участю двох представників від кожної єпархії. До того часу на єпархіальних з’їздах мали бути обговорені питання про автокефалію та українізацію церкви. Українські члени Собору від Київської єпархії, які виступали проти його дострокового закриття, прийняли свою спеціальну постанову, в якій заявили, що через оголошення Росією війни УНР будь-які зв’язки з російськими інституціями, в тому числі церковними, слід перервати. Усі фінансові відрахування слід залишати в Києві, а державна влада повинна взяти на утримання духовенство і єпархіальні школи. Церковна документація має вестися українською мовою.
Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917 – 1920 рр. (доба Української Центральної Ради). – К., 1997. – С.166.

Опубліковано у виданні: Україна: хроніка ХХ століття. Рік 1918: Довід. вид. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - 402 с. - ISBN 966-02-3607-7(серія)