Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

2 липня (19 червня) 1918 (вівторок)

Київ. Представники громадської організації “Пам’ять воїнів 1914–1918 рр.” звернулися до гетьмана Павла Скоропадського з пропозиціями про увічнення пам’яті воїнів, які загинули на фронтах Першої світової війни. Планувалося провести ретельні пошукові роботи в районах бойових дій на українських землях і території суміжних з Україною держав, впорядкувати усі військові поховання, скласти списки загиблих воїнів, встановити пам’ятні знаки біля православних храмів в районі воєнних баталій, які в майбутньому мали стати храмами-пам’ятниками.
Нестуля О. Біля витоків державної охорони пам’яток культури в Україні. – Київ-Полтава, 1994. – С.139.

Опубліковано у виданні: Україна: хроніка ХХ століття. Рік 1918: Довід. вид. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - 402 с. - ISBN 966-02-3607-7(серія)