Літературний музей Івана Франка на Дніпрі відкрито!

Ми не раз повідомляли про скоре відкриття літературного музею Івана Франка у селі Халеп’я, що в Обухівському районі на Київщині. Селянам у цьому тихому куточку древнього Трипілля не давав спати факт, що до єдиного на всю Україну музею Франка бажаючим треба було їхати аж у Львів. І ось – «власний» музей! День його народження – 27 жовтня 2010 року. В Україні відтепер їх 2 – музеї Великого Каменяра. Усього два чи аж два? Про це говорили багато.


 


Святкову подію погода проігнорувала. Дощило, біля музейного ганку малолюдно. Можливо, халеп’янцям завадив і будень. Але коли заграв баян і під власний акомпанемент хтось солодко завів «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», народ почав підтягуватися.


Як з’ясувалося, то заслужений працівник культури України Василь ЧЕРЕПАХА потішив слух земляків співаною поезією Івана  Яковича. Настрій громади під парасолями пішов угору.


... Навіщо музей Франка Халеп’ю? Таким питанням стурбовані головно ті, хто свою недієздатність пояснює сумнівами. Сьогоднішні виступаючі терпляче пояснювали. Переконували, що всенародний геній заслужив право втілюватися в камені і бронзі та в музейній пам’яті будь-де в Україні, не лише в рідних Нагуєвичах. Значить – і в Халеп’ї.


Заступник начальника управління культури і туризму Київської обласної державної адміністрації Сергій Петрович ДЗЮБЕНКО поінформував, що наказом управління музей І.Франка набув статусу відділення Київського обласного археологічного музею. Серед іншого, це дозволяє вводити додаткові штатні одиниці й збільшувати фінансування. Сергій Петрович запевнив у «всілякій підтримці» музею з боку влади і вручив голові райради А. Шафаренкові як головному творцеві нового музейного дива подяку від Київської ОДА.


Затим слово взяв «живий музейний експонат» – самокритичний онук Івана Яковича Роланд Тарасович ФРАНКО. Намоклій публіці він розкрив родинну таємницю: із цих широт не лише його бабця Ольга Хоружинська. На Обухівщині згодом проживала і теща пана Роланда. Тож околиці Халеп’я нащадку Франка майже рідні.


Жартівливий тон пан Роланд Тарасович утримав недовго. Назвавши народження музею дорогим для себе і навіть святим, він підкреслив, що ця подія стократ важливіша для української державності. Музей у Халеп’ї він назвав новим кроком Каменяра в Україну. У крамольні на той час тости про єднання різних частин України, що звучали на шлюбі його діда й бабусі, гості вклали саме такий зміст.


«Івана Франка в Україні знають, я це бачу, – зізнався він уже як заступник голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара. – Спілкуючись із людьми, відчуваю велику повагу до діда. Українці усвідомлюють, що він піднявся свого часу на такі висоти, які не давалися іншим народам й державам».


На переконання Роланда Тарасовича, Франко «знав усе, що можна було знати живій людині». Тож впливати на сучасників і нащадків він мав би значно ліпше. Однак… «Відчувається не лише втрата духовності, але й віри. Віри в те, що, за словами Франка, народ має бути господарем на своєму полі», – бідкався внук генія.


Він не застав діда живим. Але з дитинства усвідомив принуку сповідувати його ідеали. Тож старається. Ідея голови Обухівської райради А. Шафаренка «наблизити Франка до Шевченка» здалася йому дуже доречною. Як просто – від франкового музею у Халеп’ї до Канева з усипальницею Шевченка – рукою подати. Дід прагнув побувати на могилі Кобзаря, але не судилося. А дорога від Франка до Шевченка Дніпром бачиться Роланду Тарасовичу святою.


