Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

1925

Відкрився ІІ Всеукраїнський помісний церковний собор. Прибуло 208 делегатів з різних регіонів України та від російського священного синоду. Порядок денний: про ставлення української православної церкви до постанов собору 1923 р. (про колишнього патріарха Тихона, про двошлюбність духовенства, про введення до церкви нового стилю літочислення); по “липківщину-самосвятство”; про українізацію церковного богослужіння, про сектантство; про чернецтво в монастирях України в сучасних державних і соціальних умовах; про майбутній Вселенський собор й ін. Учасники собору одноголосно прийняли рішення про автокефалію української церкви. Головою церкви обрано Харківського митрополита Пимена.
Коммунист, Харьков, 1925, 17 мая.

Опубліковано у виданні: Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1925: Довід. вид . - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 312 с. - ISBN 966-02-3607-7