Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

31 січня 1921 (понеділок)

Харків. РНК УСРР прийняла постанову “Про трудове дезертирство та про органи боротьби з ним”. Завдання боротьби з трудовим дезертирством та всіма способами затаювання дизертирів, сприяння та під’юджування до дезертирства покладалося на Всеукраїнський комітет праці та його місцеві органи, що мали діяти за сприянням профспілок, органів Робітничо-Селянської інспекції органів примусової праці НКВС, Цупнадзвичкому (Центральне управління надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і злочинами по посаді), органів військового відомства та боротьби з трудовим дезертирством, а також органів міліції. Всеукраїнському комітету праці надавалося право накладати на труддезертирів та їх приховувачів такі кари: арешт строком до двох тижнів або передання їх у штрафні частини строком на півмісяця, а у випадку злісного дезертирства – передавати їх до суду Революційних трибуналів.
ЗУ України, 1921, Харків, Ч. 2, Ст. 44.

Опубліковано у виданні: Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1921: Довід. вид . - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 289 с. - ISBN 966-02-3607-7