Він нині весь у планах. Розраховує на допомогу Львівського меморіального музею, на святкуванні 70-річчя якого не так давно побував разом із паном Шафаренком; у Халеп’ї використовуватиметься й тамтешня експозиція. Патронат Києва і місцевої влади, певен пан Роланд, допоможе відкрити ще кілька музеїв, пов’язаних із Франком і Шевченком. Такими є задуми.


В усякому разі, Роланду Тарасовичу залишається вірити в це. У те, що держава почне прислухатися до пророчих слів українських духовних поводирів – Кобзаря і Каменяра.


Заступник голови Національної спілки краєзнавців України (НСКУ) Григорій Олексійович КЛЕПАК окреслив народження музею першим кроком до виконання указу Президента України, яким ще чотири роки тому було передбачено створення національного музею Каменяра у столиці України. І побажав музею довгої славної долі.


Виконавчий директор Всеукраїнської асоціації музеїв Сергій Анастасійович ГАЛЬЧЕНКО жартував: нерозторопність влади спричинила ще й дефіцит народжуваності – не лише монументів і музеїв. При цьому заперечив тезу попередника про буцімто перший крок «приходу» І.Франка в центральну Україну. «Це вже другий! – пожвавішав пан Гальченко. – Ще 4 роки тому в Миронівському районі в моєму рідному селі Пустовійти було відкрито пам’ятник Івану Франку!». У Пустовійтах, зрештою, Франко теж ніколи не бував. Сергій Анастасійович зізнався: на місці монумента вождю революції як шевченкознавець він хотів звести обеліск іншому достойнику – Тарасові Шевченку. «Але громада постановила звести пам’ятник саме Франку – бо тут свого часу навіть колгосп його імені був. От і маємо!» – поділився він емоціями з присутніми.


С. Гальченко висловив переконання, що таким чином життєвий і творчий подвиг Каменяра стає ближчим до народу. За його словами, Інститут літератури видав 50 томів класика, хоча його творчість і архіви «просять» усі 100. Подвижництво А.Шафаренка у розвитку музейної справи в районі він назвав героїзмом: «Київська область дала фору деяким західним областям, які досить формально відзначили 150-річчя від дня народження нашого творчого генія».


Згаданий не раз А.Шафаренко узяв з перших же слів свого виступу іронічно-критичний тон. Він висловив сумнів у самій доречності величати тутешніх народом: «Немає тут того духу, який був і є в Західній Україні. Ми убогі духом, не можемо відновити генетичний код, втрачений за останні роки». Як ілюстрацію сказаному пан Шафаренко змалював побачене в селі Устечко на Тернопільщині, яким вертався зі Львова. Не надіючись на владу і скинувшись по 200 грн., тамтешні селяни звели пам’ятник Шевченкові. Без впорядкованих доріг і газу в хатах народ все ж вирішив, що їм сьогодні потрібне саме це.


Не «завдяки, а попри все» – так пан Шафаренко окреслив стиль своєї роботи останніми роками. Голова райради коротко прозвітував про досягнення, перелічивши всі зведені і введені в дію школи, дитсадки, пам’ятні знаки і меморіальні дошки. Підкреслив, що музей Франка – 9-й музейний заклад району, до появи яких причетний і він особисто. Дякував Богу, що в такий час вдалося відкрити музей «не комусь-там», а Франку. Епоху духовного відродження на Обухівщині назвав закінченою, мабуть, маючи на увазі розумний мінімум, який вимагався від влади.


Проголосивши ще кілька промовистих тез, які мали б пробудити національну гідність слухачів, Анатолій Шафаренко щиро подякував долі за честь бути головою райради останніх 4 роки. І – окремо – облдержадміністрації, НСКУ, Інституту літератури, особисто Р.Франкові – за допомогу у створенні музею. «Під завісу» він усе ж знову забідкався: чи ж не сором нам усім, що цей музей – лише другий! Поремствував – і возніс славу всім, почавши від Господа, не забувши попередників, Халеп’я, район – і закінчивши рідною Україною.


