Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

16 квітня 1921 (субота)

Харків. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про ратифікацію мирного договору з Польщею на засідання фракції КП(б)У у ВУЦВК. ВУЦВК запропоновано угоду ратифікувати, оголосити на фракції договірну угоду, що не підлягала оголошенню. Участь у засіданні фракції дозволялося брати тільки членам та кандидатам ВУЦВК, причому її членам А. Іванову ставилося за обов’язок виступити проти мирної угоди, а М. Скрипнику, Е. Квірінгу та Д Мануїльському – на її підтримку. Крім того, членам фракції було запропоновано не голосувати проти мирної угоди, а незгодним з нею – утриматися (але у кількості не більше 10 осіб). Наркомзаксправу доручалося зв’язатися з Москвою з питання про необхідність попередження Польщі про те, що ратифікаційна грамота мала бути для України окремою. Для обміну грамотами пропонувалося надіслати до Мінська Сіяка.
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 13, арк. 7.

Опубліковано у виданні: Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1921: Довід. вид . - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 289 с. - ISBN 966-02-3607-7