Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

17 квітня 1959 (п’ятниця)

Київ. Верховна Рада УРСР прийняла закон “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР”. Згідно статті 9 закону навчання в школах УРСР здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не проводиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів. Тобто вивчення української мови в школах оголошено необов’язковим. На “вимогу батьків і дітей” зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови й літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах. Закон запроваджував і реформу освіти. Семирічки та десятирічки перетворено на восьмирічні (обов’язкові) та одинацятирічні загальноосвітні політехнічні школи з виробничою підготовкою.
Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення комуністичної партії і радянського уряду: Зб. документів. Т.2 (1917 – 1960 рр.). –

Опубліковано у виданні: Україна: Хроніка ХХ століття. Роки 1946-1960: Довід. вид . Ч. 2. 1953-1960. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - 287-613 с. ISBN 966-02-3607-7