…І ось нарешті у чотирьох місцях перерізано червону стрічку при вході до музейного приміщення. Її фрагменти трепетно прийняли директор музею Н. В. КОНОВАЛЮК, Р. Т. ФРАНКО та Ю. К. ДОМОТЕНКО. (Юрій Корнійович Домотенко, весь час до того скромно простоявши з народом назовні, дочекався епітетів «патріарха музейної справи області» та «автора всіх книг, виданих у Обухівському районі». Судячи з теплих поглядів, які люди кидали на третього власника святкового артефакту, були названі далеко не всі цноти цього чоловіка.)


Пану Шафаренкові явно сподобалася самоіронія внука Франка, бо право першим ступити до світлої музейної зали він надав таки «музейному експонату». Перші відвідувачі сторожко, ретельно витираючи ноги, заходили до зали. Піднесення не полишало відчувалося весь час, поки тривало дійство. Намагаючись не торкатися свіжофарбованих стін, люди зблизька роздивлялися численні фото- та документальні репродукції. Очі сяяли непідробною радістю. Та й гордістю – давно в Халеп’ї не переживали такого духовного чину!


Першу екскурсію провів, від хвилювання перебиваючи сам себе, заступник директора обласного археологічного музею Михайло Юрійович ВІДЕЙКО. Він називав знайомі багатьом факти, але дорогого коштувала сама обстановка й атмосфера.


Після побіжного знайомства з експонатами слова ще раз попросили недавні виступаючі – їх явно «розпирало» від побаченого і значущості моменту.


Сергій Гальченко зробив музею «перший скромний дарунок» у вигляді показненької – десятка в півтора примірників – підбірки книг. Заступник директора Інституту літератури НАН України пообіцяв регулярно поставляти музей книжковою продукцією, принагідно помріявши про вручення  якогось дня  музею в дарунок уже стотомного видання творів І.Я.Франка. І ще зичив музею чим скоріше виявитися в путівниках усіх туристичних маршрутів.


Принагідно пан Гальченко прорекламував свою щопонеділкову обідню програму «Музеї України» на радіоканалі «Культура». Сказав, що час для розповіді про новітній музей Івана Франка він там уже «застовпив». Його слухачі вдячно загомоніли і почали розпитувати про деталі…


Роланд Франко пообіцяв передати музею деякі речі, що стосуються діда та його родичів, які він зміг зберегти.


Григорій Клепак поділився конструктивом. Оскільки члени Спілки краєзнавців України є в кожній області, за їхньої допомоги можна було б збирати матеріали, що б показували, як Каменяра уславлено по всій Україні. Оскільки сотні вулиць, шкіл, установ й організацій носять ім’я Івана Яковича, якась із тутешніх експозицій мала б бути і про те, як ідеї Каменяра живуть і підтримуються суспільством. Передовсім – народом, бо влада, на думку пана Клепака, часто лише маніпулює іменем генія. А його постать не може бути забута.


Останнім слово взяв Анатолій Шафаренко. Процитувавши Віктора Женченка і його «Як важко підніматися з колін», він знову не стримався від апокаліптичних прогнозів. Почав із загрози для самої незалежності країни, песимістично змалювавши і майбутнє села і району внаслідок «укрупнення», він все ж закликав відновити літописи кожного населеного пункту. «Балотуватимусь до обласної ради. Може, там вдасться створити лобі для протистояння...», – сказав меценат від влади. Проте сам же й засумнівався: «Яке там лобі – всі ж, як шнурки, голосують однаково…».


«Але ж «нам пора для України жить!», – завершив все тим же Франком.


І ще пригадалось: «Важко встаємо…». Це –   все той же славетний український бас і заразом поет – слава Богу, наш сучасник – Віктор Женченко.


По всім отім зосталася якась печаль. Ніби й свято, а сумно. Мабуть, тому, що франківська поетична  спасенна Істина все ще в дорозі до пересічного українця: «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства».


  Власна інформація