Народність, така велика, така багата змістом та життєвими силами, не знищеними століттями насильницького гноблення, не може бути доведена до небуття гнітом і заборонами.

Усі ці утиски можуть лише затримати її розвиток, але не більше, і, кінець кінцем, вона не може не взяти свого.

Факти останнього часу утверджують у непорушному переконанні, що широкий і всебічний розвиток української народності — лише питання часу, мабуть — дуже недалекого часу.

(Михайло Грушевський, Нариси історії українського народу, 1904/2013)

ІСТОРИКИ І ВІЙНА

8 липня 1921 (п’ятниця)

Харків. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про житлову політику. Запропоновано визнати фактично націоналізованими всі будинковолодіння з господарськими добудовами, що надавали їх власникам виборчі права до державної думи та самоуправління. Інші будівлі рекомендовано денаціоналізувати й надати в розпорядження хазяїв будинків на правах вільного користування при контролі відділів комунального господарства у випадку їхньої здачі в наймання та продажу. Націоналізовані будинковолодіння запропоновано експлуатувати комунгоспам на принципах господарського розрахунку шляхом здачі в оренду комунам, кооперативам, закладам та приватним особам на умовах, вигідних державі. Володарям денаціоналізованих будинків надано право приватного користування та вільного розпорядження рухомим майном (меблями, домашнім начиненням). Володарі рухомого майна з числа квартиронаймачів у націоналізованих будинках також отримали право приватного користування цим майном. Інше рухоме майно, що було реквізоване та знаходилося на обліку комунгоспів і надавалось у тимчасове користування громадян, вважалося державним майном.
ЦДАГО України, ф 1, оп. 6, спр. 16, арк. 15.

Опубліковано у виданні: Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1921: Довід. вид . - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 289 с. - ISBN 966-02-3607-7